Роздратування

Здавалося, усім цим людям уже несила дотримуватися бездоганної соціальної ієрархії, якою вони так пишалися до обіду.

Жан-Поль Сартр. "Нудота"

"Дивлюся і з жахом помічаю, як у мені піднімається хвиля роздратування", - зі схожих фраз починалися діалоги минулої суботи для багатьох людей.

Для багатьох трагічна дата появи Небесної Сотні була приводом озвучити свій колись непередаваний стан душі. Для інших - отримати статистично значиме підтвердження своїм відчуттям. Відчуттям дедалі більшої непотрібності й неспроможності, про які вони казали у множині, як про стан громадян усієї країни.

І на цьому згода в умовному діалозі закінчувалася. Закінчувалася на роздратуванні.

Настрої мас - завжди поза сферою раціонального. Але це зовсім не означає, що у сфері безглуздого.

Популярна політична термінологія зобов'язана бути примітивною до дурості, щоб відповідати когнітивним здібностям найширших мас. Тобто бути зрозумілою навіть найневибагливішим (у сенсі - перманентно нетверезим) виборцям.

Тому політична лексика за визначенням завжди дурніша й менш ефективна для пояснення глобальних процесів у суспільстві, ніж колективне несвідоме самого суспільства. Але ЗМІ, особливо ТБ, не працюють з колективним несвідомим. Хоча зарозуміло вважають, що так. Вони мають справу з лушпинням явищ як із більш матеріальним і прибутковим фактором.

Тому на рівні ток-шоу будь-який чиновник середньої руки, якщо він не ідіот і не зовсім жлоб, а винайняв хороших райтерів, з папірця або без відповість на вигуки обурення досить рівно. І при цьому вважатиме, що його логічні аргументи а) можуть стишити хвилі народного гніву, б) він особисто перебуває в тій бухті, куди ці хвилі не дістануть, коли раптом щось.

На жаль, цунамі заввишки з багатоповерхівку цей чиновник бачив тільки в кіно, і там усі врятувалися, а логічні плацебо заспокоюють тільки його начальство, і то ненадовго. У нього вже підтоплення йде повним ходом.

Ці явища розходяться геть різними курсами: побудова владою сучасних, євроінтегрованих симулякрів успіху - і дедалі більше роздратування народу цією поведінкою.

Про традиційно самогубну поведінку влади написано вже достатньо. Це просто якісь політичні "кити". Я лише зазначу дедалі більшу незграбність саме її усного коментування. Незграбність, плутаність, зрив на емоції і перехід на особистості. Така вербальна поведінка виникає не через те, що у відповідача немає відповідей через недоумкуватість. (Дурні взагалі не паряться, а завжди бадьорі й задоволені, незалежно від того, вірять їм чи ні.) А через те, що правдиві відповіді вищий чиновник не може озвучити без значної шкоди для репутації, стану, а то й здоров'я. Він залежний від свого бізнес-картелю, партії, фракції (що, загалом, те саме), спонсорів, кураторів, кредиторів тощо. Залежить набагато більше, ніж від громадян України. Бо коли влада формувалася, то у зводі законів вона прописала за чверть століття безліч корисних для себе механізмів. Які страхують її злочинну з морального погляду поведінку. А з погляду закону - "ти доведи спочатку!" Ну, отут і все.

Історія трирічної давності показала, що можна досить довго знущатися з розуму людей. Але з їхнього колективного несвідомого - ні. Щойно люди відчують, що порушено їхнє щось священне, нехай і не завжди односкладово висловлюване, їх не зупинити. Адже три роки тому загальної усвідомленої мотивації, плану дій, лідерства і керівництва в Майдану не існувало. Допоки злочинна нахабність попередньої влади не розбудила в людях почуття власної гідності.

Не аналізуючи помилок і втрат трьох років (про це також написано достатньо), зазначу, що почуття власної гідності нікуди не поділося, воно посіло своє місце в системі ключових національних цінностей. Воно заповнило цікаву лакуну, в якій раніше містилися сором'язливість, невпевненість і несміливість щодо відкритої поведінки, які культивувалися в українцях десятиліттями, а то й довше, і видавалися за їхні споконвічні чесноти. Оскільки це матеріально заохочувалося, то вироблявся стійкий рефлекс завченої безпорадності, який здавався різним окупантам домінантним і безповоротним.

Майдан вимагав від своєї нової влади прямоти й чесності в комунікації. І перші місяці її представники просто під ноги стелилися, аби тільки довести свою відповідність. Потім сталося загальновідоме - зростання пресингу стосовно добровольців і волонтерського руху, нацьковування колаборантської їхньої частини на інші. Підкреслювання лоялістськими ЗМІ деструктивних і кримінальних тенденцій постмайданної самоорганізації та демотивація решти через різні "громадські ради" та інші новостворені мультяшні структури.

Та почуття власної гідності залишилося, воно до цих маніпуляцій виявилося геть глухим.

Тут доречно виокремити ось іще який чинник. Українці хронічно не довіряють жодній владі. Ні нав'язаній, ні окупаційній, ні своїй. Тобто ними ж самими й обраній. Після короткого періоду цілком невиправданого напіврелігійного обожнювання вони переходять до шаленої критики за "нездійснення мрій". Але поки не порушені архетипи, дисидентство не перетворюється на повстання. (Я свідомо не вживаю слова "революція", бо воно за визначенням означає завершений і, головне, фіксований поворот на 180 градусів не тільки у політичній демагогії та базових цінностях, а й у всій системі державного управління - освіті, культурі, економіці, системах національної безпеки.)

Чому українцям властиво було постійно ставати жертвами зрадництва та обману? Мабуть, усе через ту ж таки добросердість, нав'язаний пацифізм і гендерний дисбаланс, коли рішучі чоловіки винищувалися й винищуються з неабиякою сталістю. Ця епоха відносин закінчилася хоча б тому (якщо вже йдеться про дисбаланс), що розлючені жінки, як відомо, зовсім не втихомирюються за допомогою стилістично правильно вибудуваних фраз, сказаних сторонніми. Ну, а їхнім чоловікам уже після цього якось незручно поводитися інакше. Бо тут увесь національний фольклор відразу набуває ваги замашного макогона.

Фаза масового роздратування суспільства поки що має мало спільного з ненавистю трирічної давності. Хоча новколополітичні гравці намагаються в такий спосіб капіталізувати ставки і наповнити бюджети за рахунок опозиції. Вони не хочуть або не спроможні зрозуміти, що за такої симптоматики викликають не менше роздратування в суспільства, яке відчуває, що його намагаються обдурити ті самі шахраї, просто в інших бойових розмальовках.

Та роздратування, навіть у найгострішій його фазі, - це симптом реактивного психозу. При ньому, коли зникає подразник, зникає й симптом. Завдання опозиції - пов'язати подразник з конкретними особистостями і подати їх усунення (поки що політичне) єдино можливою умовою зняття роздратування.

Однак, як буває, зокрема, з дерматитами - подразненнями шкіри, захворювання може мати аутоімунну природу. Тобто само суспільство (якщо ми й далі послуговуємося
метафорою організму) тривалий час вирощує тих, хто це суспільство ладен руйнувати (з різних міркувань) - від "ватників" до "тітушок"
(аутоагресивних клонів кілерних клітин Москви). І оскільки ці клітини організму живуть поруч зі здоровими, то запалення починається на цьому рівні.

Але свідомість перекидає відповідальність назовні. Це називається "зовнішній локус контролю". Інакше потрібно визнати частину своєї провини за те, що відбувається, і прийняти частину відповідальності. Провести радикальну силову санацію-очищення, а не тільки косметичними засобами політичних заяв.

Невідповідність внутрішнім вимогам спонукає до виконання певних дій. Якщо ці дії з якихось причин не можуть бути здійснені, з'являється роздратування. Тобто вимога радикальної зміни суспільства за мінімуму будь-якого виду шкоди особисто для себе є досить типовим подразником, який навіть не вимагає особливої персоналізації.

У нас є поєднання двох факторів роздратування. Перший - ситуативна реакція на бездарну комунікацію влади з суспільством, від чого суспільство небезпідставно починає підозрювати владу в найгіршому. Тут, зрозуміло, набігає багато помічників з питань конспірології - як наших, так і чужоземних. Другий - особистісні риси, про які вже йшлося як про хронічно інакодумне українське суспільство.

Є болючі точки в душі народу, які треба було б, кажучи мовою психології, "опрацювати". Але для великої кількості людей життя в травмі несвідомо підвищує їхню самооцінку і надає життю сенсу спротиву. Колись, у минулі століття, цим успішно займалася церква, особливо її катакомбні версії. Але сьогодні люди стоятимуть у багатогодинних чергах до уламків кісток або до мальованих дощок охочіше, ніж за цей самий час спільно почистити сніг і кригу на тротуарах, щоб люди похилого віку не ламали собі кісток. Та й навіщо взагалі чистити сніг, якщо він і так білий?

Критично важлива тема, що регулює ступінь роздратування, - це рівень компетентності тієї частини суспільства, яка є вже політичною нацією, здатною протистояти одночасно і махровій реакції, і лівацькому радикалізму, Вандеї і робесп'єрам з маратами одночасно. Але це означає, що політична нація повинна водночас поєднати в собі консерватизм і революційність, та ще й узяти на себе відповідальність.

А це, братове, хунта, хоч як поверни. Тільки ще й роздратована.