"История прекратила течение свое, а значит настало время размышлений"

Європейська стратегія, як і будь-яка правильно обрана велика стратегія, дозволяє об'єднати різні політичні табори: космополітів із націоналістами, лібералів із прибічниками авторитаризму, всіх, для кого Україна означає щось більше, ніж просто напис на географічній карті.

Ніде правди діти, чимало українців підтримують євроінтеграційний курс Києва не стільки як спосіб найшвидше модернізувати країну, скільки, радше, як буквальну реалізацію давнього гасла, висунутого українським письменником і публіцистом, до речі, російського походження, М.Хвильовим (Фітільовим), - "Геть від Москви! Дайош Європу!", часто роблячи акцент на першому реченні. Важливо усвідомлювати, що сьогодні "Геть від Москви" не конче означає рух у "психологічну Європу" (концепт, розроблений під час "розстріляного Відродження", про існування якого багато євроінтеграторів, що є дзеркальною копією борців за Митний союз - і гадки не мають). Розлучення з Росією може привести до досить тривалої самотності в не найзатишнішій європейській квартирі.

Євроінтеграція була й залишається в тому числі і способом вибудувати відносини з Москвою, помістивши їх у ширший, загальноєвропейський контекст, тим самим компенсувавши початкову нерівність потенціалів двох країн. При цьому слід розуміти, що ні підписання Угоди про асоціацію, ні досить нескоро можливий вступ до ЄС, і навіть у НАТО, не завершать історію українсько-російських відносин, хоч би як цього комусь і хотілося, а тільки відкриють у них нову главу, ймовірно, цікавішу й не так понуро повторювану, як багато попередніх.

Росія, хоч як би вона називалася і хоч би в якому образі поставала, була, є і буде ключовим сусідом України. Наші відносини - важливий чинник стабільності та безпеки в Європі. Часто забувають, що Україна - дуже велика, за європейськими мірками, країна. І якщо в нинішньому стані вона нездатна продемонструвати європейськи значущі успіхи і досягнення, то згенерувати всеєвропейські проблеми, та ще з безкорисливою допомогою Росії, нам цілком до снаги. Доведено 2009-го. Від здатності Києва проводити цілеспрямовану, ефективну й послідовну політику стосовно Москви залежить не тільки доля України, а й багато в чому - майбутнє Європи, у кожному разі її Східної частини.

На шляху вирішення цього завдання - безліч політичних, економічних, культурних, інституційних і навіть психологічних перешкод. Одна з них - низька поінформованість не лише українського суспільства, а й політичного класу про сьогоднішню Росію та її перспективи. Інколи здається, що РФ, поряд із футболом та сексом, міцно закріпилася в трійці лідерів серед тем, на яких у нашій країні тямлять усі. Завдання цієї статті - сформулювати певний погляд на нинішню Росію. По змозі реалістичний, без зайвого захоплення і неплідної ненависті.

Квітуча складність?

Перш за все, трохи статистики. Населення Росії -
142,5 млн осіб (дев'яте місце у світі) - продовжує повільно зменшуватися, попри бравурні заяви російських керівників. Очевидно, на демографічні тренди сильніше впливають навіть віддалені наслідки воєн і катаклізмів, на які уряди впливати не в змозі, ніж найщедріші державні дотації.

Середній вік громадян РФ сягнув 39 років, російське населення досить літнє, за світовими стандартами. А очікувана тривалість життя - близько 70 років (158-ме місце в світі). Етнічних росіян сьогодні трохи менше 80%. І хоча їх відсоток поступово падає, а частка мусульман у населенні Росії повільно, але неухильно зростає, сьогодні ситуація непорівнянна з показниками СРСР і навіть пізньої Російської імперії.

ВВП Росії за паритетом купівельної спроможності перевищив у 2012 р. 2,5 трлн дол., що вивело економіку РФ на сьоме місце в світі і на друге, після Німеччини, в Європі. Точно так само було наприкінці 1930-х рр. Дещо гірша ситуація з ВВП на душу населення - 17 700 дол. - 76-те місце у світі. Однак це не так уже й погано - трохи гірше, ніж у Латвії, та відсотків на десять краще, ніж у Туреччині. Такий собі міцний середнячок. На цьому тлі 7600 дол. на кожного українця більш ніж бляклі. І не варто зразу нагадувати про вуглеводні - навіть у соціалістичній Куби "подушний" ВВП перевищив 10 тис. дол.

Економіка Росії до останнього часу зростала досить високими темпами, однак не дуже добре розвивалася. Росія посідає перше місце у світі за видобутком нафти (недавно обігнавши Саудівську Аравію), більш як 50% її бюджету становлять доходи від продажу вуглеводнів. Ще на світанку утінської ери ситуація з диверсифікацією економіки була набагато краща. 2001 р. тільки 20% російського бюджету формували нафтовики та газовики. І хоча до арабських нафтових монархій ще далеко, незаперечно, що паливно-енергетичний комплекс перетворився на становий хребет Росії, запоруку її могутності.

В економіці країни істотну роль і тепер відіграє промисловість, у тому числі військово-промисловий комплекс. Порівняно з радянськими часами, значно покращилася ситуація в сільському господарстві. У часи президентства Д.Медведєва багато говорилося про високотехнологічні виробництва, було розгорнуто амбітну програму "Сколково". І, хоча її успіх під великим запитанням, а вчені не тільки не повертаються до Росії, а й продовжують виїжджати з неї, показовим є сам факт спроби розвивати виробництва на основі нових технологічних укладів.

Попри високий індекс Джині (співвідношення доходів 10% найбагатших до 10% найбідніших) - 41,7 (2001 р. - 39,1), соціальна ситуація в країні досить стабільна. Чотири Росії (за соціологом Наталією Зубаревич) - Росія великих міст, Росія середніх промислових міст, Росія сіл і Росія Північного Кавказу, Тиви і т.д. - досить спокійно співіснують одна з одною. У країні виник багатий і численний середній клас, який заявив про свої політичні амбіції. Уряду РФ вдалося провести низку непопулярних соціальних реформ, на які все не можуть наважитися в Україні.

Придушено регіональну фронду. За винятком Чечні і, можливо, інших республік Північного Кавказу, Москва впевнено контролює ситуацію в суб'єктах федерації. Президент одним розчерком пера може відправити у відставку найпотужніших регіональних лідерів. І це працює.

В останні місяці Кремль розгорнув наступ на корумповані регіональні еліти Дагестану, намагаючись посилити свій вплив у ключовій північнокавказькій республіці. За деякими оцінками, йдеться про запровадження моделі прямого правління, простої, але дуже витратної, замість класичної колоніальної моделі управління через лояльні еліти, які відіграють роль посередників. Чи вдасться ця спроба, принаймні третя в історії Російської імперії, - говорити складно, хоча всі попередні (кінець
XIX ст. і 1980-ті) закінчувалися крахом системи.

Після протестів 2011-
2012 рр. В.Путін, вміло використовуючи батіг та пряник, зумів опанувати ситуацією і, спершись на консервативну більшість населення, насамперед бюджетників та інші суспільні верстви, залежні від держави, відновив керованість суспільно-політичними процесами в Росії. Легітимність чинної влади залишилася під запитанням, що призвело до відмови від моделі "керованої демократії" і посилення охоронних заходів. Однак різномаста опозиція розколота, не має у своїх лавах сильних політичних постатей загальнодержавного масштабу і не становить прямої і безпосередньої загрози політичному режиму. Зрештою, Радянський Союз проіснував 73 роки в умовах значно нижчої легітимності влади. Щоправда, і репресії, й ідеологічний пресинг були набагато інтенсивнішими.

Кампанії з "націоналізації еліт" (законодавча заборона для осіб, задіяних у публічному секторі, насамперед чиновників, депутатів різних рівнів, мерів та деяких інших, на володіння закордонними активами), із боротьби з іноземним впливом (зокрема, нове законодавство про іноземних агентів, більш жорсткі формулювання у кримінальному кодексі щодо державної зради), із боротьби з корупцією, які набрали сили у 2012-2013 рр., посилення регулювання публічних заходів тощо підбили риску під "надмірними вільностями" попередніх десятиліть. Російський авторитарний політичний режим остаточно набув чіткого бонапартистського характеру з посиленням тенденції до закритості відносно зовнішнього світу.

При цьому неформальні владні мережі, інколи звані "системою" (А.Леденьова
та ін.), не тільки не втратили свого значення справжньої основи режиму, а ще більше зміцнили своє становище. Неефективність державних інститутів залишається найважливішою проблемою Росії, втім, їх значною мірою фасадна роль трохи компенсує цю проблему. Те ж саме і з корупцією, яка перетворилася з девіації на норму, що скорочує транзакційні витрати. Російський бізнес, надійно упокорений ще в перший президентський термін В.Путіна, зберігає своє дещо двозначне становище вірного слуги-господаря Кремля, важливого інструменту реалізації його зовнішньополітичних інтересів.

За роки правління В.Путіна Росія істотно посилила свої позиції у світі як регіональна велика держава з певними глобальними інтересами й амбіціями. РФ відіграє важливу роль у роботі Ради безпеки ООН, бере активну участь у діяльності формованих інститутів глобального управління, зокрема Великої двадцятки, БРІКС, Шанхайської організації співробітництва. Сформовано механізм взаємодії з КНР, досить зручний для обох сторін: Москва публічно лідирує, а Китай забезпечує реалізацію своїх інтересів, не заходячи в непотрібні конфлікти із Заходом. Російська підтримка - ключовий ресурс збереження режиму Башара Асада в Сирії, з яким мусять рахуватися провідні світові держави.

Своєрідно трактовані інструменти м'якої сили - сьогодні писк російської зовнішньополітичної моди. Бюджет "Россотрудничества" сягнув
9,5 млрд руб. (понад 300 млн дол.), ще понад 500 млн дол. буде витрачено на програми допомоги зарубіжним країнам, насамперед країнам СНД. Москва вкладає гігантські кошти в розвиток системи міжнародної пропаганди - канал Russia today став важливим гравцем на світовому ринку телевізійних новин, насамперед у країнах Близького Сходу.

Кремль проголосив і наполегливо реалізовує амбітний проект євроазіатської інтеграції. Вперше за 22 роки, що минули з часу розпаду СРСР, отримано цілком відчутні результати у вигляді працюючого Митного союзу. Ціна, ефективність і надійність цих досягнень, безумовно, - вже інше питання.

Сформовано ідеологічну основу нової версії Держави Російської, побудовану на своєрідній суміші імперських і радянських (читай сталінських) великодержавних ідеалів. Насадження православної обрядовості (а РПЦ надійно посіла місце майже державної церкви) сусідить із прославленням успіхів сталінської індустріалізації.

Характерно, що російське православ'я, набувши характеру офіційної національної релігії, втратило свої початкові універсалістські інтенції. Ситуація в російському Ісламі залишається складною, очевидно одне: вплив релігійної опозиції, ісламських радикалів поступово зростає не тільки на Кавказі, а й у Поволзьких республіках. Певну роль, у тому числі і в елітах, насамперед силових, відіграють різномасті язичницькі культи.

День Перемоги остаточно перетворився на основне ідеологічне свято РФ і скоро має бути доповнений пишним відзначенням участі Російської імперії у Великій війні 1914-
1918 рр. Культ невинно убієнного мученика Миколи II "органічно" співіснує з іконами "святого" Й.Сталіна. Телевізійні серіали переповнені мудрими чекістами, бравими білогвардійськими офіцерами, самовідданими і чесними поліцейськими. Вкотре переписана історія: сьогодні Росія - велика і виключно благородна країна, оточена жорстокими ворогами, і насамперед - підступним Заходом.

Більшість населення знову, як і раніше, пишається своєю країною та її успіхами. Росіяни знову найхоробріші, найрозумніші, найсильніші, найуспішніші, зрештою. Немає тільки самоіронії та тверезої оцінки, але, як відомо, офіційна Росія цим ніколи не славилася. Що ж, від вакханалії надривного самобичування 1990-х маятник знову занесло у зворотний бік. Гірше те, що об'єднавчими для російського суспільства стали, схоже, ідеї реваншу та ксенофобії. Однак і це лікується. Головне, щоб ціна ліків не виявилася надмірною для сусідів Росії, та й для неї самої.

І, хоча військову реформу призупинено, Росія істотно прогресувала в демонтажі інфраструктури армії індустріального типу, закладено основи для побудови системи гарантування військової безпеки у принципово нових умовах. Запущено масштабну програму переозброєння російських збройних сил: за 10 років планується витратити понад 800 млрд дол. Кремль готується до широкомасштабних конфліктів.

Майже за 20 років кавказьких воєн напрацьовано багатий досвід боротьби з повстанським рухом і тероризмом. У повному обсязі відновлена й активно діє система політичного розшуку. Удосконалюється система моніторингу телекомунікацій та Інтернету. Згідно з публічними заявами представників американських і європейських спецслужб, інтенсивність розвідувальної діяльності Росії в країнах Заходу порівнянна з періодом "холодної війни". Можливості росіян у країнах СНД, у тому числі й Україні, важко переоцінити. І широко відомий випадок з Л.Развозжаєвим - найяскравіший прояв нинішньої ситуації.

Реформа поліції багато в чому мала імітаційний характер, корумпованість і неефективність правоохоронних органів Росії залишаються, радше, предметом анекдотів, ніж захоплення громадян. Судова система... ну про це нижче. Втім, коли в російській історії було інакше?

Таким чином, Російська Федерація подолала наслідки трансформаційної кризи 1980-х–1990-х і вийшла на певну траєкторію розвитку. Нинішня РФ - зовсім інша країна, ніж була в 1990-х.

Досягнутий при цьому рівень життя в Росії, мабуть, найвищий у її історії. Ніколи ще росіяни не жили в такому достатку і в такому, хай і дедалі вужчому, але все ще досить широкому полі особистої свободи. До останнього часу путінський режим діяв за принципом: "Живи і давай жити іншим". Однак часи змінюються.

У тіні ксьондза-недоука

Для глибшого розуміння сучасної Росії та її перспектив слід зробити невеликий історичний екскурс. Російські та міжнародні експерти часто переоцінюють радикальність реформ кінця 1980-х - початку 2000-х рр., як, утім, і справді кардинальних трансформацій початку XX ст. Дехто цілком серйозно говорить про нову Росію.

Принципово важливо розуміти, що існує глибока спадкоємність сучасної Російської Федерації до Радянського Союзу. По суті, РФ багато в чому відповідає образу "бажаного майбутнього", сформульованому на початку 1980-х у "прогресивних колах радянської силової і державної бюрократії" та лояльної "ліберальної інтелігенції". Трохи перебільшуючи, можна говорити про успіх "андроповського проекту". Мова, звісно ж, не про реального Юрія Володимировича, який був незламним прибічником дещо модернізованих сталінських методів управління країною (ще не всі забули боротьбу за трудову дисципліну, яка вилилася в облави в кінотеатрах та перукарнях), а про фольклорного "ліберального шефа КДБ", покровителя ліберальних консультантів ЦК, любителя віскі, джазу й автора своєрідних аматорських віршів.

Саме тоді, на початку
1980-х, у Москві й Ленінграді на неформальних семінарах і в дискусійних клубах було розроблено багато ідей, котрі визначали обличчя сьогоднішньої Росії, а певною мірою - й інших колишніх республік СРСР. Звісно, навряд чи можна знайти пояснення цьому у змові КДБ СРСР у стилі "заповіту О.Шелепіна" (А.Голіцин) або "операції "Голгофа" (М.Любімов), хоча куди ж у Росії без змов, їх було, та й тепер є, на східноєвропейських теренах предосить. Сам факт активної колективної інтелектуальної роботи в брежнєвському СРСР свідчить про певну участь спецслужб. Втім, прийняття або відмова від конспірологічної гіпотези не дуже впливає на підсумкові висновки.

Ситуація і простіша, і складніша водночас. Люди, які мислять однаково, можуть діяти досить злагоджено і без керівного центру. Ідея, що опанувала масами, - матеріальна сила. Цю фразу В.Леніна чомусь часто забувають на теренах колишнього СРСР. А така ідея в Росії якраз була, та й є сьогодні. Ім'я їй - велика Росія, прагнення до якої об'єднувало еліти і народні маси, навіть М.Горбачов та Б.Єльцин у цьому були цілком згодні одне з одним, втім, як і в багато чому іншому також.

Народний, та й елітний консенсус у Росії часів пізнього застою - "так жити не можна", "це" веде до краху (відчуття, яке поділяли і сантехніки, і офіцери КДБ, і партпрацівники, і навіть начальник генерального штабу ЗС СРСР М.Огарков) - сформував суспільний запит на ідеї модернізації імперії, її вбудовування в Західну цивілізацію, хай і в обмін на деякі позиції та активи. Апріорі передбачалося, що майбутнє належить не просто великим, а дуже великим інтеграційним проектам. Багато в чому ці ідеї, які поділяла більшість російської еліти, зокрема й інтелектуальної, а не так прагнення свободи, викликали до життя Перебудову, яка розпочалася з Прискорення науково-технічного прогресу.

На модернізацію імперії працювали як Є.Гайдар і молоді ліберали, майбутні "системні ліберали", так і "освічені консерватори". Тому критичного 1992 р. асигнувалися величезні гроші на базу радіостеження у Лурдесі (Куба), інші дорогі військові та розвідувальні програми, що свого часу так здивувало А.Ілларіонова. Видається, він цілком має рацію, коли заявляє, що "реформи Гайдара були бюрократично-номенклатурними за своїм характером і інтервенціоністськими по суті <...> а також сприяли появі нинішнього російського політичного режиму". Тільки, мабуть, слово "сприяли" слід замінити на словосполучення "мали на меті".

І хай усе пішло не зовсім так, як мріялося, - виконавці не хапали зірок із неба, ситуацією скористалися колишні сателіти, які вступили до НАТО і ЄС, республіки відбігли надто далеко, надто багато знадобилося часу на повернення у береги людського моря, що розмріялося про свободу, проте на середину 2000-х мети було досягнуто. Номенклатура обзавелася власністю, Росія позбулася баласту більш неактуальної комуністичної ідеології і стала повертати свої позиції.

Шляхом перемог
і подолань

Однак це тільки половина правди. Не менш важливо те, що Захід не оцінив пориву й щедрості російських еліт і відмовився від пропозиції інтегрувати Росію чи з Росією на її умовах. США і європейці хотіли, по-перше, демонтажу силового потенціалу колишньої наддержави, а по-друге, перебудови соціального ладу за західними принципами. Це категорично суперечило самій суті намірів російських реформаторів.

Паризька декларація 1990 р. залишилася на папері, проект "спільного європейського дому", який був центральним для радянської стратегічної думки з кінця 1960-х (А. Сахаров, конвергенція - саме про це), провалився, що з другої половини 1990-х поступово ставало дедалі очевиднішим.

Цей провал - основна причина вчорашніх, а багато в чому й сьогоднішніх надривних російських заяв із приводу "вставання з колін". Таке собі своєрідне "не дуже-то й хотілося". Правлячі російські еліти активно шукали вихід. Мабуть, першим у часі варіантом був стратегічний трикутник Росія-Індія-Китай, активно пропагований Є.Примаковим на посаді міністра закордонних справ і прем'єр-міністра РФ. Відчутний антизахідний присмак був далеко не найкращою рекомендацією у світі, де вочевидь домінували США, а глибокі суперечності між Пекіном та Нью-Делі остаточно поховали цей проект. У певному сенсі він продовжує життя після смерті у вигляді БРІКС - форуму чотирьох, а сьогодні - п'яти провідних незахідних держав, ідею, точніше абревіатуру, якого було запропоновано американським економістом Дж.О‘Нілом 2001 р.

Наступною стратегічною альтернативою стала ідея "енергетичної наддержави". У другій половині 2000-х здавалося, що Росія нарешті знайшла своє місце у світі, і її майбутнє не затьмарене нічим. Газові війни з Україною тільки підкреслювали велич енергетичної імперії. Однак сланцева революція, диверсифікація поставок у Європу, енергозбереження кардинально змінили ситуацію на початку 2010 р. Енергетичний проект завершується на наших очах. "Газпром" ще дуже сильний, потоки ще будуються, О.Міллер ще не відбув у Міллергоф, але 90 млрд дол. капіталізації - це далеко не 1 трлн дол., які планувалися ще зовсім недавно.

Що ж у сухому залишку? Нинішня Росія, навіть якщо їй вдасться прирости Україною, Білоруссю та Казахстаном, що, м'яко кажучи, не гарантовано, занадто мала для окремого світового полюса. Окреме спасибі за це товаришу Сталіну та іншим вірним ленінцям, які спалили в топці світової революції і великих воєн десятки мільйонів громадян та соціальний капітал суспільства. Навіть населення всіх чотирьох країн уже через чотири-п'ять років буде менше, ніж у Бразилії, не кажучи вже про США, ЄС, Китай та Індію.

Із рівнем розвитку все також далеко не райдужно. Технології застарілі, інфраструктура теж. Державні інститути, корупція та інвестиційний клімат, на жаль, не трансформуються за помахом чарівної палички, і навіть за президентським указом. Міжнародна привабливість низька, а в Кремлі чомусь вважають, що пропаганда спрацює і справжнє обличчя путінської Росії не проступить під щільним шаром піарівської косметики.

Всі ці реалії, взагалі-то, визнає й В.Путін, відводячи майбутньому Євразійському союзу місце мосту між розвиненою Європою та Азією, що підводиться. Як відомо, мости пов'язують центри, але самі дуже рідко стають такими, хоч би які гарні прапори майоріли на них. Радше, євразійська інтеграція - це проект консолідації активів у процесі передпродажної підготовки корпорації "Росія".

До цього ж розряду слід зарахувати і, безумовно, цікаві арктичні проекти, зокрема й проект Північного морського шляху. Вони, поза сумнівом, перспективні, але не є, як і будь-які транзитні проекти, достатніми для підтримки існування окремого глобального полюса, хоча, повторимо, можуть бути надзвичайно успішними в одній із версій глобалізації.

Китайський варіант реалістичніший. Відносини з Піднебесною розвиваються по висхідній. Свій перший закордонний візит голова КНР Сі Цзіньпін після свого обрання на нову посаду здійснив саме до Москви наприкінці березня, до Вашингтона ж він поїхав тільки на початку червня. Активно розвивається співробітництво, насамперед в енергетичній сфері. Китай продовжує закуповувати російську зброю. Досить успішно функціонує Шанхайська організація співробітництва - надзвичайно важливий механізм підтримання стабільності в Азії.

Однак відносини Росії з Китаєм швидко набувають дедалі асиметричнішого характеру. ВВП Китаю (12,38 трлн дол.) приблизно вп'ятеро вищий за російський, і ця прірва стрімко збільшується (2008 р. розрив становив усього три рази). Російський ведмідь швидко перетворюється на сировинний придаток для китайського дракона. Не все гаразд і з людським потенціалом. Ще в 1950-х західні дипломати, порівнюючи Чжоу Еньлая з М.Хрущовим, висловлювали сумнів у стійкості радянської переваги. Сьогодні говорити про інтелектуальне лідерство Москви відносно Пекіна складно навіть для росіян.

І ще. П.Чаадаєв писав про два російські орієнтири - Європу та Китай. Відмова від західного вектора, який домінував останні років 300 (а роль молодшого партнера Китаю в перспективі означатиме саме це), остаточно переспрямує Росію на Схід, призведе до істотної перебудови суспільних відносин всередині країни, ймовірно глибшої, ніж навіть у разі прийняття європейських правил гри. Та й питання відторгнутих від Китаю в другій половині XIX ст. території зняте в Пекіні з порядку денного, але не забуте.

Інтеграція до Європи чи з Європою (а для Росії зближення із Заходом - це все ж таки передусім зближення з Євросоюзом), як уже зазначалося, означає визнання європейських цінностей не на словах, а на ділі, а тому рівнозначна кінцю кремлівського режиму та пов'язаних із ним еліт. Відповідно, цю опцію знято з розгляду до кращих часів, хоча що буде завтра - не знає ніхто.

Таким чином, можна констатувати певну вичерпаність довготривалих міжнародних можливостей Росії. Країна, за великим рахунком, опинилася в стратегічному глухому куті і потребує глибокого переосмислення свого становища у світі та знаходженні нових відповідей на дуже старі запитання. Так, одинока держава (Л.Шевцова) суверенна. І що далі? А заклинаннями про російську велич справі не зарадиш, ця магія не працює вже дуже давно.

Так воно і є,
наче в давнину

Внутрішня ситуація в Росії типологічно та ж, тупикова. Курські судові експерти, які визнали у 2009 р. гасло "Геть самодержавство та престолонаслідування!" закликом до насильницького повалення державної влади в РФ, у принципі, мають рацію. Майже через 100 років після російських революцій внутрішньополітичний порядок денний у цілому все той же, а саме:

- завершення процесу перетворення Російської імперії на національну державу (і хоча проблеми Центральної Азії та Південного Кавказу втратили значну частину актуальності, оскільки Росія пішла з їхніх територій, Кавказька війна знову заявила про себе);

- перетворення мнимого конституціоналізму на реальний, інакше кажучи - ліквідація російської системи (Ю.Пивоваров, А.Фурсов) і побудова функціональної демократичної держави.

До старих проблем додалися й нові, передусім фактична недієздатність судової системи, якої, здавалося, позбулися під час Великих реформ 1860-х. Навряд чи Басманний суд міста Москви сьогодні виправдав би терористку В.Засулич. Не менше важить і ширша проблема гарантій прав людини, зокрема й на приватну власність, захищеність якої - запорука успішного економічного розвитку.

Сукупно - це невтішний результат XX ст., коли Росія перепробувала три варіанти авторитарної системи різної жорсткості та два варіанти анархічної смути різної інтенсивності й тривалості. XX ст. стало ніби втраченим століттям для Росії, попри жахливі жертви, принесені на вівтар модернізації. Жертви, що підірвали потенціал Росії та її сусідів, можливо - не назавжди, але точно на дуже тривалий час.

Сьогодні, як і 100 років тому, російський правитель та еліта шукають відповіді на суспільні виклики у зверненні до деспотичної московитської спадщини, найважливішу роль у якій відіграє ідея про містичну єдність монарха і простого народу. Тут Володимир Путін успадковує двох Миколаїв. Рецепти К.Леонтьєва і К.Побєдоносцева, які неабиякою мірою наблизили революції 1905-1917 рр., знову затребувані в Кремлі, причому в спрощено-споганеному варіанті. Не випадково в Росії сильні еміграційні настрої, знову з'явилися неповерненці, зокрема й досить помітні. Знову активно подейкують про внутрішню еміграцію.

Знову нагнітається шовіністичний чад і антизахідні настрої, якими нинішні правителі всерйоз розраховують керувати, хоча, як свідчить історія, в критичній ситуації еліта мусить іти за настроями ура-патріотичних мас. І це серйозна загроза міжнародній безпеці.

Для українців особливо цікаво, що в Москві повернулися до концепції триєдиного російського народу (що складається з трьох народностей - великоросів, малоросів та білорусів), котра заперечує існування українців як окремої нації. Що ж, коли повертатися на століття назад, то в усьому.

В авторитарних системах особливе значення має особистість правителя. Від його психологічного стану, здатності адекватно оцінювати поточну ситуацію залежить дуже багато. І, на жаль, амфори, стерхи та розлучення - далеко не найкращі симптоми...

Так було, так буде?

Однак немає лиха без добра. Реакція - час для переосмислення, час не дій, а напруженої інтелектуальної праці. Епоха телевізійних мудреців і напівбожевільних пророків, православних соціологів, віщунів за викликом і філософів Гіпербореї зараз у розпалі. Однак є й досить тверезі голоси, і люди, котрі все розуміють. В умовах інформаційної відкритості та прозорих для знань кордонів російське суспільство не може нескінченно перебувати в дикості, задовольняючись шматтям соціально-політичних ідей столітньої і більше давності.

Що прийде на зміну? Сказати сьогодні складно. Ясно одне: записні ліберали й лібертіанці, пристрасні борці з режимом, які, усвідомлено чи ні - неважливо, головне, що з вогником та успіхом, грають роль захисників його найважливіших акцій і витончених адвокатів ФСБ РФ, відійдуть із кінцями. Занадто пов'язані вони з сьогоднішнім Кремлем, інколи навіть родинно та сімейно, занадто зневажають "анчоусів" (більшість населення Росії) і, що важливіше, не соромляться це публічно демонструвати, занадто вони пихаті. Що, втім, українцям добре відомо: чимало російських лібералів активно підробляють в Україні, зневажаючи її "піпл" ще сильніше, ніж російський. У цілому, сьогоднішня ліберальна тусовка - плоть від плоті пострадянської влади і навряд чи переживе її.

У Росії триває інтенсивний процес формування нових лівих, і С.Удальцов із компанією - тільки початок. Червоне століття не могло не залишити спадкоємців. Великі перспективи в націоналістів, якщо вони зуміють не втопитися в імперському болоті і встояти перед спокусою націонал-соціалізму.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що нинішня російська модель стратегічно безперспективна. Режим, який ставить на ниці людські інстинкти, на страх, брехливість і лицемірство, який оспівує людину праці та вірить у соціал-дарвінізм, який виправдовує злочини своїх попередників і пишається ними, намагається подовжити час і не пропонує перспектив розвитку, - рано чи пізно впаде. Буде ще багато хаотичних метань, можливо відродиться монархія, будуть зовнішньополітичні авантюри, перемоги і поразки, кризи й успіхи, але час реакції не вічний. Повторимо: питання не в тому, що пострадянська система в Росії приречена. У цьому якраз немає сумнівів. Вся річ у часі і в ціні, яку заплатять росіяни, та й ми, українці, за її неминучий кінець.

Через кілька років грядуть великі зміни - у середньостроковій перспективі Росія обере своє майбутнє. Двері до європейської еволюції Росії не зачинено, попри всі спроби Кремля якнайшвидше їх зачинити. Ревнителі намагаються подовжити вік системи за рахунок підвищення її крихкості та посилення ймовірності революційного сценарію.

Є й варіант великої крові (на початку XX ст. теж не вірили, що в цивілізованій Європі можливі жахи двох світових воєн), і повсякдення молодшого брата великого китайського народу у "Дні опричника" описав далеко не найгірший російський письменник, і багато інших варіантів можливі. Навіть структурована анархія биковського "ЖД" повністю не виключена.

Втім, і це найголовніше, надія на європеїзацію Росії ще жива. Саме цей останній, хоча не найбільш імовірний, варіант відповідає найвищим національним інтересам України, яка як жодна інша країна в світі зацікавлена у мирній, демократичній, квітучій, європейській РФ. Нам також потрібна по-справжньому велика Росія.

Сергій Немирич