"Перемога — це відсутність схиляння перед усіма країнами у світі"

Волонтер Ілля Лисенко, він же "Хоттабич", - людина легендарна. Менеджер, "білий комірець", що займався у мирному житті навчанням персоналу, конкурентною розвідкою та безпекою, під час війни так само системно, виважено й надійно займається забезпеченням іншої безпеки - людського життя. "Екстрену медичну службу ХОТТАБИЧА" (ASAP RESCUE) добре знають у зоні АТО. Її бригади чергують на різних ділянках фронту. Їхнє головне завдання - евакуація поранених.

Усі свої сили, час і кошти останні майже два роки Ілля Лисенко віддає волонтерству. Одного разу навіть виставив на продаж свій орден "За заслуги ІІІ ступеня", - не вистачало грошей на купівлю нового реанімобіля. Не менш рішуче вчинив він і з іншою нагородою - "Народний Герой України", відмовившись від неї на користь колеги-парамедика.

Упіймати легендарного Хоттабича в Києві для інтерв'ю виявилося не так просто. Єдиний шанс поговорити - дорогою у проміжку між волонтерськими зустрічами. "Буду через 7 хвилин", - надіслав лаконічну СМС. "Яка машина?" - "Виходьте, не помилитеся". І справді, рівно через 7 хвилин у дворі стояла машина з яскраво-червоним написом ASAP RESCUE.

"Ви розповідайте про нас, волонтерів, як є. Які ми, як живемо. Не прикрашайте. Мені часто телефонують люди й насамперед запитують - чи отримають вони статус учасника бойових дій і скільки їм платитимуть. І я розумію, що ці люди живуть трішки в іншому світі, ніж ми... Ось на мені вельветові штани, бачите? Подаровані читачем моїх постів на Фейсбуку після того, як я написав, що так і не зміг купити собі нові штани, бо немає грошей, а старі порвалися".

- Ілле, чому вас називають "Хоттабич"? Борода чарівна?

- Чарівна. Але не в цьому річ. Якось на одному з блокпостів боєць запитав мене: "Як вас відрекомендувати?" - "Борода", - кажу. Чую, боєць повідомляє по рації: "Тут якийсь Хоттабич приїхав". Так і приліпилося. Позивний "Борода" у багатьох, а Хоттабич - я один.

- Ваш "Хоттабичмобіль" - машина легендарна. Правда, що вона бувала ще на Грушевського під час Майдану?

- Ні, це інша машина. На Майдані я не був постійно. З'являвся в якісь кульмінаційні моменти, як, наприклад, на Грушевського або коли горіли барикади впритул до сцени. Намагався допомогти, чим-завгодно, - розносив продукти харчування, надавав примітивну, зовсім непрофесійну медичну допомогу. Я досить відповідальна й системна людина. Тому пізніше, коли Майдан розгрібав свої аптеки, мене попросили допомогти. Потім мені доручили контроль і охорону поліклініки в Межигір'ї. Власне, до позавчорашнього дня я й був охоронцем цієї поліклініки. Тепер віддав ключі комендантові. Роботу треба або робити добре, або взагалі не робити.

- Чому раптом зайнялися медичною допомогою? Зазвичай волонтери мають справу постачанням.

- Я не займаюся медициною. Це різні речі. Насправді необов'язково бути медиком, щоб примусити людину жити. Недарма ж в усьому світі на швидкій допомозі робота побудована зовсім інакше, ніж у нас. По-перше, там використовують добре обладнані машини. Приблизно такі ми використовуємо в зоні АТО. По-друге, на швидкій працюють парамедики - люди, котрі насправді не лікують, а, фактично, надають першу долікарську допомогу. Ми, власне, це й робимо. Недарма в нас є жарт, що ми - "примушувачі жити".

У нас було близько трьох тисяч виїздів у зону АТО. Але це не означає три тисячі поранених. Багато виїздів - профілактичні, пов'язані з хворобами, ускладненнями.

- На сайті вашої Екстреної служби сформульовані принципи роботи: "Ми не беремо до рук зброї! Ми не позуємо на тлі війни, розрухи, страждання і смерті!", "Ми не носимо військову форму одягу!" Хто працює у ваших бригадах?

- У нас немає медиків. Працюють волонтери - бізнесмени, менеджери, юристи. Якщо придивитися, то виявляється, що більшість людей, котрі надовго і якісно пов'язують своє життя з волонтерством, - це ті, хто вже частково реалізувався в житті. Тобто люди вже досягли певного розуміння, хто і які вони. Для них це не ступінь зростання, а, швидше, ступінь підтвердження того, що щось загальмувалося і йде не так. А позиція, яку вони обрали в житті, не дозволяє їм залишатися осторонь.

- У вас великий автопарк?

-Різношерстий. П'ять реанімобілів, які можуть працювати в "жовтій зоні", тобто безпосередньо забирати після сортування поранених. Три машини, які ми посилаємо на далекі відстані для перекидання особливо тяжких поранених, - коли інших способів для їх транспортування не залишається. Ще в нас є лазня на колесах - бідолашний "Мийдодір". У нього вкладено величезні любов та повагу до бійців, але за весь цей час він реально пропрацював на передовій не більше місяця. Тому що побудова машини завжди потребує уваги до дрібниць. Особливо коли будуєш автомобіль, використовуючи платформу 20-річної вантажівки. А коли ця вантажівка ще й дісталася від "Айдару"… (сміється).

Через місяць після початку експлуатації помер двигун (виявилося, до нього важко дістати деталі). Зараз машину приводять до порядку, і ми віддамо її 95-й десантній бригаді "Ведмеді". Ми давно з ними дружимо, і тепер вони перебувають у зоні, де дуже кепсько з усім на світі - водою, теплом, електроенергією… Ще є два штабні автомобілі. В одному з них ми з вами зараз їдемо - 25-річний лендровер. Насправді він дуже схожий на мене. Якби якийсь ідіот вирішив відлити мене в металі… Принципово безпринципний автомобіль. Принципово йде там, де всі інші машини зупиняються. І йому, чесно кажучи, байдуже, що про нього думають інші.

Хоттабыч_1

- Ви створили благодійний фонд. Судячи з ваших постів у соцмережах, йому нині важко з коштами - немає грошей на пальне, нічим заплатити за житло, орендоване для екіпажів, не кажучи вже про їхнє харчування. "ASAP RESCUE був створений щоб рятувати! ASAP RESCUE не має можливості рятувати!" Це тільки останнім часом так - чи завжди було?

- Насправді проблема з грішми існує завжди. Ми проаналізували, скільки грошей надходило впродовж цього року по місяцях. Не розглядали всі рахунки зразу, взяли один найбільш показовий, доступний і великий - "Приват". Найбільші надходження, близько 200 тис. грн на місяць, були в січні 2015-го. Тому що ми працювали в Донецькому аеропорту, і всі намагалися якось допомогти.

А тепер на основний рахунок надходить близько 60–70 тис. грн щомісяця плюс надходження на додаткові рахунки. У жовтні на наш основний рахунок надійшло всього близько 40 тис. грн. Це при тому що пальне дуже подорожчало, деякі машини пройшли вже понад 100 тис. км і тепер потребують зовсім іншого обслуговування.

Пальне - наша одвічна проблема. Річ у тому, що ми не заправляємося у військових. Це наша позиція. Кілька разів ми це зробили, після чого мали колосальні проблеми з ремонтом двигунів. У військових неякісне пальне. Зараз ситуація переважно вже змінилася. Та однак я розумію, що де-не-де з'являються недбайливі каптьорники, які можуть солярку продати наліво, а натомість купити, як варіант, пічне паливо. Танку це байдуже, а таким машинам, як у нас, - ні. Мало того що ми купуємо в Європі дорогий реанімобіль і платимо за нього 15 тис. євро, то ми ще й готуємо його, аби він міг працювати в зоні АТО. Наш "Хоттабичмобіль" ходив зі швидкістю понад 200 км на годину. Бо, надаючи допомогу, ми ставимо перед собою завдання вкластися в "золоту годину евакуації": впродовж години треба не просто добратися до пораненого і допомогти йому зачепитися за життя, а й повернутися з ним назад.

- Недавно ви коментували на радіо питання обміну військовополоненими. Ви й обміном займаєтеся?

- Ми не беремо участі в обмінах. Але я знаю, як це відбувається, - ми багато спілкуємося з людьми, особливо з цивільними. Ми даємо свої машини, коли до нас звертаються з проханням забрати "двохсотих", які перебувають на тому боці. Але ми не їдемо на той бік. Вантаж-200 нам зазвичай вивозять на нульовий блокпост. Ми його забираємо і веземо далі, але це дає нам можливість спілкуватися.

У нас уже відбувся розрив шаблонів. Ми можемо звинувачувати ту сторону в усіх смертних гріхах, але не мусимо забувати, що інколи ті ж таки смертні гріхи чинимо самі. Ми кажемо, що на тому боці знущаються з наших військовополонених, інколи повертаючи їх уже кастрованими. Це факт, який наша влада всіляко намагається приховати. І справді, з одного боку, говорити про такі речі - велика моральна проблема. Але це факт. А з іншого - я чудово пам'ятаю літо минулого року, коли принаймні двічі-тричі на місяць мені телефонували люди з проханням знайти цивільних, які проходять наші блокпости. Тобто люди доходили до наших блокпостів і на них же зникали. Одного цивільного розшукувала сестра. Ми знайшли його в одному з наших польових шпиталів - непритомного, з проламаною головою. Ніхто не знав його імені. Наші думали, що це один із наших військових. Тобто ми буваємо такими ж жорстокими до протилежної сторони, як і вона до нас. Це зворотний бік війни. Не можна залишитися на ній із чистими руками. Не виходить.

Слід брати до уваги ще й те, що серед людей, котрі пішли добровольцями на фронт, - колосальна маса тих, хто не зміг реалізуватися в мирному житті. Вони реалізувалися в АТО, зі зброєю. І навіть якщо вони не зробили жодного пострілу у бік ворога, суспільство вже за визначенням поважає їх. Це просто ламає людині мозок. Ви знаєте, найулюбленіший людський гріх диявола - гординя. Але в один прекрасний момент людина перестає задовольнятися цією, закладеною в суспільстві, повагою до військового, котрий перебуває в АТО. Військовий починає роззиратися й розуміти, що, виявляється, доки він був в АТО, суспільство не стояло на місці. Кафе працюють, люди їздять на дорогих машинах. В АТО він почувається у природному середовищі. Він такий самий, як і його оточення. І навіть одягнений в однаковий з усіма одяг. Йому не треба щодня вирішувати якісь побутові питання, замислюватися над тим, де й за що сьогодні попоїсти. Навіть коли держава забезпечує не так, як того хочеться, його дуже добре забезпечать волонтери.

І ось, зрештою, такий боєць виривається з АТО сюди, в центр країни, і розуміє, що тут йому знову треба конкурувати, і, незважаючи на повагу до військових, тут і далі тріумфують гроші. Тому окремі, повертаючись в АТО, займаються контрабандою та продажем зброї. Адже рано чи пізно вони вернуться в цивільне життя, і там їх чекатимуть дружина, дитина та рахунки - за харчування, на виживання, транспорт, одяг, дитині в школу, дружині на роботу, на новорічний стіл... А держава останні 20 років привчалася оплачувати рахунки зовсім трохи.

Коли ми увійшли в Дебальцеве, підтримка населення становила 50 на 50. Половина плювала нам у спину, половина чекала нас із розпростертими обіймами. А коли ми залишали Дебальцеве, то дай Боже, щоб населення підтримувало нас на 10%. Ми втратили підтримку, бо держава нічого не зробила, аби населення відчуло: в цій країні є влада, порядок і повага до цивільного населення. Натомість місто отримало військовослужбовців, які постійно бухають, брязкають зброєю і шукають на свій зад пригод. Деякі, відбуваючи на ротацію, обов'язково прихоплювали з собою щось із міста. Наприклад, із заправок щезли бензоколонки. За ніч їх демонтували, а вранці вивозили вкупі з майном підрозділів…

- Недавно ви писали про дуже сумний випадок у прифронтовій зоні, в Пісках. Пост називався "Образа". Історія сталася з господинею мотелю, в якому багато місяців зупинялися ваші екіпажі і який, за вашими словами, на цей час ставав для вас затишною "домівкою", а його господарі - сім'єю. Хоча спочатку господарі поставилися з недовірою, і команді довелося докласти чимало зусиль, щоб завоювати їхню приязнь …

П'яні українські бійці спробували зґвалтувати жінку, яка вийшла увечері в магазин по хліб. А коли вона дала відсіч, її жорстоко побили. "Ми зробили все, від нас залежне, на благо, на добро. Ми так хотіли, щоб у нас не бачили звірів", - писали ви.

Чим закінчилася ця історія?

- Я вам скажу, чим... Господарі мотелю зібралися й виїхали. На той бік. Наступного ж ранку. Вона - із забинтованим обличчям. І нікого не покараєш. Як можна знайти вантажівку, в якій їхали військові? Ні номерів, нічого немає.

Ви знаєте, коли "ДНР" облаштовувалася у Слов'янську, на третій день вони відкрили свої комендатури в місті, бо це класика жанру - показати цивільному населенню, що є військова влада. І цивільна людина може звернутися й поскаржитися на того ж військового. Таким чином можна бодай створити ілюзію правопорядку. А ось, наприклад, у нас в Артемівську (Бахмуті) комендатура з'явилася через 6 місяців після того, як ми увійшли в місто.

Я вам більше скажу. Через чотири місяці існування комендатури ми спеціально зупиняли людей на вулицях міста й запитували, чи знають вони, де комендатура розміщується. Ніхто не знав. Знайшлося кілька людей, котрі відвели нас до будинку, в якому містилася комендатура при "ДНР".

Оце показник нашої роботи. Ось так насправді ми намагаємося врятувати тамтешнє населення. Держава нічого не робить. Тому ми дуже підтримували комендатуру (адже Бахмут - це наша центральна база). Одразу ж купили мобільні телефони, щоб забезпечити зв'язок по всьому місту. Надрукували неймовірну кількість візитівок з номерами телефонів комендатури, щоб на кожному прилавку в кожному магазині це лежало. Роздавати немає сенсу, людина сама має взяти. Ми зробили на автобусах плакати зі схемою проїзду до комендатури й номерами телефонів. Написали спеціальну програму для Android, щоб, встановивши її на свій телефон, людина могла одним порухом пальця повідомити в комендатуру про проблеми. І, що найважливіше, комендатура бачить, де це відбувається. Однак наразі цей проект ми не те щоб заморозили, але призупинили.

Хоттабыч_3

- З нагоди 24-ї річниці ЗСУ і Дня захисника Батьківщини Петро Порошенко заявив: "Я хочу подякувати волонтерам, які в перші години, дні й місяці війни, коли було найважче, віддавали останнє. І без цього внеску ми б все одно перемогли. Але було б набагато важче". Пізніше президент скоригував свої слова й зазначив: "Для того, щоб припинити будь-які інсинуації, хочу підкреслити, що без волонтерів, без усього українського народу - наша перемога була б неможлива!" Крім того, перепросив за вирвані з контексту слова, які "намагалися поширювати в соціальних мережах". Як волонтери до цього поставилися?

- Волонтери сприйняли це болісно. І, думаю, не тільки волонтери, а й усі, хто допомагав їм, виділяв свої 50–100 грн на допомогу армії, підтримував нас чим міг. Президент реабілітувався! Це добре! Навіть дуже! Отже, президент прислухається до голосу народу. Особливо коли цей голос так знижує його рейтинг. Особливо коли врахувати, що половина країни прямо чи опосередковано зараховує себе до волонтерського руху. Особливо коли врахувати, що армія та ті, хто пройшов через АТО, а також усі родичі військовослужбовців, нацгвардійців і працівників МВС, МНС тощо вдячні українському народу, що став волонтером.

Але це вже величезний плюс президентові - він спробував перепросити! Як громадянин я вибачаю. Хоча ці слова промовлені не конкретно й ні про що. Я приймаю вибачення за допущену помилку в "оцінці" впливу волонтерського руху в час бездіяльності державної системи. Але президент перепросив не волонтерів, а вибачився за слова, вирвані з контексту. Я так і не почув від глави держави, чому він уже переміг. Ми вже перемогли? Тобто це не обмовка? Це що, доконаний факт? Президент, безперечно, зайнята людина і дуже втомлюється, перебуває у стресі... Різні обмовки можуть бути, - згоден, розумію, допускаю. Впевнений, що промови ретельно готують помічники... Яким дають рекомендації, що й про що писати, радники за узгодженням із главою держави... Радники відстежують реакцію населення на дії та промови глави держави, зокрема і в соціальних мережах. Вибачення президента, яке вийшло рекордно швидко, доводить, що частина "радники відстежують реакцію населення" працює оперативно й стовідсотково ефективно. Решта... Короля робить почет! Може, треба замінити почет?

- Юрій Касьянов, про якого ви відгукувалися дуже шанобливо, вважає, що час волонтерства скінчився. Що ви про це думаєте?

- Правильно вважає. Волонтерство передбачає, що людина може пожертвувати безоплатно якусь частину свого часу. Скільки можна жертвувати? Мені щастить, - мене дуже добре підтримує моя дружина. Тому в мене не виникає відчуття, що я, займаючись волонтерством, чогось не встигаю зробити в цьому житті.

Але, з іншого боку, чому час волонтерства скінчився? Ми, наприклад, сьогодні створюємо ще одну організацію. Вона називатиметься так само, як і наша основна група, - ASAP RESCUE. Тобто це буде вже не просто фонд, як раніше, а громадська організація, керувати якою буду не я, а рада - ті "старики", які з нами давно. Але наші екіпажі в зоні АТО залишаться.

- Мережа, створена вами, унікальна. Чи можна її використати в мирному житті? Ось недавно ви розповідали про ДТП під Києвом, коли ваша бригада виявилася мобільнішою, ефективнішою, краще організованою й оснащеною, ніж колеги з державної швидкої.

- Так, ця ідея в нас народилася вже давно. У Хмельницькій області є таке місто Нетішин. У цьому місті більше року тому став мером чоловік, котрий був на Майдані й дуже багато чого там зробив. Він поставив перед собою завдання - зробити своє місто еталоном для всієї України.

- Створюєте в цьому місті службу швидкої допомоги?

- Ні. Розумієте, в усьому світі швидкої допомоги в такому розумінні, як у нас, немає. Навчати людину 5–6 років в інституті, ще 2–3 роки в інтернатурі, а потім практика, щоб вона сіла у машину й надавала першу допомогу, - нерозумно. В усьому світі першу медичну допомогу зазвичай надають парамедики. Це не лікарі. Наша ідея полягає в іншому. У місті мрії має бути такий сервіс, щоб люди, по-перше, не чекали довго приїзду швидкої. По-друге, щоб служби порятунку не мали можливості й бажання відмовляти навіть у дрібницях.

У нас у країні як? Служби, відповідальні за надання допомоги, чи то швидка допомога, чи МНС, ставлять кілька запитань, на підставі яких роблять висновки - чи посилати машину. Це найбільша проблема. Хто дає їм право робити висновок до приїзду на місце? Тому ми вирішили створити конкуренцію місцевим міліції та швидкій допомозі. Поки що сформували один екіпаж, інші - трохи згодом. Вони постійно курсуватимуть по місту. Це не офісне життя, не очікування виклику. Як патруль. У складі екіпажу буде цивільний поліцейський. На відміну від аваковського, його завдання - захист цивільних прав. Поруч із ним сидітиме парамедик, готовий надати медичну допомогу.

Це нагадує американський інститут шерифів. Взагалі, в Америці влаштуватися на роботу поліцейським досить складно. На відміну від нашої поліції, треба закінчити академію, - а це два роки навчання. Поліцейський повинен не тільки знати закон, а й володіти прийомами самооборони, стрільби тощо. У результаті, людина, закінчивши академію, влаштовується на роботу в місто, яке вибере. Їй одразу видають нову патрульну машину, що закріплена на три роки тільки за цим поліцейським. Це його офіс, це його все. Він, практично, живе в цій машині - відвозить своїх дітей у школу, весь день патрулює на ній.

Поліцейський отримує зарплату 70-80 тис. дол. на рік. Усі ставляться до нього лояльно, у тому числі банківська система. І він поступово стає забезпеченим членом суспільства.

До чого це я розповідаю? Система мотивації. В аваковського поліцейського вона проста - 7–8 тис. грн. доходу, модний автомобіль та селфі, яке йому набридне робити через рік. Ще через рік автомобіль уже не буде новим і приїсться. Залишиться тільки зарплата. І де в такому разі та мотивація, яка має зупинити його від корупції, хабарів, до яких ми звикли? Отже, ця поліція перетворюється на міліцію. Бо
7 тис. грн - це не мотивація.

Ну й найважливіше: хоч би скільки нам розповідали про серйозний відбір поліцейських, я його абсолютно не спостерігаю. Це просто молоді здорові амбіційні люди, не більше. Тому ми йдемо іншим шляхом - ведемо переговори з містом Нетішин про те, що на його бюджеті постараємося створити першу альтернативу. Поліція й парамедики працюватимуть, а місто матиме можливість оцінити їхню роботу і прийняти рішення - фінансувати це чи ні.

- За останні два роки вам довелося зустрітися з багатьма людьми, чиї імена сьогодні популярні. Хто справив на вас найбільше враження?

- Справді, дуже багато цікавих людей. Але якщо ви чекаєте, що я назву якісь відомі імена, - то дарма. Коли на обрії з'являються люди публічні, я зазвичай намагаюся триматися осторонь. Хто справив найбільше враження? Якби ви запитали мене про це у квітні 2014 р., я б, мабуть, сказав, що генерал Кульчицький. Він був людина-протест. Тоді як усі інші генерали ганяли понти один перед одним, надимали щоки, боролися за свою значущість у штабі АТО, він просто сидів осторонь, спостерігав, попивав чайок або горілку. Потім сідав у вертоліт зі своїми нацгвардійцями і летів у саму ж…у. В мене було всього два тижні якоїсь дружби з ним, але саме він справив на мене найсильніше враження. Особливо тим, як міг розкласти по поличках і тактику, і стратегію, і пояснити своїм нацгвардійцям, чого від них у результаті хоче добитися. Тоді перший батальйон Нацгвардії реально вірив йому, як єдиному військовому, якому можна вірити.

Пізніше були інші, не менш значущі люди. Сильне враження на мене справили деякі музиканти - Олександр Вишневський, Олексій Саранчин. Дуже цікавих людей зустрів серед волонтерів, наприклад, Давида Брауна. Мене вражає його гострий розум і вміння моментально знайти алгоритм вирішення проблеми. З людей відомих найсильніше враження справила Ірма Вітовська. Вона час від часу допомагає й підтримує нас. Кілька разів запрошувала мене на свої спектаклі. Це, мабуть, найсильніші емоції, які я переживав за ці півтора року.

- Що для вас означає слово "перемога" стосовно України? Можна вважати, що ми перемогли, якщо...

- Для мене перемога - це повернення всіх територій у межах кордонів України. Без ніяких статусів. І при цьому відсутність схиляння перед усіма країнами у світі. Це буде перший рівень перемоги. А другий, вищий, - це коли в Європі шанобливо почнуть говорити "український ремонт", "український стандарт" тощо. Коли для приїзду в Україну в нас проситимуть візу. Тому що насправді сьогодні ми самі себе дуже не поважаємо.