Собор і порожнеча

2016 р. для Православної церкви, можливо, стане історичним - на П'ятдесятницю, після більш ніж тисячолітньої перерви, скликається Всеправославний собор.

До цієї події світове православ'я готувалося понад 50 років. Готувалося складно, важко, зі сварками, розлучаннями й компромісами, на тлі геополітичних зрушень і навіть певних катастроф - як справжніх, так і вигаданих. Нарешті учасникам переговорів вдалося домовитися - не про все, звісно, та бодай про щось - було призначено дату і місце урочистої зустрічі.

Проте це зовсім не означає, що напругу знято, і Собор таки відбудеться. Це навіть не означає, що Собор окупить витрачені на нього зусилля та надії, які з ним пов'язувалися упродовж цих 50 років. Річ не тільки у ще одному політичному карамболі, хоча політика відіграє величезну роль у справах православних, становлячи справжню причину тих чи інших рішень. Якби все було так просто, було б нецікаво. Інколи причини й приводи дуже тісно сплітаються і навіть міняються місцями.

Слово "місце", до речі, взагалі зачароване для прийдешнього Собору. Передбачалося, що його проведуть у Святому граді Константинополі, але після чергового політичного загострення це стало неприйнятним для делегації РПЦ. Це й символічно, але по-своєму й правдиво: "Святий град Константинополь" існує тільки в особливій православній реальності, та його немає на карті світу. Буцім саме з проблемою місця було пов'язане екстрене засідання з порятунку Собору, проведене Вселенським патріархом у Шамбезі наприкінці минулого тижня. За результатами цієї зустрічі патріарх Московський із певним задоволенням заявив, що "його позицію було почуто", - зі Стамбула Собор "переїжджає" на Крит. Задоволення в голосі патріарха може тільки дивувати, оскільки на тлі цього "компромісу" стає очевидно: список країн і міст, готових прийняти очільника Російської церкви, коротшає. І особливо має хвилювати патріарха те, що Стамбула в ньому немає, так само, як і Києва.

Та й Україна в передсоборному хороводі теж виявилася "зачарованим місцем". Свідченням цього став факт закордонного відрядження
митрополита Київського Онуфрія, якого патріарх Кирило несподівано запросив у Шамбезі на Синаксис. Довго ворожити, "навіщо", не довелося: патріарх Московський вирішив укотре "переторгувати" Україну за Собор. Митрополита Київського запросили для наочності.

У Шамбезі патріарх Кирило провів для світового православ'я яскраву політінформацію про Україну. Він обсипав благообразну публіку не дуже зрозумілими для більшості присутніх українськими топонімами, пов'язаними з "захопленнями приходів", обізвав патріарха Філарета останніми (гаразд, передостанніми) словами, навів жахаючу цитату з Корчинського про те, що митрополита Онуфрія треба катувати праскою й паяльником, доки він не погодиться на українську автокефалію, і "вбережи нас Боже від єдності з такими бандитами!" Тут-таки патріарх досить доречно покартав присутніх товаришів із Константинопольського патріархату, які "заохочують українських розкольників" і тим самим сіють в українській пастві спокусу та сумніви. Промова вийшла вражаюча. Патріарх Філарет, покровитель розбійників, які погрожують канонічній церкві прасками та паяльниками, був протиставлений благовидному старцю, митрополитові Онуфрію - останньому оплоту істинної віри в Україні. Чиї чада терплять справжні страждання заради вірності канонічній церкві. Ось прямо в цю саму хвилину: зачинилися в церкві й сидять там день і ніч, терплячи холод і голод, як ті першохристияни, тільки б не впустити в храм на почергове богослужіння односельців із Київського патріархату.

Такі вони, нинішні "християнські подвиги".

Проте повторю: промова патріарха була майже блискучою - якби не ці паяльник і праска, від яких за версту тхне одночасно Кисельовим і милими патріаршому серцю "буремними 90-ми". Але, нагадаю, у патріарха є привід хвилюватися. І, приїхавши на Синаксис із митрополитом Онуфрієм в ар'єргарді, він, фактично, окреслив свої умови участі у Всеправославному соборі: патріарх Варфоломій отримає або Собор, або Україну. І, судячи з паяльника, це останнє слово патріарха Московського.

Не варто докоряти патріарху Варфоломію за те, що він віддав перевагу Собору перед Україною і погодився, що "УПЦ МП - єдина канонічна Церква в Україні". Сам цей мовний зворот, занесений до протоколу Синаксису, може заслужити оплески любителів бородатих анекдотів. У решти ця сентенція може викликати хіба що позіх. Якби "питання України на світовій православній сцені" було телесеріалом або реаліті-шоу, його давно годилося б закрити, а сценариста - розстріляти за саботаж. Але, на жаль, так легко ми цього серіалу не спекаємося. Тому наберемося терпіння й відіграємо свої ролі ще раз. Ми знаємо, що й кого світове православ'я визнає, а кого не визнає. Тим, хто зробив свій конфесійний вибір в Україні, на думку торговців канонічністю, взагалі-то, начхати, - і вони про це, своєю чергою, знають. Як і нам, їм добре відомо, яку роль у нашій нинішній війні зіграла і продовжує грати "канонічна церква". Але на це, очевидно, начхати вже представникам світового православ'я. Що ж, вважайте, ми квити.

Собор - це пунктик Вселенського патріарха. Людина, котра відкрила прижиттєвий пам'ятник самій собі, не може не думати про велич діянь своїх. Тому він до останнього боротиметься за Собор, покликаний стати аналогом Другого Ватиканського. Аналогія наразі кульгає на всі чотири, але патріарх воліє не помічати цього: йому приємно думати про велич прийдешньої події і про те, що він сам - майже як Папа Іван XXIII.

Проведення Собору здається патріархові Варфоломію величнішим діянням, ніж крутий поворот у долі української церкви. І я не знаю, що тут відіграє більшу роль - вузькість уяви чи омертвіння інституту церкви.

Я зовсім не сперечаюся, що Всеправославний собор - ідея по-своєму грандіозна. Владикам давно час розібратися з власним статусом, адже бренд "світове православ'я" за останню тисячу років неабияк зносився. Точніше, бренд зберігся, але за ним - нічого. Світове православ'я - це набір аж ніяк не взаємопов'язаних "канонічних територій" і абсолютно замкнених правлячих ієрархій. І не зовсім зрозуміло, що кожна з них має на увазі, коли говорить про віру в "Єдину святую соборну апостольську церкву", проголошуючи Символ віри. Ця порожня фраза начиняється найрізноманітнішими домислами і навіть слугує предметом насмішок. Бо ніякої єдності всесвітньої православної церкви немає. Як немає й соборності, - адже вже тисячу років церкви не тільки не збиралися разом, а й перебувають у перманентних конфліктах і принагідно повідомляють про принципову "відсутність спілкування".

Наразі світове православ'я, втративши соборність, являє собою церковно-політичну конвенцію ієрархій про невтручання у справи одне одного. Інколи, звісно, бувають спільні ініціативи й заяви, але "дружать" наші церкви тільки "проти" когось, а не "за" щось. Наприклад, коли треба якось протистояти натискові католицького світу, вони можуть прийняти спільний меморандум на тему недопустимості "католицького прозелітизму" на "канонічних територіях".

Також у цю конвенцію "світового православ'я" входить мовчазна згода про неперегляд кордонів канонічних територій - там, де вони є. Тобто своєрідний "пакт про ненапад".

Звісно, у системі православних церков є місце і "єдності", але вона переважно передається не словом "соборність", а словом "симфонія" й означає специфічну єдність керівництва кожної помісної церкви з діючою владою. "Симфонія" в тому чи іншому вигляді неминуча в тій системі координат, у якій діє (точніше, не діє) сучасне православ'я, - або церква має наддержавну структуру, і центр прийняття рішень (наприклад, Собор) міститься за межами й поза досяжністю уряду кожної окремої "канонічної території", або церква стає знаряддям маніпуляцій у руках світської влади.

У цьому світлі спроба Вселенського патріарха відродити Всеправославний Собор як центральний орган прийняття рішень у світовому православ'ї справді має сенс для церкви. Незалежно від того, що керує патріархом Варфоломієм - бажання відчути себе "Папою усіх православних", побачити у Фанарі аналог Ватикану чи щось ще. І, можливо, така реформа у світовому православ'ї варта того, щоб відкласти рішення про Україну в довгу шухляду. Принаймні для Вселенського патріарха: адже йому дуже хочеться не втратити своє місце "першого серед рівних" у світі, що змінився, де його першість гаряче і не без підстав оскаржується.

Патріарх Московський уже неодноразово й різними способами давав зрозуміти патріархові Варфоломію, у чиїх руках доля Собору. Україна і неперегляд її статусу - його перша й головна умова. Але не єдина.

Цікавою в патріаршій промові, наприклад, стала критика проектів деяких документів Собору. З погляду патріарха, вони "надто конкретні". Наприклад, патріарх вважає, що Собор повинен задекларувати "ставлення до сім'ї" взагалі. Користь таких декларацій для практики християнського життя - нульова. У житті немає "сім'ї взагалі", зате є проблема розлучень і повторних шлюбів, у тому числі серед священиків. Але декларації - коник патріарха Московського. А практика… А що практика? З нею й так "усе нормально", і "не треба чіпати те, що працює", як нам відомо з промов митрополита Київського.

Не менш "конструктивний" підхід патріарх продемонстрував до чи не найбільш болісного для себе питання - про порядок надання автокефалії. З погляду патріарха Кирила, автокефалію має надавати "всеправославний консенсус", а не Вселенський патріарх одноособово. Звучить цілком демократичненько, - патріарх Кирило, як і майже всі представники російського політичного істеблішменту, стає полум'яним демократом, коли мова заходить про розширення саме його повноважень. Але в розмовах про "консенсусне" прийняття будь-яких рішень у світовому православ'ї криється лукавство.

Втім, у пропозиції "консенсусної автокефалії" є цікавий момент. Якщо приймати рішення про автокефалію всією повнотою православ'я, то, може, годиться почати спочатку? Взяти всі існуючі автокефалії, крім древніх патріархатів, і по черзі - починаючи з Болгарської, закінчуючи Грузинською (а можна зразу й українською, щоб двічі не вставати) - прийняти/підтвердити. Консенсусом. І не треба про "закон зворотної сили не має". Має-має: Томоса патріарха Константинопольського або достатньо, або не достатньо, щоб автокефалія вважалася канонічною. Уявляєте, які це будуть веселощі - процес підтвердження всіх нинішніх автокефалій консенсусом? Думаю, деякі з "консенсусів" претендуватимуть на "угоду століття".

Не знаю, з цієї причини чи з якоїсь іншої, питання про автокефалію за результатами Синаксиса взагалі було зняте з порядку денного Собору. Не виключаю, що саме цей пункт і коштував патріархові Варфоломію рівно однієї України.

Патріархові Кирилу, втім, зараз не до підрахунку п'ятаків. Із "пунктика" Вселенського патріарха йому треба видушити якнайбільше. Й ідея консенсусу тут досить продуктивна - не тільки в тому, що стосується надання автокефалії, а й взагалі - як принцип прийняття будь-яких рішень і на Соборі, і повнотою православ'я в цілому. Слово "єдиномисліє" сиплеться з вуст патріарха Кирила бісером. Він не з чуток знає, скільки коштує прихильність тих чи інших партнерів по "православному діалогу". І на випадок, якщо купити зразу весь консенсус не вдасться, завжди залишається опція вето.

Те, що на "єдиномисліє" погодився заради спасіння Собору Вселенський патріарх, - значно гірша новина, ніж те, що в обмін на Собор він забуде слово "Україна". Тому що й так майже порожній, абсолютно знешкоджений, з вихолощеним порядком денним Собор, який, здається, збереться тільки для того, аби повідати світові про своє існування, швидше, мертвий, ніж живий. Бо сама ідея "єдиномислія" вбиває ідею Собору на пні. Адже навіть у суворих політичних обставинах, у яких проводилися Вселенські собори, не було "єдиномислія" - були суперечки, диспути, скандали, анафеми, скасування анафем, до рукоприкладства доходило. Бо виклик Собору - не "єдиномисліє в Церкві", а істина. Яка не залежить від того, є з її приводу консенсус чи ні. Точніше, залежить. Консенсус - найпевніший спосіб ухилитися від істини.

Ціною ось таких поступок і компромісів Собор, балансуючи навшпиньки, можливо, збереться у червні на Криті. Можна гадати, що зі списку питань і проектів документів доживе до заповітної дати, а що стане ще одним приводом до демаршу й торгів у пошуках консенсусу, чия ціна в міру наближення П'ятдесятниці зростатиме. Уже тепер можна сказати, що Собор - а він усе ж таки відбудеться - матиме суто декларативний характер. Цілком імовірно, для учасників Собору й це немало: вони здаватимуться Церквою (здалеку), а патріарх Варфоломій, можливо, так само здалеку - "Папою для всіх православних".

Але як Собор змінить життя кожного православного християнина?

Швидше за все, ніяк.

Це, мабуть, головний висновок із усього, що вже відбулося і все ще відбувається з Собором: церковні ієрархії не обслуговують інтересів віруючих і навіть не представляють їх. Про "інтереси віруючих" узагалі йдеться тільки тоді, коли або всі політичні теми вичерпано, або з чогось треба почати розмову після розмашистої бійки. Кожне практичне запитання - чи то питання посту мирян, чи шлюбу священиків - упирається в зморщені носи тих, хто вважає, що "все й так працює", і тих, кому цікавіше торгувати деклараціями, ніж проводити реформи. У пересічних віруючих немає "інтересу" - для них у церкві передбачено "послушання", тобто незаперечне підпорядкування "знизу догори" - від мирян до кліриків, від кліру до єпископа, від єпископа до патріарха. Зворотного зв'язку майже немає. Голоси мирян якщо й звучать, то тільки тоді, коли це "комусь треба", тобто стають засобом маніпуляції. Як ми, до речі, могли переконатися на прикладі протестів проти Собору, висловлених нашими ж співвітчизниками з УПЦ МП.

Вірні - не причина й не мета існування церковної ієрархії. Це її живильне середовище. І тут важко не погодитися з думкою митрополита Онуфрія: якщо "середовище живить", отож "усе працює", і в практиці православного життя нічого змінювати не треба. Реформи - взагалі суцільний головний біль і витрати. Навіть якщо на практиці священик просто "надає послуги", а мирянин ці "послуги" просто "купує", це все одно означає, що "система працює". Бо система ця - суто бюрократична, смисл її існування не в тому, щоб нести якийсь осмислений зміст, а щоб коліщата крутилися. Переконатися в цьому можна, подивившись, із якою легкістю й аргументацією приходи міняють "МП-шного" священика на "КП-шного". Миряни-споживачі просто хочуть "купувати українське" і дуже не хочуть "купувати російське". До самих священиків часто в них і претензій немає - крім того, що вони "московські". Нічого особистого - джаст політік.

Це тільки один із симптомів системного захворювання церковних інститутів. Де "все працює", а тому питання якості християнського життя не виноситься на порядок денний ні на якому рівні - від єпархіальних зборів до Всеправославного собору. Жодних хвилювань не викликає той факт, що практикуючі християни у повсякденному житті нічим вигідно не відрізняються від нехристиян або "непрактикуючих" побратимів (не тільки в нас - це підтверджують і американські соцдослідження). Питанню якості християнського життя не судилося підірвати Собор. Значно важливіше для ієрархів "питання місця", яке кожен із них посяде у просторі Собору - довгоочікуваного, "Святого і Великого", але, може статися, порожнього, як торішній горіх