Мені соромно

Для спецпроекту "Доля і долі", який вийшов у минулому номері DT.UA, я хотіла написати ще один, дуже важливий текст. Про Олену Рибак - дружину Володимира Рибака, який став однією з перших жертв "російської весни" в Донбасі. По-звірячому вбитого за те, що 17 квітня 2014 року він, зірвавши прапор самопроголошеної "ДНР", намагався встановити на будівлі міськради Горлівки, депутатом якої був, Прапор України.

Я навіть зателефонувала Олені. Ми поговорили. Вона розповіла мені, як живе, поневіряючись по винайнятих квартирах, які їй допомагають оплачувати небайдужі люди (нинішня - вже третя), без видимої перспективи мати власну. З першої квартири, наданої безплатно БЮТ, за рік їх попросили виїхати упродовж трьох днів.

Про те, що вона - активістка Євромайдан SOS, документує воєнні злочини, які почалися з того моменту, коли були замучені Володимир і ще двоє молодих активістів - Юрій Дяковський і Юрій Поправка. Що працює, хоча на тлі пережитого загострилися всі захворювання (Олена - інвалід 3-ї групи).

Про те, що 18 квітня 2015 року, в роковини смерті Володимира Рибака, на будівлі СБУ в Слов'янську відкрито меморіальну дошку, а 20 серпня цього ж року чоловікові посмертно присвоєно звання Героя України із врученням ордена "Золота Зірка". Це дуже важливо для сім'ї Володимира Рибака, в якої, крім кількох фотографій, меморіальної дошки, ордена і спогадів, не залишилося від нього нічого. Сім'я не може навіть провідати його могилу - вона в окупованій Горлівці.

Але все це ніяк не допомогло розслідуванню обставин загибелі Володимира Рибака. Воно зайшло в глухий кут і призупинено на етапі виявлення безпосередніх убивць. Не покарано нікого, навіть тогочасного мера Горлівки Євгена Клепа. Один зі співорганізаторів антиукраїнського мітингу, після якого Володимира викрали, перебуває в Україні, нерідко з'являється в Києві, почувається у безпеці "і навіть удає постраждалого патріота України".

Олена розповіла мені про сина Юрія - лейтенанта міліції, інспектора відділу моніторингу та аналізу Управління патрульної служби Києва, який разом з іншими хлопцями цієї зими врятував трьох чоловіків, які провалилися під лід. "Вова ним пишався б..."

І про дочку Марію, яка після загибелі тата півтора року ніяк не могла вийти зі стресу - весь час спала. І лише нещодавно ожила, підтяглася в навчанні і 1 вересня піде в школу, про яку мріяла: в гімназію біотехнологій. А 23 серпня, у День Державного Прапора України, підніматиме його разом із президентом П.Порошенком ("Але про це поки що не можна писати. У КМДА не дозволили", - розповіла мені Олена Рибак).

Я пообіцяла Олені, що напишу для проекту, але мені забракло душевних сил пережити в короткій розповіді ще одну, таку непросту і сповнену болю долю. Яка нічим не відрізнялася б від тисяч інших жіночих доль, якби не те, що трапилося в країні без малого три роки тому, а насправді - набагато раніше. Якби не все це, можливо, Олена й сьогодні жила б у своєму будинку в Горлівці, працювала, чекала б онуків від старшого сина Юрія і виховувала б молодшу доньку Машу. На правах годувальниці сім'ї часом бурчала б на чоловіка за те, що він, вічний борець за справедливість, якому завжди треба більше за інших, їздить на старенькій "Ниві" і не заробляє грошей, вважаючи за краще витрачати свої сили і час на вирішення питань "якихось бабусь і дідусів". Бурчала б і любила, як любила з найпершої зустрічі. Коли, багато років тому, хтось із друзів привів Володимира в квартиру, де Олена жила зі своїм дев'ятирічним сином, і він залишився. І через три дні вони почали жити разом. А через три роки народилася Маша. Володимир усиновив Юру і виховував його як свого сина. Він усе робив один раз і назавжди. І жити збирався довго. Так він сказав своїм друзям, переживши розстрільні дні Майдану. "Ніщо й ніколи не зможе склепити наші очі, поки перед нами майорітиме синьо-жовтий український прапор". Слова виявилися пророчими...

Мені соромно, бо я не написала цього тексту, як обіцяла Олені Рибак. А 23 серпня президент підняв прапор разом із Марією Рибак. Вродлива, стримана дівчина, так схожа на свого батька, сказала проникливу промову. І відчувалося, що для неї це - не просто слова. "Рідна наша! Для нас це не просто промова - це наше все!" - написав її старший брат на своїй сторінці у Фейсбуці. А президент П.Порошенко на своїй розмістив фото і написав добрі слова, які перепостило безліч людей і передрукувало не одне ЗМІ з коментарем: "Дуже гідно". І від цього мені стало особливо соромно.

Тому що гідно - це не тільки підняти разом прапор, сфотографуватися і написати красиві слова. Адже прапор - це тло, на якому набувають обрисів звершення, а не ганчірка, якою маскують неприбране. Гідно було б знайти можливість дати сім'ї Героя України квартиру. Нехай маленьку, на околиці міста, але в реальному будинку, а не в Бортничах, поруч зі сміттєспалювальним заводом, у будинку, який невідомо коли зберуться побудувати.

Гідно було б провести розслідування і покарати винних, чиї злочинні дії призвели до загибелі вже тисяч людей починаючи з Небесної Сотні. Це дуже важливо для сім'ї Володимира Рибака. Це дуже важливо для нас усіх. І поки цього не зроблено, мені соромно...