Помилки західних Putinversteher

Мабуть, найбільш убивчий аргумент, який використовують у політичних дебатах у Європі й Америці західні т.зв. Putinversteher (нім. - "ті, хто розуміє Путіна"), - звинувачення критиків нинішньої кремлівської політики в русофобії.

Ці інтерпретатори російської зовнішньої політики, що позиціюють себе як такі, що співчувають інтересам і страхам Москви, звинувачують своїх опонентів у відсутності емпатії або навіть прихованій ксенофобії стосовно російського народу та його традицій, побоювань і поглядів. Це обвинувачення зазвичай супроводжується посиланням на виключно позитивні результати російських опитувань громадської думки щодо Володимира Путіна та його зовнішньополітичних рішень, таких як анексія Криму або бомбові удари по Сирії. Схожі думки часто супроводжуються історіософськими розмірковуваннями про роль Росії в Європі та, зокрема, посиланнями на ранні етапи російсько-німецького співробітництва.

Путін = російський народ?

Як відомо, високий рівень підтримки населенням правителів недемократичних систем - досить поширений феномен. Німці, наприклад, колись у своїй більшості підтримували лідера, котрий був значно більш авторитарний, нетерпимий, смертоносний, експансіоністський і агресивний, ніж Путін. Чи мусимо ми, зважаючи на значну народну підтримку Гітлера - навіть після його смерті й катастрофи Третього рейху, - намагатися глибше "зрозуміти" цього політика, бо він, очевидно, представляв більшу частину німецького народу? По всьому світу є десятки прикладів високої популярності диктаторів під час і відразу після їхнього правління. Більшість цих, колись високо шанованих, гіперпатріотів не тільки завдали великих страждань сусіднім країнам або етнічним меншинам, а й залишили після себе більше лиха, ніж щастя, навіть титульним націям своїх держав.

До того ж є сумніви в достовірності результатів соціологічних опитувань, проведених в умовах жорсткої автократії та політичних гонінь. Про що насправді можуть розповісти нам дані, отримані в розмовах анонімних дослідників із громадянами, яких просять висловити свою думку про можновладців у неправовій і репресивній державі? Чи така висока популярність Путіна, як у цьому нас переконують російські соціологи? Хто готовий в умовах авторитарного режиму, яким управляють представники колишніх таємних служб СРСР, відкрито висловити свою можливу опозиційну політичну думку перед незнайомими людьми? Чи є насправді заявлені в цих опитуваннях уподобання росіян політичними переконаннями, що базуються на плюралістичній інформаційній базі та добросовісній журналістиці?

Ті, хто мав можливість упродовж кількох днів стежити за політичними новинними програмами й ток-шоу на головних каналах російського державного телебачення, знають, що це не засоби масової інформації в їхньому західному розумінні. Емоційність, агресивність та абсурдність, із якими кремлівські телевізійні пропагандисти перетворюють багато процесів міжнародної політики на "антиросійські змови", більшості громадян Заходу важко уявити. Напруга зовнішньо- і внутрішньополітичної пропаганди, спритно сформульованої напівправди та дивних історичних міфів у російськомовних державних ЗМІ виходить за рамки того, що представляють західному глядачеві Russia Today або іноземним читачам - Sputnik News. Де-факто в Росії більше немає масової політичної журналістики, оскільки всі найбільш впливові засоби масової інформації розповсюджують одну й ту саму мішанину з селективних новин, маніпульованих сюжетів і заплутаної параної.

Правда, деякі представники політичної опозиції та вільнодумної інтелігенції, окремі серйозні суспільствознавці, включно інколи з іноземними критично налаштованими експертами, отримують можливість виступити у вечірніх ток-шоу. Однак їхня присутність дозволяється виключно як ретельно дозована декорація, мета використання якої - викликати у глядача ілюзію плюралізму та свободи думок і забезпечити пропагандистам спаринг-партнерів для вербальних атак на Захід у цілому і США, зокрема. Часто спеціально відібрані "дисиденти" у цих ток-шоу публічно очорнюються і принижуються кремлівськими чиновниками й телеведучими. Ці опоненти є не більш ніж статистами в наперед зрежисованій театральній постановці. Тому чимало російських опозиціонерів та інтелектуали рідко погоджуються або взагалі не беруть участі у псевдодебатах державного телебачення, хоча вони, мабуть, часто отримують запрошення і, таким чином, теоретичну можливість на кілька хвилин мати масову аудиторію.

КДБ як есенція російськості?

Емпатійне ставлення до путінізму базується, у кращому разі, на наївному недорозумінні, а в гіршому - на свідомому спотворенні процесу формування громадської думки в нинішній Росії. З історичного погляду, шанобливе ставлення до затятого патріотизму сьогоднішнього кремлівського керівництва - таке собі непорозуміння. Розглядати нинішню політику Москви лише як результат вікових традицій великоросів можна у тому разі, коли не враховувати трагічного перебігу недавньої російської історії та його сумних наслідків для пост- (а тепер частково - нео-) радянської Росії.

Спостерігача, який знає новітню історію, має насторожувати те, як гучно нинішнє політичне керівництво Росії позиціює себе в ролі світового захисника сімейних цінностей, консерватизму та релігійності. Чому саме країна, котра 70 років активно репресувала, а нерідко й фізично знищувала представників та інститути своїх власних національних традицій, нині вважає своїм покликанням навчати інші нації з набагато вищою історичною наступністю консервативної свідомості? Багато років суворого випробування радикальним антитрадиціоналізмом більшовицької ідеології призвели до того, що пострадянському суспільству ще впродовж тривалого часу доведеться шукати, вивчати й відроджувати свої власні історичні традиції. Путінська Росія, яка дедалі більше пишається своїм радянським минулим, - одна з останніх країн планети, котра має право закликати держави західного світу поважати свої національні традиції та християнську цивілізацію.

Понад те, деякі найвпливовіші люди нинішнього керівництва Росії, такі як Володимир Путін, Сергій Іванов або Ігор Сєчін, - вихідці з державного органу СРСР, який упродовж десятиліть на практиці здійснював більшовицький гніт російських традицій, культури, церкви, думки й науки. КДБ був не таємною службою в традиційному сенсі, а ядром радянського репресивного апарату. Він переслідував будь-яке вільнодумство в Радянському Союзі, у тому числі й російське національне, а також усі церкви, у тому числі й російську православну. Чимало сьогоднішніх правителів Росії 30 років тому професійно гнобили саме ті російські національні цінності, традиції й інститути, безкомпромісними захисниками яких вони оголошують себе сьогодні.

Лейтмотив нинішнього кремлівського керівництва - не справжній патріотизм, а тактичний прагматизм, який вирізняється особливо цинічною безпринципністю, котру важко збагнути багатьом західним європейцям. Цей аморальний підхід використовує як націоналістичні ідеї, так і інтернаціоналістичні гасла. Путінський режим не моргнувши оком апелює до релігійних або ж просвітницьких мотивів. Він часто аргументує з допомогою безкомпромісного моралізму, але у своїх діях не соромиться демонструвати холоднокровну аморальність. Він посилається, залежно від ситуації, як на загальнолюдські цінності, так і на вузько національні інтереси. Інколи він наполягає на повній історичній правді, іншим разом обстоює право на селективне сприйняття радянської та царської історії. Він не помічає особливих суперечностей між своїм раннім бажанням бачити Росію в НАТО і сьогоднішньою демонізацією альянсу. Сучасні стандарти ЄС можуть бути представлені як взірець для наслідування в Росії - і як маніфестація неухильної деградації Заходу. Росія позиціює себе то як європейська нація, то як євразійська цивілізація, іноді - як глибоко православна, іноді - як сучасно-прогресивна країна: залежно від того, який імідж вигідний для конкретної ситуації, що на той момент доцільніше, і як краще відповідати очікуванням аудиторії.

У пошуку психоісторичних орієнтирів для оцінки поточної поведінки керівництва Росії, наприклад, німецькі спостерігачі могли б звертатися не тільки до передреволюційної історії, думки та літератури царської Росії, а й до недавнього досвіду німців Східної Німеччини зі "штазі" (тобто МДБ НДР). Холоднокровний персоналізм та етичний релятивізм - вагоміші чинники операційної системи російської внутрішньої й зовнішньої політики, ніж російський традиціоналізм чи націоналізм. Замість того, щоб колупатися в недоступній психіці Володимира Путіна та досліджувати його обросле легендами дитинство, постсовєтологи у своїх поясненнях російської зовнішньої політики насамперед мають звернути увагу на політекономічні розрахунки, приватні інтереси та соціологічні калькуляції утилітарно думаючих доларових мільйонерів або мільярдерів, які стоять за нею та рулять сьогодні в Москві.

Великодержавництво = патріотизм?

Ця хибна думка особливо стосується пострадянських військово-політичних авантюр керівництва Кремля у Молдові, Грузії, Україні або Сирії. Хто бачить за ними тільки анахроністичний російський неоімперіалізм або навіть такий собі екзистенційний страх перед обличчям західної експансії, недооцінює інтелектуальних можливостей Путіна і Ко. Своє прагнення до гегемонії на пострадянському просторі Кремль виправдовує перед російською та міжнародною спільнотою з допомогою різних патріотичних формул, наприклад інтересами безпеки, економіки, ідентичності тощо нібито переслідуваної Заходом Росії. І ці страшилки, вочевидь, серйозно поділяє більшість населення Росії внаслідок кількарічного промивання мізків телевізійною пропагандою Кремля. Понад те, до цих страшилок дослухаються з різних причин (наприклад, з поваги до народу, який переміг колись фашизм) і окремі наївні іноземні оглядачі.

Однак геополітичні манії переслідування і величі сьогоднішніх керівників взагалі-то слабкої пострадянської держави мають більш раціональну причину, ніж це готові визнати Putinversteher ("ті, хто розуміє" Путіна) з їхнім психотерапевтичним підходом до декларованих побоювань, загроз та претензій Кремля. Путін і Ко - далеко не параноїки. Вони чудово інформовані про недоторканність і грізність Росії як атомної наддержави і цілеспрямовано використовують цей, на їхню думку, неоціненний козир для того, щоб, наприклад, відлякувати Захід від надання Україні військової допомоги. За авантюрною зовнішньою політикою Москви стоять не так бурхливі емоції та страх перед НАТО, як внутрішньополітичний імператив, а саме - стабілізація російської клептократії бодай у короткостроковій перспективі. Росію з її нинішнім керівництвом слід розглядати як колишню супердержаву, яка страждає від постімперських фантомних болів, а зовсім не як політичного аутсайдера, який викликає співчуття в політичному світі, де домінують США.

Кремль захищає в Україні не мнимі національні інтереси Росії, а приватні інтереси вузького кола російських правителів. Європеїзація в Києві, за його задумом, повинна провалитися, оскільки її успіх міг би подати росіянам ідею спробувати аналогічне і в Москві. Навпаки, нинішнє керівництво Кремля порушило своїми військовими авантюрами на Донбасі та в Сирії корінні національні інтереси Росії й надовго зіпсувало стосунки як із сусідами українцями, так і з арабським світом та Туреччиною. Понад те, одночасне відчуження Росії від її західних (особливо європейських і не в останню чергу - німецьких) політичних, економічних та інших партнерів ставить під питання майбутнє Росії. Адже російській економіці потрібен не так Євразійський економічний союз, як тісне співробітництво Москви з Європейським Союзом як головним партнером у сферах торгівлі, інвестицій, науки та загалом модернізації країни. Навіть у відносинах із дедалі більш напористим Китаєм Росія страждає від похолодання відносин із Заходом, яке вміло використовує Пекін, щоб отримувати російську сировину за низькими цінами.

Створена руками Кремля політична й економічна ізоляція та наростання збитків для бюджету Росії від її зовнішніх військових кампаній не обіцяють промислово другосортній російській державі нічого доброго. Кремлівська цілеспрямована ескалація міжнародних напруг і військових пригод, які жодним чином не співвідносяться з реальною потужністю російської держави, посилює і так серйозні патології економіки та суспільства Росії. Ті, хто "з розумінням" ставиться до всіх цих негативних тенденцій, вочевидь, мало симпатизують росіянам і не дуже цікавляться майбутнім цієї країни.

Друзі і вороги Росії

Русофобський ярлик, який активно розвішують ті, хто "розуміє Путіна", не тільки недоречний. Часті звинувачення з боку Putinversteher на адресу критиків Путіна у ворожості останніх до Росії розвінчує їх як самих як не більш ніж свідомих чи несвідомих іноземних представників дедалі корумпованішої путінської системи. Так само, як колишні мучителі Росії з КДБ сьогодні просувають у маси ментальність оточеної фортеці, щоб зберегти свої кланові корупційні сіті, - ті, хто "розуміє Путіна", інструменталізують своє нібито глибоке співчуття до Росії у внутрішньополітичних і приватних цілях.

З кожною новою хвилею авторитаризму і кожною новою зовнішньополітичною авантюрою Кремля Росія дедалі глибше маневрує в історичний тупик - негативний напрям розвитку, який справжні знавці Росії змогли розпізнати вже кілька років тому. З кожним новим роком "розуміння" Путіна дедалі більше демонструє не зацікавленість, а, навпаки, байдужість до Росії. На перший план дедалі чіткіше виходять не турбота про інтереси росіян, а досить різні мотиви - від патологічного антиамериканізму до неприкритої корисливості.

Ні запрошення Путіна виступити в німецькому Бундестазі (нижній палаті парламенту ФРН) у 2001 р., ні російсько-німецький мегапроект газопроводу "Північний потік", ні стратегічне й модернізаційне партнерство ЄС із Росією, ні приплив значних прямих західних інвестицій у російську економіку, ні російсько-європейська співпраця багатьох компаній, міст, університетів і т.п. не змогли в останні 15 років зупинити прискорене сповзання Росії в дедалі жорсткіший авторитарний режим і геополітичний паралельний світ. Швидше, навпаки: кумівство кількох видних європейських політиків (Герхарда Шредера, Жака Ширака, Сільвіо Берлусконі та ін.) із Путіним і стримана відповідь Заходу на російську окупацію Придністров'я, Абхазії та Південної Осетії, яка триває вже кілька років, утвердили Кремль у своїй вірі в тому, що в нього особливі права на пострадянському просторі.

Військове вторгнення Росії в Україну у 2014 р. та далекосяжні наслідки цього для європейської безпеки і світової політики ознаменували крах німецької "нової східної політики" шредерівського розливу. Донедавна широко представлені в німецьких та інших західних засобах масової інформації й сьогодні все ще популярні на книжковому ринку ті, хто "розуміє Путіна", своїми спотвореннями сумної російської політичної реальності сприяли розвиткові цих подій. Більш освічені діти та внуки нинішніх росіян, яких щоденно обманюють російські ЗМІ, не будуть вдячні Putinversteher за це "розуміння".