Німець, який вивчив українську

"Хочеш познайомитися з німцем, який приїхав в Україну вивчати російську мову, а потім "перекувався" і за рік так добре навчився розмовляти українською, що аж приємно слухати", - зателефонував мені знайомий волонтер.

Звісно, я хотіла. Волонтери розповіли, що хлопчина в Києві проїздом - приїхав спеціально з Німеччини, щоб разом з ними поїхати у прифронтові містечка відвезти подарунки тамтешнім дітям.

Ми з Симоном Мушиком (так звуть хлопця) мали на розмову менше години. Він трохи соромився, намагався говорити без емоцій, лаконічно й суворо, по-чоловічому. Але іноді його обличчя світилося дуже щирою дитячою усмішкою. Симонові 21 рік.

Саме перед нашою зустріччю він ходив по магазинах і скуповував олівці, фарби, альбоми. Усе це мав відвезти в художню студію в Авдіївку, яка в ті дні інтенсивно обстрілювалася. Періодично телефонував волонтерам і чистою українською мовою розпитував, що і в якій кількості купувати.

В роду в Симона ніколи не було українців. Наша мова, наша країна були для нього абсолютно незнайомі. Симон навчався у Вальфдорській школі, вивчав російську. Традиція її вивчати в німецьких школах започаткувалася ще в часи НДР, каже Симон. "А взагалі, у нас вважається корисним для дітей вивчати іноземні мови, не схожі на рідну. Навчання російської в школі було не дуже цікавим, - зізнається щиро. - Але потім, у старших класах, у нас було організовано обмін зі школярами з Пітера. Ми поїхали до Росії, там вивчали російську, і це було вже цікаво". Потім була навчальна практика в Івановській області.

Закінчивши школу, де навчався 13 років, хлопець не поспішав з вибором майбутньої професії та університету. Натомість вирішив трохи поподорожувати, поспілкуватися з різними людьми і стати волонтером. У Німеччині дуже багато волонтерських програм для молоді. Донедавна всі юнаки призовного віку могли служити або в армії, або в соціальній службі. Для останніх було створено безліч проектів: волонтерство у будинках для людей похилого віку, у дитбудинках, дитсадках або школах. 2011 року обов'язкову військову службу скасували (тепер служать лише контрактники), а разом з нею і соціальну. Але проекти залишилися. І в одному з них узяв участь Симон.

"Я за те, щоб скасували військову службу, але проти скасування соціальної, - каже Симон. - Молоді люди мають рік попрацювати не на себе, а на інших, кому потрібна допомога. Мої знайомі, хто обрав соціальну службу, працювали, наприклад, вихователями у дитсадках. Якщо подумати, то для дітей дуже важливо, щоб біля них були чоловіки. А в дитсадках працюють переважно жінки. Можна поїхати працювати в дитсадок в іншу країну. От мій друг був волонтером у дитсадку в Одесі".

Програма, в якій узяв участь Симон, організована громадською організацією "Акція спокути заради миру". "Після Другої світової війни стосунки німців з людьми з інших країн, з якими воювала Німеччина, були зруйновані. Треба було щось із цим робити, спілкуватися, - каже Симон. - Створили спеціальні волонтерські програми. Спочатку це були просто візити до інших країн - спілкування з людьми, які постраждали від окупації німецьких військ; догляд за кладовищами, причому не німецькими, а похованнями жертв війни, наприклад єврейськими. Потім з'явилися громадські організації".

Ці громадські організації координуються з організаціями інших країн, які готові приймати німецьких волонтерів. В Україні є організація, яка приймає і координує волонтерів з Німеччини, і Симон поїхав до нашої країни. Каже, що пристав на таку пропозицію з двох причин. Спочатку планував їхати волонтером до Росії, бо знав російську і міг одразу дві корисні справи зробити - і в соціальних проектах узяти участь, і вдосконалити знання. Однак з візою до Росії непросто, довгострокову отримати важко. "Хіба що на навчання дають, а якщо їдеш, наприклад, як волонтер, - ні", - каже Симон. Товаришам хлопця, які таки поїхали до РФ, доводилося щотри місяці їздити туди-сюди: виїжджати з Росії, отримувати нову візу і повертатися. Хтось порадив Симонові їхати в Україну, там, мовляв, теж можна вдосконалити російську.

Але Симон приїхав до Києва не лише через це. Він знав про Майдан, уважно слідкував за тим, що в нас відбувається. Каже, що подіям в Україні німецькі ЗМІ приділяють увагу (правда, останнім часом наші новини вже не на першому плані), що в німців різні погляди на те, що відбувається в Україні, але більшість займає проукраїнську позицію. Хоча, звісно, російська пропаганда в Німеччині дуже потужна, є російські канали, які ведуть мовлення німецькою мовою. "Але там звучить повна маячня, я вважаю. Натомість у багатьох німецьких ЗМІ пишуть, що українці повстали за свободу. Страшно, що через це почалася війна, - каже Симон. - Я вирішив їхати в Україну. Подумав: хай буде щось нове, я впораюся з усім цим".

Приїхавши до Києва, Симон знав нашою мовою лише слово "привіт". Але хотів краще розуміти і на рівних спілкуватися з тими, хто розмовляв українською. Він каже, що українці дуже доброзичливі й привітні, а наша мова гарна і мелодійна.

Те, як Симон вивчав українську мову, заслуговує на окрему розповідь і повагу. Почав німецький волонтер з того, що розшукав в Інтернеті оголошення про мовні курси. Вони були платні. Симон мав невеличкі заощадження, які він, не вагаючись, виклав за навчання. "Спочатку на курсах було важко, - каже, - але потім я відчув, що мені це цікаво і дуже подобається". Після того (знову ж таки, через Інтернет) знайшов ентузіастів, які навчали всіх охочих безплатно. Це були студенти-філологи з університету ім. Т.Шевченка. Вони щотижня збиралися у бібліотеці біля головного корпусу університету. "Вони молодці! - тепло згадує Симон своїх учителів. - Мріють створити в Україні щось на кшталт Гете-інституту. Вже знайшли студентів-однодумців у Львові, які теж навчають української мови. Є такі самі безплатні курси у Парижі і Кракові - там викладають студенти з України".

А потім Симон записався в гурток українських народних танців. "Чому я пішов на народні танці? Я й сам не знаю, - сміється хлопець. - Знайшов там багато українськомовних друзів. Вмію тепер танцювати "Картоплю", "Баламута", "Голубку". Це дуже жваві й веселі танці, а головне - їх танцюють під живу музику".

Лише за рік наполегливих занять Симон дуже й дуже вправно заговорив українською. І зі мною спілкувався нашою мовою. Тільки іноді замовкав, добираючи потрібне слово замість російського, яке згадував швидше. Я зауважила: "Якщо тобі важко, говори окремі слова російською, я зрозумію". На що він заперечив: "Ні-ні, я тільки українською. Буду практикуватися".

У Симона є дівчина - вона з Чернівців. Познайомилися на одному з молодіжних форумів. Розповідаючи про це, хлопець був небагатослівний - без емоційних деталей і подробиць, лише тепла усмішка й радісні очі.

Як волонтер Симон викладав німецьку мову в одній з київських шкіл. Йому надали можливість вести заняття один раз на тиждень. Хлопець згадує, що йому дуже пощастило з українською колегою - викладачкою цієї школи. Вона всіляко підтримувала німецького волонтера і дала йому повну свободу. Симон розмовляв з учнями на різні теми - про Європейський Союз, про толерантність і тоталітаризм: "Ми старалися, щоб кожна тема обговорювалася кілька уроків, щоб діти висловлювали свої думки". Симон навіть домовився зі своєю шкільною вчителькою в Німеччині провести скайп-урок. Тут, у Києві, українські школярі говорили німецькою, а там, у Німеччині, спілкувалися з ними російською.

Коли Симон жив у Києві, до нього приїздили в гості батьки й друзі. Він показував їм Київ і навіть водив на гурток танців. Тепер їм буде що розповісти вдома про українців.

Волонтерська програма, в якій брав участь Симон, розрахована лише на рік. Тож коли вона завершилася, Симон повернувся до Німеччини. Але вирішив якомога частіше приїжджати в Україну. До того ж тут у нього залишилася незавершеною одна справа: хлопець завжди хотів поїхати в АТО. Серед його українських друзів були волонтери, які їздили, але Симон не до них міг приєднатися, бо цього не дозволяли умови волонтерського проекту.

Проект завершився, і Симон повернувся додому. І вже з Німеччини написав волонтерові Максиму Потапчуку: мовляв, зустрічай у Києві, їдемо до Авдіївки.

Максим Потапчук розповідає: "Ще коли Симон брав участь у волонтерському проекті, він завжди розпитував про АТО: що там відбувається, як живуть люди. Я бачив, що в нього боліло серце за дітей. Нарешті його мрія збулася. Я телефонував до Красногорівки, у клуб "Веселка", попередити, що їдемо. "Як справи", - питаю знайому пані Ольгу. "Та нічого,- відповідає. - От вишили за ніч сорочку". "Цілу сорочку за одну ніч?" - питаю. "Так, жінки зібралися, кожна взяла собі якийсь клаптик, тому так швидко", - відповідає Ольга. "А чому вночі вишивали? - "Бомбило так, що було страшно".

"Ми в Німеччині слідкуємо за подіями в зоні конфлікту, - каже Симон, який уважно слухав розповідь Максима. - Я не легковажний, але мені цікаво побачити все своїми очима. Це не туристична поїздка. Я хочу краще розуміти все, що відбувається на Донбасі, хочу поспілкуватися з людьми. Їду до дитячого клубу "Веселка" і до дитячого будинку в Покровську. Хочу їм щось привезти у подарунок. З дітьми з Покровська я вже трохи знайомий - улітку ми, волонтери, запрошували їх до Києва, організовували екскурсії. З двома хлопцями спілкувалися й далі - листувалися. І ось тепер побачимося".

На жаль, ми не змогли поговорити довше. Симон і Максим мусили збиратися в дорогу. "Я дуже щасливий, що їду з Максимом",- сказав на прощання Симон.

Сподіваюся, у них усе вийде.

P.S. Зараз Симон уже вдома, у Німеччині. Надіслав короткого листа: "Мені сподобалася поїздка на Донбас. Не тому, що там дуже класно, а тому, що зустрів там хороших людей, бачив проекти, які дають надію на майбутнє. У мене залишилося стільки вражень, що я ще й сам не до кінця зрозумів те, що там бачив і чув. Дуже вразило відвідування Красногорівки, де ми бачили війну прямо на околиці міста. Умови погані, роботи немає, але люди все одно живуть. Найцікавіше для мене було спілкуватися і гратися з дітьми, які там живуть і навчаються, незважаючи на всі труднощі. Проведений на Донбасі час дуже допомагає відчути дух регіону і мотивує знову повернутися туди. Я тепер готуюся розповісти тут, у Німеччині, про свої враження". Разом із листом Симон надіслав мені зроблене ним фото.