Пролонгація війни

Останні події остаточно поховали надію на швидке завершення війни. "Парад полонених" в Донецьку змусив всю країну вскинуться в пориві образи і ненависті.

І тут же, як на замовлення, ця ненависть знайшла собі застосування - за численними свідченнями, кілька батальйонних тактичних груп російських регулярних формувань перетнули український кордон біля Новоазовська.

На даний момент українська армія зміцнює Маріуполь, а жителі Донецька, Луганська та інших міст Донбасу, контрольованих силами ДНР, приходять в себе після вчорашніх масованих обстрілів і миряться з думкою, що кошмар затягується.

Кривавий кошмар, який забирає все більше життів мирного населення. День 28 серпня може отримати назву "кривавий четвер". П'ятнадцять загиблих цивільних за один день - такого за всю недовгу історію облоги Донецька ще не було. Крім того, під землею застрягла сотня гірників шахти імені Засядька, коли в результаті обстрілу цього району були пошкоджені високовольтні лінії, і підприємство залишилося без енергопостачання. На щастя, всі вони благополучно підняті на поверхню.

На поверхню, де розгортається повномасштабна гуманітарна катастрофа. Більше сотні населених пунктів без електроенергії, половина Донецької області - без води через перманентних пошкоджень об'єктів водопостачання. Де "лежить" банківська система. Де в магазинах ще є продукти, але вже майже немає дефіцитних препаратів в аптеках, а по лікарнях лежать сотні поранених осколками мін, снарядів мирних жителів. Де деякі лікарі діляться між собою останніми залишками медикаментів, включаючи найпростіші антисептики і знеболюючі засоби. Де "швидка" виїжджає тільки за пораненими, залишаючи без уваги - з об'єктивних причин! - почастішали виклики на інфаркти та інсульти.

Де бойові дії стають цілком буденною причиною зупинки громадського транспорту. Де провести ніч у підвалі - звичайна справа. А добрий ранок - це коли вранці з'ясовуєш, що в твоєму мікрорайоні після нічної артилерійської дуелі відключилися вода та світло, зате саме в твій дім не сталося жодного прямого попадання. А зовсім добре - це коли сміливі водії вантажівок і навколишні селяни відразу після обстрілу завозять хліб, молоко та овочі в магазин біля твого дому. В забитий фанерою, але все ще працює магазин.

Де лінія фронту - це вулиця, на якій пройшло твоє дитинство. Де тепер не бігають граються, а трясуть, притискаючись до стін, люди з автоматами. Де життя завмирає з настанням темряви, і мертву тишу порушує лише віддалений гуркіт розривів.

Тут, на території офіційно не оголошеної, але йде вже півроку війни все ще живе багато людей, які залишаться до самого кінця. Яким би він не був. З різних причин. Наприклад, вперто відмовляються від пропозицій евакуюватися люди похилого віку. Мовляв, роки наші вже не ті, щоб мандрувати. Когось приковує до місця хвороба. Кого-то - борг, особистий або професійний.

Хтось, врешті-решт, не може виїхати просто тому, що бої навколо його будинку йдуть практично безперервно. Як на околицях Донецька або в околицях Горлівки, Шахтарська і Тореза. Коли навколо плескають міни і розлітаються з гучним тріском, тікати страшно і не хочеться. Хочеться сховатися і нікуди не виходити, поки це все не закінчиться.

Більш того, багато повертаються в свої будинки, статут десь далеко чекати розв'язки. Рейсові автобуси йдуть в Донецьк переповненими. Бо довго сидіти в таборі для біженців неможливо. Навіть якщо на новому місці тобі співчувають і намагаються допомогти, що буває, на жаль, не скрізь і не завжди. Тому що ніхто на офіційному рівні не вимовив слів "гуманітарна катастрофа" і не задався питанням, де і на що будуть жити люди, які втекли від війни. А милосердні співгромадяни можуть дати найнеобхідніше в критичній ситуації - дах і їжу, але не можуть дати планів на завтрашній день, не замінять повноцінного життя з улюбленою роботою, облаштованим побутом для себе і дітей, впевненості у завтрашньому дні, спокійної старості. Всього цього немає і в Донецьку, але їхати більше нікуди.

На державному рівні, здається, переможні настрої після контрнаступу бойовиків, появи на сцені регулярних російських частин і провалу переговорів у Мінську змінилися незручної паузою. Дві головних проблеми сьогоднішнього дня - "як закінчити війну на Донбасі?" і "що потім робити з Донбасом?" - повисли в повітрі.

Між тим, відповіді потрібні. І "віддати і забути" - це не відповідь взагалі. Тому що, крім вже цілком відчутною гуманітарної катастрофи, десь на горизонті маячить і техногенна катастрофа, збиток від якої перевищить всі військові руйнування і наслідки Чорнобиля разом узяті.

якось забувають, що ареною боїв став регіон з найвищою техногенним навантаженням в Європі. Перенасичений промисловими підприємствами, кожне з яких без постійного нагляду стає джерелом величезної небезпеки. Не тільки для Донбасу. І не тільки для України.

Донецькі шахти, навіть виробили запаси вугілля, продовжують роботу. Навіщо? Тому що потрібна постійна відкачка ґрунтових вод і накопичується в підземних порожнинах метану. Тепер уявімо, що охоплені війною (яку чомусь ніхто досі офіційно не називає "війною") регіони повністю залишаться без електроенергії. Це означає, що грунтові води почнуть підніматися на поверхню. Разом з метаном. Колись посушливий степовий край стане величезним отруйним болотом. А це вже екологічна катастрофа. У центрі Європи у XXI столітті.

Хто-небудь згадує про те, що на кожному водопровідному вузлі, яких тільки в Донецьку - дев'ять, і на кожній фільтрувальної станції зберігаються запаси рідкого хлору для знезараження води? На водопровідному вузлі за нормативами тонна, на станціях - більше.

При контакті з повітрям витік тонни рідкого хлору - це отруйна хмара, що гарантовано вбиває все живе в радіусі трьох-п'яти кілометрів. І пощастить тому, від кого відведе вірну смерть роза вітрів.

А вода, що залишилася без очищення? Це епідемія абсолютно середньовічних хвороб, про яких у благополучних суспільствах вже й думати забули: холера, дизентерія, кишкова паличка, правець. І ця загроза вже видно хоч не масово, але цілком виразно. У донецькому гуртожитку, де масово проживають так звані "внутрішні біженці" (люди, мігруючі в межах однієї агломерації з більш небезпечних районів в менш небезпечні), діти раптово почали "падати" один за іншим з температурою під сорок. Виявилося, що спека, а також перебої з водою, продуктами і необхідної для холодильників електроенергією зробили свою справу - спалах кишкових інфекцій.

Склади токсичних відходів. На жаль, Україна не настільки багата, щоб, подібно країнам "золотого мільярда", облаштовувати могильники в третьому світі, на чужій території. Всі небезпечні залишки промислового виробництва зберігаються тут же, під боком. Колись проблемою національного масштабу стала утилізація отруйних відходів на одному-єдиному підприємстві - Горлівському хімічному казенному заводі. Потім більше року регіональні влади шукали можливість вивезти з тоді ще мирного Слов'янська залишки білого фосфору.

Але кількість хімічно небезпечних об'єктів вимірюється сотнями. Кожен з них - бомба уповільненої дії, яка чекає своєї години. Кожна може забрати сотні і тисячі життів, не розбираючи політичних поглядів, нашивок на формі і ступеня особистої провини.

Так, ці фактори накладають додаткові обмеження на дії української армії. Не можна наступати привільно і масштабно. Не можна для більшого спокою змести все перед собою артилерією і авіацією. Спокуса заповнити недоліки тактичної гнучкості і прогалини у підготовці військ тоннами снарядів, б'ють кудись по квадратах, великий.

Але в даному випадку цього робити не можна.

Тому що це не тільки питання збереження інфраструктури на територіях, які були і залишаються невід'ємною частиною України. Не тільки питання зменшення кількості жертв серед мирного населення.

Але і спосіб уникнути масштабної техногенної катастрофи сучасності, порівнянної з трагедією на Фукусімі-1 і розливом нафти в Мексиканській затоці. Шибалов