…Коли поруч розривається снаряд, гуркоту не чутно. Зовсім.
Взагалі нічого не чутно.
Є тільки відчуття тупого удару по голові. І дзвін у вухах, що не стихає ще кілька хвилин.
Через відсутність звуку - дивне відчуття відстороненості. Ніби дивишся документальний фільм.
Біжиш за всіма у бліндаж не тому, що тобі страшно. А тому, що цікаво: куди це вони всі? І навіщо мене з собою кличуть?
А всі наступні розриви відчуваються тільки тілом - повітря раптом стає пружним і легенько підштовхує в спину.
Розуміння приходить згодом. І разом з ним - страх…
Програш у лотереї
…Зазвичай на блокпостах "ДНР" мені щастить - пропускають без проблем. Але не цього разу. Лотерея…
- Щось не складається в тебе, - похмуро виносить вердикт неголений боєць у сонцезахисних окулярах. - Пояснити, куди їдеш, до ладу не можеш, сам якийсь підозрілий. Ми тебе в місто не пустимо.
- Ну й не пускайте. Сперечатися не буду, - зітхаю я.
Шкода, дуже шкода. Бо тут у мене були заплановані аж дві добрі справи.
По-перше, передати трохи готівки пенсіонерці, яка залишилася без грошей. Банки ж не працюють. По-друге, вивезти сім'ю з двох стареньких і молодого хлопця ("Він музикант, до життя не пристосований", - так пояснили мені проблему друзі).
Але все виявилося значно гірше.
- Вибач, командир звелів тебе притримати, - повідомляє мій неголений знайомець, переговоривши з кимось по телефону. - Приїде, будемо вирішувати…
Із цими словами він іде, засунувши мої документи в кишеню розвантажки. Охороняти мене він передоручає своєму товаришеві з позивним "Бурий".
А сам він, до речі, - Кадир.
Машина рушає на узбіччя, я - на стілець під деревом.
Чекаємо.
Повільно спливають хвилини. Спекотно. Нудно.
І трохи не по собі - хто його знає, що вони там навирішують.
Блокпост тим часом живе звичним фронтовим буднем. Бойовики зупиняють і перевіряють машини, якісь цивільні за допомогою екскаватора будують укріплення.
Під обстрілом
…Раптом починається обстріл. Після першого розриву зі сприйняттям дійсності відбуваються дивні речі. Події бачаться і запам'ятовуються фрагментарно. Як фотоальбом. Або, скажімо, набір слайдів.
Удар по голові. Дзвін у вухах. Перекошене обличчя Кадира.
Він беззвучно кричить мені прямо в обличчя. Махає рукою: пішов, пішов!
Зігнуті спини. Гілки під ногами.
Другий розрив. Поштовх у спину.
Мішки з піском. Шорсткі саморобні сходи з дощок.
Темрява.
Усі ввалилися в бліндаж. Я в цьому забігу прийшов передостаннім.
Задні лаються, проштовхуючи вперед прудкіших. Ті, у свою чергу, лаються, бо вдаряються об дошки, стіни й інші невидимі в суцільній темряві частини інтер'єру.
Мене приймають на рівних. Тісняться, поступаючись місцем. Не заперечують, коли я лаюся й штовхаюся разом з усіма.
Потім до оркестру загальної лайки приєднується ще хтось. Цей чомусь лається знизу, з-під ніг.
Клацає запальничка, за нею спалахує кишеньковий ліхтарик. Обстановка вияснюється.
Виявляється, уся юрба, влетівши у бліндаж, пробіглася по немолодому, як дві краплі води схожому на Шона Коннері бійцеві, що мирно спав на матраці.
Ще в бліндажі є поранена дівчинка в уніформі. Худенька, сонна, великоока й дуже чарівна. У неї на шиї товста пов'язка.
Останній мешканець підземного житла - цуцик, що прибився до людей. Він навіть не прокинувся. Тим більше що на нього ніхто й не наступив, бо своєму годованцеві бойовики дбайливо вирили в стіні землянки спеціальну нішу.
Якийсь час усі сидять на підлозі. Напружено слухають тишу, дивлячись у стелю.
Потім хтось перший вибирається назовні, за ним - інші.
На блокпосту весь цей час, виявляється, стояли рейсовий автобус, сміттєвоз і кілька легковиків. За шибками - бліді, без єдиної кровинки обличчя.
Діалоги на позиціях
Нагорі всі закурюють. Зав'язується розмова. Тут усі місцеві й давно знайомі.
- Коли чуєте вибух, бігти не треба. Осколками посіче. Пірнайте рибкою у найближче заглиблення. Бо вибух отак іде, - сухорлявий чоловік років сорока з позивним "Танкіст" розчепірює пальці знизу вгору. Молодь слухає науку.
Однак наступною фразою Танкіст знецінює всю лекцію:
- Але є такі міни, де навпаки. У метрі над землею вибухає отак, - розчепірює пальці зверху вниз. - І осколками…
- Це ж пристрілочка була, - приєднується до розмови мій конвоїр Бурий. - Зараз вони пристріляються, а потім дадуть залп…
Ця нехитра думка здається йому такою цінною, що згодом він ділитиметься нею з усіма.
- Ти чого вилізла? - кричить, підбігши, на поранену дівчинку хлопець з полотняною сумкою на боці. Мабуть, медик. - Ти взагалі відлежуватися мусиш!
Дівчинка не слухається. Вона ввімкнула смартфон і захоплено з кимсь листується. "Якщо знову почнеться обстріл, треба її прикрити собою і першою в укриття пропустити", - по-лицарськи вирішую я.
- Відберу в тебе цю іграшку! - погрожує медик і йде.
Звідкись прибігають інші бійці з повідомленням: "Влучили в наш передовий окоп". Бурий вирушає на розвідку.
- Точно не міна, - доповідає він після повернення. - Там така довга сосиска. Від "Града", напевно…
- Усі цілі? - нетерпляче обриває його Марта, висока ставна брюнетка з міцною фігурою, на вигляд - справжня валькірія.
- Та що їм зробиться? - знизує плечима Танкіст. - Вони ж в окопі. Землею присипало та й годі. Я ж тобі казав, осколки вгору розлітаються…
Осторонь знову чується вибух.
Усі кидаються в бліндаж. Я теж.
У тісному коридорі хтось нетерпляче штовхає мене в спину. Озираюся.
Це поранена дівчинка, яку я збирався пропустити першою…
Шахід, що не відбувся
Пересидівши наліт, усі вибираються назовні й закурюють. Бурий знову озвучує свій песимістичний прогноз.
- …а потім вони залпик як дадуть! - пророкує він.
І знову йому не дає доказати Марта.
- Ану всміхнися! - вимагає вона.
Бурий слухняно скалиться.
- У тебе земля на зубах! - сміється Марта.
Бурий, лаючись, відтирає зуби пальцями, які, чесно кажучи, не набагато чистіші. Інші підсміюються і жартують.
Зрозумівши, що я тут - єдиний вдячний слухач, Бурий звертається до мене.
- Зараз пристріляються, а потім накриють, розумієш? Оті, хто там обідає, ходить, курить, поляжуть усі, - тоскно каже він.
Раптом він завмирає, осяяний якоюсь ідеєю.
- Слухай, - гарячково шепоче мені Бурий. - Давай ми у твою машину навантажимо кілька балонів з газом, прив'яжемо до них гранату. А ти під'їдеш до тих на блокпост, смикнеш чеку, і все!
Погляд у нього при цьому абсолютно божевільний. Зовсім незрозуміло, жартує він чи говорить серйозно.
- Ну, зважуйся! - напирає Бурий. - Смикнеш, і все закінчиться!
Інші мовчать. Не схвалюють, але й не заперечують.
Мені стає страшно. Страшніше, ніж було під обстрілом.
Як можу, відмовляюся від привабливої перспективи стати шахідом.
Зрештою Бурий, махнувши на мене рукою, йде обідати.
- …а потім дадуть залпик! І покладуть снаряди в шаховому порядку, отак… - чується його голос від польової кухні.
Усі розходяться у своїх справах. Поранену дівчинку знову безцеремонно проганяють на відпочинок.
- Зараз нас змінять, і моя величність, нарешті, зможе попрати, - уголос мріє Марта.
Чергова команда несе службу на блокпосту, хтось обідає, інші командують забулдижного вигляду цивільними, які щось будують, навантажують-вивантажують всілякі необхідні у воєнному побуті речі - від води до гранатометних труб.
Один з "вантажників", череватий чоловічок з пухкими щоками, стріляє в мене сигарету.
- А тебе коли зсадили? - запитує він, дивлячись знизу вгору очима побитого собаки.
- Сьогодні вранці, - відповідаю.
Тим часом Бурий закінчує обідати.
- Тарілочка як у дитинстві, - ніжно каже, старанно витираючи залишки хлібною скоринкою.
Знизую плечима. Тарілка як тарілка. У шкільних їдальнях були такі - груба кераміка, простенький малюнок.
"Повітря!" - кричить хтось.
Усі знову кидаються в укриття.
Добродійність від Циркуля
Нарешті згадують про мене. В'їхати в місто мені, як і раніше, не дозволяють, але довготелесий хлопець з позивним "Циркуль" зголошується відвезти гроші за призначенням замість мене.
Забирає ключі і їде.
Досить швидко повертається і з шиком паркується. Кермує він явно краще за мене.
- Я тут раніше таксистом працював, - хизується він.
Своїм товаришам Циркуль привіз сигарет. Пачки швидко зникають по кишенях.
- Я, між іншим, у супермаркеті магазин від автомата відстібнув і в розвантажку засунув, - навіщось уточнює він. Дуже вагомим і переконливим тоном. Наче це все пояснює і виправдовує.
Мімікою показую палке схвалення його турботи про безпеку мирних громадян.
Перекидаємося кількома фразами. Зокрема, не можу втриматися від запитання, навіщо він пішов воювати.
- Це вони до мене прийшли, а я - у себе вдома! Зрозумів? - знову вагомо кидає він. Таки вміє Циркуль говорити лаконічно й переконливо.
Потім приїжджає командир і, не особливо розбираючись, погоджується з початковим вердиктом своїх підлеглих: до міста не пускати, але й затримувати не треба. Нехай котиться на всі чотири боки.
Кочуся. На всі чотири.
Об'їжджаю свіжі вирви, збиті вибухами гілки й викинуті ударною хвилею на дорогу грудки землі упереміш з асфальтом.
Діставшись додому, знесилено падаю. Дзвін у вухах минув, змінившись диким головним болем. Мабуть, таки контузило…
P.S. За інформацією штабу АТО і даними ЗМІ, наступного дня цей блокпост розгромила українська артилерія.