Казус Глузмана

Казус Глузмана

Олег ПОКАЛЬЧУК

"Професійні кілери української культури, які вмить стали викривачами "руки Москви". Не надто розумні відсиденти, котрі кинулися в нову владу. Нікчемні, заблядовані поети й письменники радянської доби, які опанували "мікрофон історії"... Мені було страшно. "Гопашні хохли" (улюблений вираз Івана Олексійовича Світличного) і комсомольські активісти нестямно злягалися на подіумі, бажаючи породити щось огидне й примітивне".

Семен Глузман. "Малюнки по пам'яті, або Спогади відсидента"

У Парижі я певний час жив на околиці, у чудової світлої людини - математика Леоніда Плюща, у 17-му окрузі. Хотів було написати "у колишнього радянського дисидента", але такі люди "колишніми" не бувають, як і їхні ідейні противники. Плющ був єдиним, особисто відомим мені дисидентом, котрий сидів у психушці і таборах саме за соціалізм.

Понад те, він як антикомуніст, але людина лівих поглядів, і в еміграції не відмовився від своїх переконань, опинившись через це в певній ізоляції. Але залишився при своїй думці. До речі, досить аргументованій, що задає гідний рівень полеміки.

Це в мене, людини поглядів протилежних (близької переконаннями, швидше, до іншого нашого спільного знайомого - Володимира Буковського), викликало неймовірну повагу й цікавість. Переді мною був самурай своєї власної думки, який ніколи нею не хизувався і не торгував. Плющ був стриманий, небагатослівний і математично точний у термінах, розставляв смислові наголоси інтонацією. І нещодавно в нього трагічно загинув старший син.

Мені було незручно розпитувати про його життя, про те, про що, загалом, і так знав тоді весь світ. Але якось мова випадково зайшла про справу генерала Григоренка, і цілком природно зринуло прізвище "Глузман".

"Семен Глузман... - задумливо сказав "Льончик" Плющ і зробив неймовірно тривалу паузу, по-пташиному ледь схиливши голову набік. У його мікропалісаднику, по-моєму, навіть замовкли цикади, а це було спекотного літа. - Це такий... сильний чоловік. Це - Людина".

Полуніч 10 вересня 2015-го обіцяла бути цілком пересічним, робочим часом доби, аж тут до мене постукали.

Часи, звичайно, зараз, стрьомні, але постукали поки що лише у Фейсбуці.

"Перепрошую, а у вас теж зі сторінки зникло інтерв'ю "Порошенкові необхідно відмовитися від практики постійної брехні своєму народові" Семена Глузмана?"

Ну й понеслося.

Менше ніж за годину стало зрозуміло, що не тільки зникло, і не тільки в мене. У вулику соціальних мереж посилювалося глухий стугін, здивування і невдоволення. Десятки людей почали активно листуватися й робити самодіяльні перепости матеріалу, який на той час уже розійшовся досить непогано, по безлічі малопримітних ресурсів.

Знайти його за ключовими словами і поставити знову - було справою кількох секунд. Я бачив, як безліч знайомих і незнайомих людей цілком різних політичних поглядів супроводжували це коментарем: "Роблю з принципу".

Виявилося, принципи існують.

Короткий "чайниківський" аналіз, надіслані скрини відмов у доступі й інша арифметика Інтернету засвідчували - видалення інтерв'ю Глузмана це не цукербергівські підступи. Вони завжди супроводжуються хоч якимось та вердиктом. Ну, типу, що "цим ображаєте права кішок, на обличчі вашому проступає відчуття расової зверхності", "зображення цієї їжі належить до розряду порнографії", "рецепт видалення бур'янів розпалює ненависть у ботанів".

А в цьому випадку лінки саме на це інтерв'ю на абсолютно різних ресурсах просто миттєво виявилися недоступними, видавали Error і т.д.

До ранку кількість перепостів "із принципу" у рази перевищила початкові шери. Люди копіювали текст у Word і надсилали поштою родичам і знайомим. До ранку 11 вересня в повітрі запахло справжнім "самвидавом". Для декого назрівав цифровий 9/11.

Громадянське суспільство фактом видалення цього матеріалу дістало чи то ляпаса, чи то піджопника, але це подіяло. Суспільство згадало, що воно - громадянське. І всі дискусії про рейтинги, права меншин і кровожерливість кроликів відразу відійшли на другий план.

Уже вдень усі мертві посилання на різних ресурсах у чарівний спосіб воскресли. Встань, Лазарю, і вали звідси, поки цілий.

Визначати замовника і виконавців у цьому випадку не є метою цих рядків.

Могло бути геть непристойно: якісь апаратні прогини, бажання видалити з чола вождя тінь смутку. Або жорстко, директивно: "Зробіть щось із цим..." Ну звісно, десь ми це вже чули.

Могло бути, як і в старому анекдоті з 90-х, коли розмовляють два "малинові піджаки":

- Пам'ятаєш, я тобі Версаче замовляв?

- Ну?

- То ти мене неправильно зрозумів.

Далі у версіях тільки маленькі зелені чоловічки й шапочки з фольги.

Набагато важливіші дві речі. По-перше, реакція людей, величі якої вони не осягнули. І слава Богу, бо це насправді - норма, буденність. По-друге, різниця інтелектуально-смислових потенціалів у тому, що сталося.

Почну з другого. Річ не тільки в лихих замірах усіляких нових правителів, які вперто ігнорують історичний досвід попередників і брешуть відчайдушно про свої перемоги і "зради" конкурентів. В історичному аспекті їхні потуги нікчемні за ефективністю.

Проте існує механізм витіснення неприємних спогадів у пам'яті поколінь, і покоління пориваються до старих помилок. Бо на кінці держака горезвісних метафізичних граблів завжди маячить соковита морквина.

Адже після Сталіна, з перебивкою на Маленков, був Микита Хрущов. І "відлигою" закерувала та сама сволота, яка втоптувала у бруд колишніх однодумців і кумирів, аби народ не втоптав їх самих. Вдихнули на повні груди кілька разів - і досить.

Був же потім абсолютний клон цієї самої "відлиги" у вигляді горбачовської "перебудови", і Євген Кирилович випускав на волю моїх знайомих, і Горбачов здавався на тлі "гонщиків на лафетах" так само прогресивною, розумною і просто симпатичною людиною. Ну прямо як Саакашвілі зараз.

І якось непомітно знову на обрії замаячіло пізньобрежнєвське: "Брови черные, густые, речи длинные, пустые".

Глузман написав цілком прості й очевидні речі про те, що президент мусив би менше брехати. Він, Глузман, узагалі-то - спадкоємець і правонаступник тих авторів, які для конспірації писали ще на цигарковому папері, тому словам ціну знали. Я колись такі тексти перевозив як кур'єр у картонних мундштуках цигарок "Беломорканал". Їх писали під лупою і читали так само. А проблеми в дорозі - закурив.

І Глузман ще, чи, навпаки, насамперед - дуже відомий і висококваліфікований психіатр. І як професіонал, що чудово розуміє всю психопатологію політики, він увесь цей час боровся в собі з громадянином, котрий мовчати не має права.

У філософа Платона в діалогах "Тімей" і "Критій" автор-грек розмовляє з єгипетським жерцем. І єгиптянин, слухаючи розумування грека, каже по-батьківські поблажливо: "Ви, греки, - як діти".

Так от, нинішні, попередні та, мабуть, і майбутні можновладці - вони проти таких глузманів - як діти.

Атмосфера 70-х, коли люди від страху переходять на інший бік вулиці, щоб випадково з тобою не привітатися, скрадливі таємні прохання, аби "в разі чого" сказати, що ми ніколи не були знайомі, доноси друзів і відвага геть несподіваних незнайомців - це важко передати, це треба пережити. І вижити морально. Це час Глузмана.

Я сподіваюся, Семен Фішельович мені вибачить (як досвідчений клініцист) за архетипізацію його імені. Я навіть думаю, що він особисто не потребує глорифікації. Проблема в тому, що люди такого складу характеру і досвіду мають Совість. Саме з великої літери. І вона ніяк не конвертується в сьогоднішні правила гри.

Проблема в тому, що трагічний досвід інтелектуалів, котрі бачили, як при владі одного покидька легко змінює інший, ніяк не враховується - з причини маніпулювання соціальними пріоритетами - українським суспільством.

Ідеться не про те, щоб учитися на помилках минулого, - цей благий заклик ніколи й ніким не був реалізований. Бо маса живе в поняттях домінування й підпорядкування, та аж ніяк не навчання.

І мова навіть не про те, що особа Петра Олексійовича така чи така. Хто його знає, ті й так усе розуміють. Функція президента - говорити не істину, а бодай правду в останній інстанції. Президент країни - це не людина. Це важка посада, в якій нічого особистого на час виконання своїх обов'язків взагалі не має бути. Так, це політичний театр. Але він має бути бездоганним. Президент, як і всі держчиновники, зобов'язаний приймати будь-яку критику і сатиру на свою адресу без права прямої відповіді. Якщо немає почуття гумору - ну, не склалося, буває. Хтось з російських царів, коли йому доповіли, що якийсь солдат у шинку плював на його портрет, розпорядився передати, що "він на нього теж плював", і закрити справу. Обама приколювався, коли в нього герб США на трибуні відвалився під час виступу. Та повно подібних прикладів.

Я, власне, що хотів сказати. Ось я читаю курси волонтерам по країні про безпеку. І таке відчуття, що в казусі Глузмана (а казус - це випадок надзвичайний, основоположний) влада наступила на "розтяжку".

Досвідченіші сапери що роблять? Виймають із запалу гранати сповільнювач для того, щоб заряд вибухнув відразу. Якщо "розтяжку" ставить дилетант, то спершу чути хлопок вибухівки, як звук батога чи постріл з "малокаліберки". А потім, через три секунди, - уже сам вибух.

Ненавчені люди, роззявивши рота, при першому хлопку зупиняються і крутять головою на всі боки. Намагаючись зрозуміти, що це було. Коли розуміють - уже пізно.

Пане президенте, нічого особистого. Але ви хоча б пригнулися, якщо не можете залягти.