Сектор безпеки України: епоха паліативів

Навряд чи сьогодні знайдеться людина, хоч трохи переконана в тому, що московські стратеги відмовилися від ідеї зруйнувати Україну. Режим Путіна продовжуватиме війну в різних формах. Та й поновлення обстрілів українських військ відразу після виборів теж симптоматичне - Кремль клацатиме затвором щоразу, коли це йому вигідно.

Понад те, беручи до уваги очевидні слабкості Заходу, не можна ігнорувати можливість повторного використання керівництвом сусідньої держави "військової опції" уже майбутньої весни. Коли Вашингтону, який загруз у виборчій кампанії, буде не до Києва, а в Європі, затопленій біженцями і зацікавленій у поновленні економічного співробітництва з Росією, лише зросте бажання повернутися в еру ситого благополуччя.

Українська влада на цей час захоплена думками про зміцнення і перерозподіл повноважень. Розсіяні погляди тих, хто зголосився бути лідером у непевні часи, спрямовані переважно на внутрішніх противників, а не на зовнішніх ворогів. Воєнна загроза перестала бути помітним подразником. Попри те, що сирійський сигнал Путіна про спроможність і можливість вести, махнувши на всіх рукою, безконтактну війну, адресований насамперед Вашингтону, він не має залишитися без уваги і в Києві. Будівництво військової бази РФ поблизу нашого східного кордону і наполегливе вибивання з Мінська згоди на створення такої самої залізної цитаделі у Білорусі - це вже явні сигнали Україні.

Декого відродження 280-тисячної (згідно з заявою голови військового відомства) пострадянської армії, оснащеної переважно бронетранспортерами, а також почасти танками й артсистемами часів імперії, надихнуло на заяви про спроможність завдати сильного удару у відповідь на нову атаку. Саме час перечитати Макіавеллі. "Сильний, але не смертельний удар часто означає смерть для того, хто його завдав", - стверджував прозірливий італієць.

Незабаром мине два роки, як Україна в стані війни, і півтора року, як обороною відає новий президент Петро Порошенко. Але отриманий перепочинок у черговий раз використовується надто повільно, наполовину або як тимчасовий захід… Що може виявитися непробачним у непередбачуваному майбутньому держави, яка опинилася на перехресті переділу світоустрою в умовах безпрецедентного протистояння Росії і Західного світу.

Передумови оборонного реформування

У держави нарешті з'явилася нова Стратегія національної безпеки і нова редакція Воєнної доктрини. Зі скрипом легалізовано відмову від політики позаблоковості. Але оголосити своєю метою членство в НАТО, як і проголосити курс на створення професійної армії, Київ не наважився. Хоча в цілому доктрина може бути взята за основу для створення сил оборони нового типу. Але може й не бути. По суті, вона нічого не змінює. Так, головним воєнним противником визначено Росію. Але після півтора року війни це й так ясно кожному українцеві. У результаті запізніла поява доктрини (за оцінками ЦДАКР, як мінімум на рік) уже спровокувала помітні негативні настрої всередині військових формувань, що зріють паралельно з думкою, що нинішнє військово-політичне керівництво всерйоз займатися військовим будівництвом не планує. Не тому, що не хоче або не розуміє, - просто цей напрям не пріоритетний в умовах, коли минув страх перед великою війною.

Підтвердженням цього є незаперечний факт, що керівних документів для розвитку оборонного щита стримування як не було, так і немає. Немає Держпрограми розвитку Збройних сил (ЗС), немає Держпрограми розвитку озброєнь і військової техніки (ОВТ), не з'явилася й Держпрограма розвитку оборонної промисловості. Аргументом влади, як і раніше, залишається неухильне дотримання послідовності. Спершу - Концепція розвитку сектора безпеки та оборони і Стратегічний оборонний бюлетень (обидва документи "на підході"), потім згадані відсутні документи. А ще ухвалити б закони про мобілізацію і про територіальну оборону (останній слід зробити відкритим замість закритого Положення). Однак, як кажуть, у Верховній Раді чекають на розгляд майже 3500 документів, і не факт, що питання обороноздатності потраплять у розряд невідкладних. Там, утім, найбільше прислухаються до ініціатив президента, а якщо глава держави демонструє залізний спокій, то і в парламенті суєти не буде. Як приклад можна згадати внесення поправок до закону про розвідувальні органи, дуже необхідного для розвитку агентурних мереж на територіях, контрольованих ворожою державою. Попри його прицільне, майже ідеальне опрацювання, як повідомляють проникливі парламентарії, шансів у нього майже немає. Принаймні найближчим часом.

До речі, і парламентський контроль за сектором безпеки - один з ключових принципів демократичного суспільства й ознака ефективної системи - у нинішній Україні вже став таким собі зужитим міфом. Тільки замість грецьких богів - українські небожителі. Щоправда, є активні добросовісні депутати, є їхні запити й чесні спроби провести важливі рішення… Але система, на жаль, не працює: вона попросту не може вступити в протиріччя з дивною загальнодержавною конструкцією. Тому немає сенсу уповати на комітетські слухання чи виїзні засідання профільного комітету - однаково принцип загадкової гри не зміниться.

Це стосується всього сектора безпеки. Комітет з питань розвідки в країні спершу народився (точніше, відродився), потім канув у невідомість. Управління розвідувальними органами (а заодно й оборонною промисловістю) через дорадчий орган РНБОУ тільки тому, що хтось там має великі політичні амбіції, нагадує якесь збочення у сфері менеджменту. Не тільки тому, що подібним чином неможливо вирішити те чи інше завдання (зрештою, усе залежить від сили й авторитету конкретних особистостей), а й тому, що такий підхід суперечить фундаментальним принципам державного управління.

Отже, планування й підготовка в країні до можливого витка війни якщо й здійснюється, то десь наполовину...

Геометрія вітчизняної оборони

Зрив останніх хвиль мобілізації і 16 тис. кримінальних проваджень можуть слугувати найпереконливішими доказами проти армії призовного типу. Повертатися до детального аргументування, чому Україні потрібна професійна армія, не хочеться - надто часто й детально про це говорили експерти. Зупинимося на ключових моментах.

Україна - держава з неоднорідним суспільством, у якому корупція сильна своїми вигадливими схемами. Призовна армія з нікудишніми мотиваційними пакетами для військовослужбовців - це не тільки заохочення соціальної нерівності, а й провокування подальшої корупції (живучи в невеликому населеному пункті під Києвом, де все на очах, особисто знаю кілька шанованих родин, у яких батьки відкупили своїх синів від мобілізації). Крім того, до армії потрапляє чимало людей, які за своїми політичними чи психологічними характеристиками не мають там бути.

Країну повинні захищати ті, хто готовий це робити, і для них має бути передбачено адекватну компенсацію у вигляді високого рівня грошового постачання та низки преференцій (на жаль, Україна через економічну слабкість поки що не спроможна запровадити монетизовану систему забезпечення армії). Кожний солдат, сержант, офіцер повинен чітко бачити свою перспективу, знати, чого досягне, віддавши службі в армії 5, 10 чи 25 років. Підходи до мобілізації теж слід переглянути у бік забезпечення якості замість кількості. Уповати тільки на патріотизм як мінімум нерозумно. До речі, будь-які думки про швейцарську систему - не більш ніж фантазії людей, нескінченно далеких від розуміння, що відбувається в казармах і штабах. За оцінками ЦДАКР, армія тільки цього року втратила не менш як 7 тис. підготовлених, перевірених війною військовослужбовців, які демобілізувалися, не бачачи перспектив для того, щоб залишатися в лавах ЗСУ (НГУ) на тривалий термін.

Підневільний солдат в армії, тим паче в такий неспокійний час, як нині, - потенційний руйнівник. Почастішали випадки відвертих солдатських пиятик, незаконного збуту палива та інших порушень, які, серед іншого, мають бути сигналами - така система побудови військової організації неефективна. "Солдатом управляє страх і особистий інтерес", - стверджував Наполеон, але в українській армії страх притлумлений підсліпуватою Фемідою, а особистого інтересу немає зовсім. На відміну від професійного воїна, у мобілізованого немає жодної іншої перспективи, крім демобілізації. Слід сказати, що солдат дуже тонко відчуває гру військово-політичного керівництва - від неоголошення ворожій державі війни до економічних відносин з нею. Поведінка солдата є, по суті, лише дзеркальним відображенням поведінки його командування у спрощеному вигляді. Припинилися активні бойові дії - і в навчальному центрі "Десна" знову почали більше приділяти уваги наявності бирок, а не бойовій підготовці. І це теж сигнал. Відновлення довіри нижньої ланки до керівництва - проблема, яка потребує вирішення.

Якщо хтось тішить себе думкою, що за рік-півтора можна підготувати фахівців, спроможних ефективно управлятися зі складними системами, то це ілюзія. Природно, нині призовна армія вписується у певну логіку військового керівництва: адже якщо найскладнішою технікою є танк або артгармата, навіщо витрачатися на професіонала? Але чи є у військового керівництва гарантія, що через 7–8 місяців Кремль не почне застосовувати авіацію і ракети?

Відмова або зволікання зі створенням умов для переходу на професійну армію - це втрата унікального шансу: з огляду на війну, на вирішення цього завдання, за оцінками ЦДАКР, знадобиться близько 4 років, тоді як світова практика передбачає не менше ніж 5–7 років. Хто не вірить, нехай підрахує, у скільки обійдеться підготовка одного навідника-оператора або механіка-водія, і зіставить рівень солдата після трьох років служби з рівнем новачка. А заодно прикине збитки від виведення техніки з ладу цими самими новобранцями.

Ще одним паліативним рішенням ЦДАКР від початку називав організацію разових виплат за знищену ворожу техніку. 11 жовтня очільник уряду Арсеній Яценюк повідомив, що з початку 2015 р. понад 13 тис. військовослужбовців ЗСУ отримали винагороду на суму понад 70 млн грн за знищену військову техніку бойовиків та успішне виконання бойових завдань. Але це вибіркове заохочення не тільки непрозоре, а й створює умови для маніпуляцій. Набагато корисніше було б використати ці ресурси на формування професійного ядра ЗСУ, хоча б усередині елітних підрозділів.

Ще прем'єр повідомив про запровадження механізму, за яким військовослужбовець може отримати гроші з бюджету і придбати квартиру на власний вибір. "На це ми виділили 354 мільйони гривень", - оповістив очільник уряду. Я не знаю, за яким принципом купуватимуть квартири, але як колишній офіцер добре знаю численні випадки отримання одними й тими самими особами квартир по кілька разів при безперервно зростаючій черзі. Гадаю, в умовах війни заохочувати квартирами можна лише родини загиблих на фронті та Героїв України, інші ресурси спрямовувати на будівництво службового житла. Що ж до забезпечення житлом військовослужбовців, то система має бути прозорою і однаковою для всіх (наприклад, шляхом використання ваучера, який відповідає рокам вислуги). Інакше вона буде корупційною, як і за колишніх часів.

Так, армія посилюється, приростає оперативними командуванням та бригадами, набирається досвіду на численних навчаннях. Але перекосів у цьому процесі, як і раніше, вистачає.

Асиметричні м'язи: проблема в головах

Тема розвитку асиметричних можливостей для України давно перестала бути дискусією. Країна, яка об'єктивно не може собі дозволити закуповувати нові літаки й системи ППО, як щит стримування на найближчі 4–5 років може використовувати лише відроджені й добре підготовлені спецпідрозділи. Вакуум отримання стратегічних озброєнь можна заповнити багатоплановою діяльністю різних спецназів - від глибинного (з дальністю дії до 300 км театру воєнних дій) до гірськострілецьких і підводних, а ще вишколених розвідбатів і розвідрот, як це робилося у період війни в Афганістані. До речі, нинішня російсько-українська війна вже підтвердила силу вітчизняних традицій у цьому сегменті і можливість розвитку цього напряму.

Однак системною ця робота не стала. Прикладом може слугувати тривала тяганина навколо створення Сил спеціальних операцій (ССО). Коли 2007 року Анатолій Гриценко, будучи міністром оборони, після інспектування підрозділів спецназу став в оперативному порядку створювати ССО, у цьому була проста й водночас дієва логіка реалізації права очільника військового відомства. Однак, попри заяву нинішнього військового міністра Степана Полторака (у березні ц.р.) про те, що ССО створено, він лише видав бажане за дійсне. І через сім років після появи першої програми (у тому ж таки 2007-му) віз і нині там. Причини, не виключено, особистісного характеру. По-перше, функції ССО помітно виходять за рамки ЗСУ і мають стратегічний характер застосування - з далекоглядними політичними наслідками. На міжнародній арені говорити про ці явно неприємні наслідки довелося б президентові. Не до вподоби ідея ССО й нинішньому начальникові Генштабу ЗСУ генералу Віктору Муженку - саме він уже три місяці не затверджує відповідної концепції ССО. На щастя, не без оперативного втручання західних партнерів, вдалося переконати українського головнокомандувача, що об'єднувати в рамках структури ССО спецназ і ВДВ - однаково, що схрещувати їжака з вужем. Але далі цього не пішло…

Дійшло до того, що апологети якнайшвидшого розвитку асиметричних можливостей підготували законопроект про ССО, який має захистити новий рід ЗСУ від непередбачуваних рішень Генштабу. Наприклад, від застосування не за призначенням - адже в цій війні було чимало випадків, коли спецназ відправляли охороняти блокпости… Крім того, необхідно внести зміни до цілої низки інших законів і визначити як форму управління самими ССО, так і порядок застосування для спеціальних операцій інших підрозділів спецназу.

Підготовка інформаційно-психологічних операцій - узагалі окрема тема, яка потребує додаткової уваги військово-політичного керівництва. Експерти пропонували створити в парламенті окремий комітет з питань спеціальних служб (СЗР, ГУР МОУ, СБУ) і спеціальних операцій. Але всі пропозиції подаються із застереженням: із законодавчою ініціативою має виступити глава держави. Інакше законопроект - явно непрохідний.

Скажімо, Анатолій Гриценко переконаний, що фіксувати рід військ у законі немає потреби, а статус начальника Генштабу дає можливість готувати всі необхідні для ССО сили й засоби різних силових відомств. "Натомість є необхідність, щоб до Держбюджету на 2016 рік були окремим рядком включені кошти на створення ССО", - вважає автор ідеї ССО.

Деякі експерти переконані, що розбудовувати ССО можна вже зараз, не чекаючи створення командування і навчального центру. А саме відпрацювати перспективну модель на основі взаємодії зі спецпідрозділом Головного управління розвідки МОУ - за останній рік війни 10-й загін спецназу не тільки помітно виріс чисельно, а й показав якість реальних дій, перетворившись на справді елітний підрозділ.

У чистому залишку у справі розвитку ССО - відсутність політичної волі. Невипадково деякі експерти побоюються, що ССО спіткає доля управління спеціальних операцій СЗР, яке нібито розвивалося з 2011 р., але "доросло" лише до невеликих місій в Іраку.

Колізії переозброєння

Звичайно, багато хто хоче, щоб нова армія України створювалася синхронно з її переозброєнням.

Поки що короткострокові завдання переозброєння ЗСУ і НГУ вирішувалися "Укроборонпромом" переважно на тактичному рівні. Хай там як, але все, що національний ОПК спроможний випускати, почали виробляти і поставляти. До речі, не зайвим буде зауважити, що все це - на 95% розробки або проекти модернізації 2000–2010 рр., включаючи танки і бронетранспортери, ПТРК і РЛС, модернізацію літаків. Виняток - хіба що БпАК тактичної ланки "Фурія" і нещодавно запропонована версія модернізації вертольота Мі-8 (останній, утім, ще має підтвердити заявлені якості на випробуваннях).

Що ж до численних броньованих машин, то Михайло Борисюк, який протягом двох десятиліть був генеральним конструктором бронетанкобудування України, навпаки, застерігає не захоплюватися наявністю на озброєнні відразу кількох десятків модифікацій такої техніки. Навіть для такого військового монстра, як СРСР, було важко мати на озброєнні три модифікації танків. А Україна й поготів захлинеться.

Та головна проблема в тому, що держава поки що не може забезпечити нових проривних розробок, які виходять за рівень застосування взводом-ротою. У профільному Центральному НДІ ОВТ визнають, що проблема заміни парку бойових машин може вирішуватися в таких умовах на межі 2025 р. У наявних версіях модернізації поки що не передбачено установки повного варіанта обладнання для відстрілу фальшивих цілей, нових систем попередження про пуски ракет, нової станції постановок радіоелектронних перешкод. Немає й оснащення високоточними засобами ураження. Що ж до оснащення ЗСУ безпілотними системами, то навіть за наявності затвердженої концепції в країні ще немає навіть профільного генерального конструктора. Розроблювана Держпрограма розвитку ОВТ до 2020 року передбачає до двох сотень дослідно-конструкторських робіт, але поки що національна оборонна промисловість може охопити, за оцінками самих військових, не більш як 10–15% реальних потреб армії. Є над чим замислитися.

14 жовтня президент повідомив, що до кінця поточного року в армію надійде майже 8500 зразків озброєння та військової техніки. Серед номенклатури зброї глава держави назвав "тепловізійні та оптичні приціли, засоби нічного бачення, бронетанкову техніку, засоби інженерного озброєння, радіолокаційні станції, контрбатарейні станції, засоби радіоелектронної боротьби, модернізовані літаки". Усе потрібне. Але…

Заступник начальника Озброєнь ЗСУ В'ячеслав Шостак під час виставки "Зброя та безпека - 2015" прямо заявив, що ЗСУ, серед іншого, потребують систем ППО, оперативно-тактичних ракетних комплексів, берегових ракетних комплексів, боєприпасів…

Час вимагає прискорення ухвалення рішень, посилення контролю за їх виконанням і переходу від імпорту до спільних проектів. А останнє поки що - навряд чи підйомне завдання для ДК "Укроборонпром".

Тим часом без створення в структурі виконавчої влади органу управління та координації оборонної промисловості Мінекономрозвитку вже отримало завдання підготувати законопроект про військово-технічне співробітництво. Це можна було б вітати, якби не статус самого міністерства. Наприклад, "Укроборонпром" рахуватися з Мінекономрозвитку відверто не бажає, наполегливо просуваючи свою ідеологію реформування ОПК. Та й положення згаданого законопроекту на сьогодні прописано так, що Міноборони виявиться ніби за дужками військово-технічної політики. І вже тим паче не зможе закуповувати іноземну техніку для ЗСУ напряму, у результаті чого вона виявиться дорожчою в рази - "Укроборонпрому" потрібні комісійні, які оплатить український платник податків. Наприклад, у тих-таки ССО кажуть: один патрон, куплений напряму, обійдеться в 6 дол., через "Укроборонпром" - у 15. Крім того, немає жодних гарантій, що армії не купуватимуть "Саксонів" чи іншого військового мотлоху, за непотрібність якого ніхто не понесе відповідальності. Немає жодних гарантій, що системи не будуть просто закуповуватися замість створення виробничої лінії для спільного випуску тієї чи іншої техніки, як це сталося зі станціями зв'язку. Мають бути заборонні пункти на імпорт без офсету (або окремий закон про офсетні угоди). Формувати військово-технічну політику повинне Міноборони, оскільки безпека держави має бути поставлена вище за прибутки.

Армія переозброюється, це не підлягає сумніву. Але до армії озброєної Україні, як і раніше, далеко.

Перша людина нашої держави і він же верховний головнокомандувач, як і завше, над сутичкою. Як кажуть, beyond and above. Проте і йому варто взяти до уваги, що бажання домовитися і з Заходом, і зі Сходом у нових політичних і соціальних умовах може виявитися абсолютно безперспективним у плані реалізації. І булава була б незайвою.