Політична сейсмологія. Стислі тези

Землетрус несе руйнування і очищення. Він ховає старі надії й народжує нові. Він ламає життя і долі, випробовує на міцність характери та будівлі. Руйнується те, що на вигляд пристойне і, здавалося б, може простояти ще століття, але згнило зсередини. Витримує його або міцне, або гнучке.

Після землетрусу на певний час залягає тиша. Потім лунають крики й плач. Потім у напівзруйнованому місті починається рух - розгрібають завали, шукають воду, намагаються зміцнити вцілілі стіни. Працюють будівельники й мародери. Звідкілясь з'являються спекулянти, які заламують десятикратні ціни на найнеобхідніше...

Життя ділиться на "до" і "після". Той, хто "до" відбувся й реалізувався, намагається відновити свій світ. Той, хто "до" не встиг або не зміг нічого побудувати, бачить у катаклізмі можливості.

З'являються нові релігії, котрі пояснюють усе карою Божою або диявольською. Створюються секти, банди й кооперативи. Знаходяться охочі купити за безцінь руїни. Сильні дужчають, слабкі, втративши ґрунт під ногами, тихо або вголос божеволіють.

Майдан - землетрус. Але не фатальний, а рукотворний. Напруга накопичується довго і, якщо її не розряджати поступово, виривається назовні. Певний час турбують афтершоки, потім усе заспокоюється, аби знову вибухнути, якщо, захопившись поверховим, забувають стежити за напругою внизу.

Але не зразу, ні. Знову мине кілька років, і вибухне вже нове покоління, якщо на нього буде всім наплювати.

У переломні моменти історії все проявляється. Зникають півтони, чесноти й пороки являються в чистому вигляді. Але добро найчастіше робиться непомітно. Воно потребує зусиль, а на його презентацію зазвичай бракує часу та сил.

А на миру красуються марнославство, жадібність та жадоба влади. Ми їх бачимо щокроку, навіть якщо вони прикриваються турботами про суспільне благо. І чим помітніший якийсь персонаж у телеефірі, тим більше приводів запідозрити його в одному з цих вічних гріхів.

Раніше, звісно, переважала жадібність. Крадіжки з держбюджету, які регулярно практикувалися до 2012 р., трансформувалися в безперервний грабіж. Він і призвів до того, що Віктор Федорович у грудні 2013 р. заклав країну в ломбард "Росія" за 15 млрд дол.

Тепер обсяги впали. З такими цінами на метал і нерухомість топ-чиновник украде стільки, скільки в часи Януковича завгосп "Сухолуччя". "Укрспирт" за потенційним прибутком можна порівняти з тодішнім гастрономом у центрі Донецька.

Для середньостатистичного олігарха сьогодні час не заробітку, а збереження, а також оплати поточних послуг на кшталт обслуговування яхти, будинків у Франції, зарплати вцілілим робітникам та подарунків коханці. Сьогодні будинки у Франції купують мародери, які прагнуть дострибнути до нижньої планки звання "олігарх".

Базова цінність для нових телегенічних героїв сучасності - марнославство та жадоба влади. І тому, що безперервно говорити про боротьбу з корупцією й одночасно красти - це треба бути вже геть кінченим дорослим негідником. І тому, що саме цей шлях вважається порівняно чистішим та природнішим.

Але проблема в тому, що джерелом марнославства є, як стверджують, невпевненість у собі, а спосіб вирятування від нього - зростання самоповаги. Однак останньої можна досягти лише успішною діяльністю, з чим у багатьох активістів виникають проблеми. Невпевненість проявляється, зокрема, в тому, що кожен діалог із сучасними оптимістами завершується або питанням "То що ж робити?", або твердженням "То щось же треба робити!" А успішна діяльність - коли ти чітко і ясно розумієш наслідки прийнятих рішень.

При цьому, у принципі, все не так сумно. Ведена прагненням слави людина може попутно зробити й добру справу. Протиснути корисний закон, наприклад. Але злодій теж, до речі, може залишити після себе побудовані мости і вокзали, оскільки ніде неможливо так зручно красти, як на будівництві.

Відтак щовечора, дивлячись у телевізор, ми стаємо свідками коли й не боїв клептоманів з ідеалістами (або дилетантами - як забажаєте), то найсправжнісінького ярмарку марнославства. Продукт соціальних ліфтів, які успішно замінили зруйновані соціальні східці.

Пошуки простих відповідей на складні запитання приводять до того, що запитання стають дедалі складнішими, а відповіді - дедалі простішими. Розмірковування про технократичний уряд - саме з цієї серії.

Відчуття, що десь є чарівна кнопка, не полишає політиків-початківців. І якщо цієї кнопки не видно в парламентському залі та в адміністрації президента, то її треба шукати в інших сферах діяльності. Напрям думки, взагалі-то, правильний, тільки річ у тому, що немає такої казкової тварини "технократ" і її різновиду - "технократ закордонний"... Якщо гамузом зарахувати до цієї категорії бізнесменів без політичних амбіцій, там виявляться і торговці повітрям, котрі гордо йменують себе "інвестбанкірами", і класичні "схематозники", і власники МАФ-сіті та "сірих обмінок".

До речі, тим, хто ображається на визначення їхньої діяльності як "торгівля повітрям" і наполягає на кваліфікації фаху як "управління активами", хочеться нагадати, що всі свої реальні гроші вони заробили з 2005-го по 2008-й рік саме на торгівлі повітрям із фінансових бульок, які тоді надувалися.

У них справді політичних амбіцій може не бути. У них є вільний час, що його вони не проти заповнити такою захопливою пригодою, як робота на державу.

По-перше, це прикольно. По-друге, це рядок у CV. По-третє - це безпечно. Якщо не вдасться реалізувати тут дитячі мрії про процвітання, можна спокійно залишити поле… По-четверте, доступ до інформації про деякі активи може допомогти в майбутній діяльності, коли тут налагодиться і черговий клієнт захоче щось купити.

Одне слово, в них є все. У них, як правило, немає одного - відповідальності за цей експеримент. Ні перед президентом, ні перед прем'єром, ні перед народом, ні, найголовніше, - перед собою. Не вийшло - ну й гаразд. Поїду інвестувати в аргентинське м'ясо.

Добре, переконали, є совісні. Але навіть їм бізнес-логіка підказує стандартні речі: неефективне виробництво - скорочуй персонал, шукай нові ринки. Не виходить - продавай актив. Не виходить продати - банкрутуй.

І сподівання на те, що кілька мільйонів людей після запровадження безвізового режиму зникнуть із просторів нашої країни й розчиняться в Європі, - з цієї ж логіки (скорочення персоналу). А якщо вона підказуватиме, що підприємство треба продавати? А довести до банкрутства?

Наші політики, як правило, живуть поруч і нами, що, безумовно, характеризує їх із позитивного боку. І це при тому, що багато хто з них давно міг би вирушити на постійній основі у кращий світ (у Європу або США тобто).

Їхні періодичні мандри туди, правда, нічого не вчать. Вони самовиховались і вбилися в дивну містечковість. Турбота про свою сотку землі, звісно, цілком у дусі національного характеру, але виглядає якось не по-державному.

Політик, що має свої 5-8% електорату, обносить його парканом, спілкується і заграє з ним, бо саме він, ненаглядний, є запорукою потрапляння в ефір і безкарності за те, що відбувається. Зрештою, межа мріянь цього діяча - міноритарна партія із золотою акцією, яку він рано чи пізно отримає в результаті перестановки кубиків. Замість "Візьми і зроби!" - "Вижди й візьми!".

"Це не наші виборці!" - таку фразу доводилося чути неодноразово. Ну гаразд, якщо ці "не наші" розкидані більш-менш рівномірно по території країни. А якщо вони зосереджені територіально - це і є прямий шлях до сепаратизму, як західного, так і східного. Власне, цим шляхом ішли Янукович, який не вважав своїми жителів областей на захід від Києва, і Ющенко - на схід.

Лізти в незрозумілі регіони або неприємні верстви населення - важко, противно й можна по фізіономії отримати, при тому що результат зовсім не гарантований. Але якщо ставити завдання сформувати саме державний порядок денний, без цього не обійтися.

Як не обійтися ритуальними поїздками в недружні області. Ні, треба підправляти свої програми й ідеї, намагатися шукати ідеї, які об'єднують людей, а не доїти свою надійну корівку.

Ось і виходить, що всі наші політичні сили живуть у ворожому оточенні. Якщо в неї рейтинг 10%, то 90% - "не наші виборці". Ціла країна "не наших виборців".

Якщо не виходить грати за правилами - треба змінювати не гравців, а правила. Ті, кому спала на думку ця ідея, почали переписувати Конституцію, оскільки дійшли висновку, що парламентсько-президентська республіка функціонувати не може.

Цю порівняно свіжу ідею вперше обговорювали ще в процесі прийняття Конституції 1997 р. Востаннє вона навідала еліту під час переговорів стосовно нової Конституції між Януковичем і Тимошенко, коли Юлія Володимирівна намагалася її протиснути, сподіваючись, що Віктора Федоровича задовольнить володіння кабанами Сухолуччя.

Але кабанів йому, як відомо, виявилося замало, він захотів ще й страусів, і землі, і багато іншого, і отримав це все, після чого про повністю президентську республіку говорити навіть якось ніяково.

Тоді парламентська. І це було б дуже по-європейському, якби в нас устоялася більш-менш стабільна політична система, партій поменшало до розумного рівня, а виборці, як і скрізь, вибирали не між вилами й підковами, а між правими, лівими та центристами різного ступеня радикалізму.

А якщо, за прикидками, в наступний парламент потраплять
7 партій із розкидом від 6 до 15% голосів, можна буде собі уявити цю стабільність коаліцій без жодних ідеологічних суперечностей між суб'єктами, з наявністю тільки особистісної неприязні, що легко перетворюється на дружбу, коли тільки буде що ділити.

Прості обчислення свідчать - комбінацій партій у цьому розкладі 35, що, звісно, збентежить наших ворогів, які остаточно заплутаються, де для них таїться головна загроза, і друзів, які не звикли до такої частої зміни партнерів.

Тож хочеться комусь чи ні, але для зшивання цієї країни президент необхідний, причому аж ніяк не з церемоніальними повноваженнями. Що не виключає необхідності й закону про імпічмент. А це, зі свого боку, не передбачає, що він має активуватися за кожної зручної нагоди.

Відсутність реально посаджених корупціонерів вищого рівня - безумовно, недоробка влади. Однак ті, хто викриває в цьому владу, часто керуються міркуванням, що посадки мають продемонструвати нову якість влади, котра відрізнятиме її від попередньої, й забезпечити певну популярність її серед людей із загостреним відчуттям справедливості.

Можливо, популярності це й додало б у перший рік після Майдану, коли цього справді чекали. Але з часом, по-перше, суспільний попит на посадки значно послабшав через появу серйозніших проблем і нерозуміння, як посадки зможуть посприяти, наприклад, зростанню економіки. Мало хто чомусь бачить зв'язок між заарештованими мільйонами та підвищенням зарплат. З тієї простої причини, що між ними немає ніякого зв'язку.

А по-друге, стало зрозуміло, що влада, сформована значною мірою з бізнесменів, діє тими самими методами, які кожна попередня влада застосовувала до них самих. Тобто кримінальне переслідування є не покаранням за злочин, а інструментом для досягнення як економічних, так і політичних цілей. Відправка клієнта в СІЗО - не запобіжним заходом, а запрошенням до розмови. І це, звісно, ну аж ніяк не скидається на авторитаризм.

Позитивний момент у тому, що зруйнована вертикаль влади не спроможна ефективно карати, - не може серйозно постраждати не тільки винуватець, а й невинний. Хоча, звісно, вилучені сервери та документи, походи на допити хорошого настрою не створюють, а потенційних закордонних партнерів - лякають.

Але ефективна влада - це не тільки й не так посадки. Це той самий держапарат, який повинен функціонувати ненав'язливо, але так, щоб у людей з'явилося відчуття безпеки, впевненості й комфорту.

А для цього, як неодноразово сказано, службовець держадміністрації не має отримувати зарплатню на рівні середньої пенсії і при цьому уважно стежити за процесом продажу батьком гаража та його декларуванням.

До речі, ця його зарплата з набранням чинності законом про держслужбу ще й зменшиться, оскільки премії, які досі так-сяк підтримували життєвий рівень, обмежені тепер 30% окладу.

Так, можна з допомогою грантів забезпечити нормальними зарплатами Мінекономіки, Мінфін та Міненерго, як це сьогодні передбачається. Це рішення партнерів - піти шляхом створення "острівців" благополуччя, оскільки на "континенти" грошей бракує навіть у них.

Чи зможуть ці "острови" витягнути за собою всіх інших, чи зникнуть із часом, - не знає сьогодні ніхто.

Пил влягається, дим розсіюється. Гнівний протест з приводу зняття генпрокурора підтримують 100 активістів плюс сотня журналістів, які висвітлюють подію, та масовка з прапорами. Дедалі важче вірити в гасла, що подаються як вимоги всього суспільства, але сформульовані трьома десятками зацікавлених осіб. Форуми перетворюються на концерти шоуменів або міжсобойчики.

Тільки не треба звинувачувати в цьому нетямущий народ і вимагати від нього безперервно-активної участі у справах держави. В нас інколи практично неможливо зібрати учасників ОСББ, оскільки максимальною територією відповідальності для людини є квартира чи власний будинок, а головною проблемою - забезпечення себе та близьких засобами до існування.

Але якщо люди не чують від влади способів вирішення саме цієї, головної проблеми, а їх намагаються занурити в нескінченні розбірки з приводу того, як переділять Кабмін, - вони цілком природно відкидають це як другорядне і знову намагаються абстрагуватися як від влади, так і від її критиків, задля виживання. І перестають вірити, тим більше що недовірою від влади прямо тхне.

Президент довіряє чотирьом-п'ятьом особам у своєму оточенні, вони перебувають під постійним обстрілом і потихеньку йдуть на дно. Решта вважаються, очевидно, потенційними зрадниками.

Інші великі політичні лідери не вірять президентові і продають свої послуги виключно за передоплату.

Прем'єр не вірить міністрам не зі свого близького кола, а вони постійно очікують від нього неприємностей.

Міністр чекає підніжки від незнайомого йому апарату, а працівники міністерства ні на йоту не вірять обіцянкам міністра про підвищення зарплат.

Жителі області не вірять, що голова обладміністрації живе на зарплату. Голова підозрює, що люди справді в це не вірять.

Народ у цілому не вірить нікому, причому чим вища посада - тим більше не вірить.

У цьому кліматі, який поширюється, звісно, згори, владні ініціативи будуть просто спускатися на гальмах і тонути.

Розвіяти такий клімат - дуже складна і проста відповідь на всі виклики одночасно. Складна - бо дуже непросто вирватися із зачарованого кола брехні, піару та договірняків. Проста - бо насправді для цього не потрібні мільярди інвестицій. Для цього необхідні всього лише компетентність та чесність.

І якщо ці риси сьогодні в дефіциті - то їх носіїв доведеться шукати на нових неминучих виборах. Якщо хтось таких знає - витягуйте їх, умовляйте, переконуйте. У них зазвичай є робота, вони не горять бажанням іти в політику й держуправління, і чим менше горять - тим вони потрібніші.

Довіра є умовою прориву, недовіра - гарантією чергового землетрусу. Найпростішої, але й, очевидно, останньої відповіді на складні запитання.