Сміття несвободи

За час сміттєвої облоги Львова усі охочі змогли скласти свою оцінку добрим намірам і здоровому глузду в діях і словах кожного, хто торкався цієї проблеми.

Десять місяців - достатній час, аби осмислити правдиві причини облоги, а відтак дієві способи її уникнути або вийти з неї. Проте обговорюючи природу "львівського сміття", у більшості випадків оцінюють не причини, а приводи або навіть наслідки.

Фактор політичної сили в парламенті, яку очолює міський голова Львова, і небажання цієї сили піти второваним шляхом залежності й корупції стали лише приводом для сміттєвого трилера. Пожежа на сміттєзвалищі й трагічна загибель людей так само, як і управлінські рішення міської влади чи їх відсутність, насправді є лише наслідком. Причиною ж майже річної облоги міста є брак свободи. Свободи людини від свавілля держави і свободи людини як її волі до ухвалення рішень. Свободи громади, яка вимірюється у повноваженнях, ресурсах і відповідальності. Свободи держави як здатності її інститутів і посадовців думати про наслідки своїх рішень для людей і країни на покоління наперед.

Сміття, як продукт життєдіяльності людини, є одним з найсильніших випробувань громади на спроможність. Саме громади, а не міського голови чи міської ради. Сміття потребує території. Чи то для захоронення, чи то для перероблення або спалення сміття громада повинна пожертвувати своєю землю. Члени громади, тобто жителі міста, повинні бути спроможними взяти відповідальність за відходи, які вони продукують. Бо, вочевидь, відходи в кожного свої, а чужі нікому не потрібні.

Проте для того, аби виділити територію під відходи, самої волі й відповідальності громади замало. Потрібно мати, що виділяти. Сьогодні територія міст обмежена фактично територією забудови. Справді, об'єднання дає змогу громадам отримати територію за межами населеного пункту. Але хто на цей час висловив бажання об'єднатися не те що з великим містом, а навіть із містом із населенням понад 50 000? Жителі малих міст і сіл, які є сателітами великого міста, беззастережно хочуть користуватися урбаністичними благами - робочими місцями, освітою, медичними послугами. Але не хочуть втратити контроль за ухваленням рішень, не хочуть, аби жителі великого міста могли користуватися їхньою землею без їхнього відома.

Хоча земля потрібна великому місту аж ніяк не лише для захоронення чи перероблення відходів, проте в кожного великого міста вже є свої "грибовичі", і приклад "львівського сміття" сьогодні є подзвоном по кожному з них. У межах нинішніх законів вирішити цю проблему не вдасться нікому. Виходом може стати рішення про агломерації, яке вже рік успішно блокують у парламенті. Однак саме це рішення дозволило б великим містам об'єднатися зі своїми меншими сусідами, зберігши право останніх впливати на рішення, які стосуються їхньої території.

Втім, території і волі недостатньо. Занедбані з радянських часів сміттєві полігони так само, як дороги і тротуари, муніципальні театри й історичні пам'ятки, школи і міський транспорт, потребують грошей - місцевих, державних або позичених. Вартість рекультивації сміттєзвалища - понад мільярд гривень, приблизно стільки ж коштує будівництво нового сміттєпереробного заводу. В Україні немає міста, включно зі столицею, яке б могло виділити таку суму зі свого бюджету.

Мабуть, не варто докладно аналізувати наміри тих приватних інвесторів, які декларували готовність будувати у Львові сміттєпереробний завод. І навіть не через тарифи, які б вони запропонували місту. Є простіші питання. Перше - якщо їхні пропозиції були якісними, то де приклад їх утілення чи то в Україні, чи то поза її межами? Друге - що робити зі старими сміттєзвалищами і куди подіти те, що не переробляється?

Отже, на сьогодні сміття окупувало два відсотки території України, зокрема й через те, що громади не мають фінансової свободи. Бо досі майже всі податки збирають і перерозподіляють у столиці. Бо на муніципальні інфраструктурні проекти з державного бюджету кошти якщо й виділяли, то лише для своїх і лише під зобов'язання повернути "грантодавцеві" левову частку готівкою. Бо держава жодного разу не запропонувала громадам пільгового кредитування, а коли знайшлися іноземні кредитори - докладає всіх зусиль для того, аби грошей громада не отримала.

Ще один урок сміттєвої облоги - в Україні державні інститути неспроможні захистити людей і державні інтереси, але здатні стати загрозою. Досі використовувати сміття як інструмент політичного шантажу додумувалася хіба що неаполітанська мафія. Якщо до цього вдаються державні інститути, то вони засвічують розпізнавальні вогні держави, яка не має і не поважає свободи. Кожен новий день із "львівським сміттям" доводить, що уряд України не є місцем ухвалення рішень, що обласні державні адміністрації є шкідливими для областей, що гарант прав і свобод людини є першим, хто цими правами нехтує.

Невільні органи правопорядку не здатні провести незалежне розслідування причин підпалу сміттєзвалища, але здатні за командою одночасно зупинити сотню перевізників відходів по всій країні. Невільний міністр більше року не може підписати угоду, яка б дозволила місту отримати міжнародний кредит на будівництво заводу і рекультивацію сміттєзвалища. Невільний прем'єр не може відповісти на численні звернення про допомогу, але може самостверджуватися, принижуючи принижене місто. Уряд, який має владу, землю, гроші, але не має свободи, десять місяців мовчки спостерігає за тим, як майже мільйон людей, щодо яких він має владні повноваження, балансують на межі катастрофи.

"Обласна влада" - так часто величають себе очільники обласної державної адміністрації. Однак облога обласного центру вчергове довела, що обласна влада в Україні областям не належить і від областей не залежить. Влада області повинна шукати способи зняти напругу в регіоні, а не тішитися з кожного її загострення, на догоду своєму хазяїну.

Те, що облога має найвище "благословення" з кабінету очільника держави, можна було приховувати два місяці, але не десять. Пропозиція "а может, потушим?" в обмін на покору міського голови і лояльність політичної сили є самодостатньою ілюстрацією мотивів. І хоча за двадцять шість років ми звикли не дивуватися ані мотивам, ані інструментам політичної боротьби, середньовічні методи облоги є новітнім словом у цьому процесі.

Банально, але держава свободи - це не та, де люди скидають недобросовісних правителів, а та, де правителі діють із добрими намірами стосовно своїх людей. А свобода держави - це турбота її правителів про наступні покоління. 2014 року 70% львів'ян віддали свої голоси за нинішнього президента. Це найбільше з усієї України. Як повірити в добрі наміри очільника держави, який змушує цих людей жити в оточенні відходів? І хто повірить, що про майбутнє турбуються правителі, які загрожують життю і здоров'ю своїх людей, руйнують їхню довіру до державних інститутів, нищать довкілля і знецінюють місцеве самоврядування?

Проте, мабуть, найважливішим уроком сміттєвої облоги Львова виявився тест на самоврядність самого місцевого самоврядування і на його незалежність від держави: чи може громада у випадку загрози розраховувати на підтримку іншої громади? Як казав Мартін Лютер Кінг, "Зрештою, ми не пам'ятатимемо слів ворогів, ми пам'ятатимемо мовчання друзів". Скільки міських голів або міських рад відважилися висловити підтримку Львову і львів'янам? Скільки з них не злякалися запропонувати допомогу? Скільки разів Асоціація міст збиралася для того, щоб обговорити, як місцевому самоврядуванню долати подібні загрози, а скільки разів звернулася до державних органів з вимогою допомогти Львову у складних обставинах?

В Україні немає громади і міського голови, які були б застраховані від сміттєвого шантажу. Нині кожен міський голова окремо і всі разом мовчать, бо бояться опинитися в такому самому становищі. Однак що довше вони боятимуться підтримувати одне одного, то більша ймовірність, що прийдуть по наступного. Доки міським головам заслуховування доповідей президента і прем'єр-міністра буде милішим за захист своїх колег, доти їм належатиме не влада в громадах, а почесний статус фігового листка для прикривання авторитарної держави.

Свобода ще нікому не давалася задарма, так само, як не давалася швидко. Чомусь немає сумнівів, що львів'яни раніше чи пізніше виставлять свій рахунок несвободи Банковій. Але боротьбу за свободу державних інститутів і місцевого самоврядування ще тільки доведеться розпочати і завершити.