Дорога скорботи (нотатки волонтера)

...Телефонний дзвінок о пів на першу ночі. Близькі друзі просять допомогти спільним знайомим, одночасно вибачаючись за те, що потурбували, але ж з огляду на обставини...

- Давайте без етикету! - спросоння я буваю грубуватим. - Що треба?

Виявляється, родичі спільних знайомих поїхали з Києва по інших родичів у Горлівку, але виїхати звідти не змогли. Тепер дві жінки й хворий на рак дідусь разом сидять у ванній і тремтять від страху. Місто регулярно обстрілюють, снаряди падають близько до будинку.

Глибоко зітхнувши, переводжу будильник на дві години раніше...

- Ти нас урятуєш, правда ж?

Первісний план був простий, геніальний і наївний: добратися до Горлівки рейсовим автобусом, потім найняти місцевого "бомбила" й вивезти людей.

У Донецьку це спрацювало б. Але кожне місто в зоні воєнних дій - Ясинувата, Авдіївка, Торез, Сніжне, Горлівка - це свій маленький всесвіт зі своїми законами.

...Горлівський автовокзал геть забитий людьми й валізами. Жителям обіцяли безплатну евакуацію. Але автобуси у призначений час не прибули.

У місті тільки-тільки закінчився ранковий артобстріл. Але горлівчани все ще на щось сподіваються. Не розходяться.

Особливо гнітить, що вся ця людська маса зберігає абсолютне мовчання. Ні скарг, ні криків, ані суперечок. Якийсь пам'ятник розпачу. Перші з тих, хто зневірився, вже підхоплюють свої баули й повертаються в підвали й бункери.

Меткий місцевий таксист погоджується відвезти за потрібною адресою, але втричі дорожче. За три хвилини їзди абсолютно порожніми вулицями бере 30 гривень.

Цегляна багатоповерхівка. Шибки винесла вибухова хвиля.

Виявляється, проблему з транспортом вирішили без моєї участі. Майже.

- Це від дідусевої "сімки", - Світлана, та сама невезуча київська гостя, простягає мені ключі. - Машина у відмінному стані й заправлена, тільки вести її нема кому. Дідусь не може, а всі друзі... Всі відмовилися. Бояться.

У машину вправно вантажать чималі сумки. На задньому сидінні з подушок дбайливо облаштовують місце для дідуся, який уже не може самостійно ходити.

Туди ж вантажаться обидві жінки, пухнастий кіт і... дві клітки з папужками!

- Не залишати ж їх тут помирати, - винувато каже Тетяна.

Усі (включаючи, здається, навіть папужок) дивляться на мене з німим запитанням: ти ж нас урятуєш, правда?

Аякже! Коли не я, то хто? Врятую. Напевно...

Сказати їм, що я за кермом востаннє сидів 15 років тому? Чи не треба, їм і так тяжко?

Рушили.

На щастя, їзда порожнім містом труднощів не становить. До певного часу.

Дивний шум лунає ліворуч. Мою (дідусеву) "сімку" на віражі обганяє мікроавтобус, набитий бійцями ""ДНР"". Один із них, висунувшись з вікна, кричить щось сердите, але нечутне через шум моторів. Потім стріляє в повітря з автомата й вимогливо махає рукою, вимагаючи забратися в правий ряд.

Швидко роблю дурну й перелякану міну: треба так треба, хлопці, я ж хіба проти?

Тетяна, як місцева, вказує шлях:

- Зараз прямо, потім головною - ліворуч, а там буде міст і виїзд з міста...

Усе майже так. Тільки міст підірвали.

"Цікавитися треба новинами рідного міста, між іншим", - звернену до Тетяни ущипливу репліку вголос, звісно, не вимовляю.

Міркую, як бути далі.

Неподалік біля кіоску за моїми душевними муками, присьорбуючи пиво, спостерігають двоє місцевих у спортивних штанях. Вигляд у них споглядально-конфуціанський, ніби навколо нічого не відбувається.

Проте дорогу пояснюють докладно. Правда, видані орієнтири не тішать. "Там на дорозі будуть великі ями, можна на пузо сісти, ти акуратніше... Потім ліворуч, уздовж паркана з колючкою... І ґрунтовкою через поле - до заправки".

Розвертаюся. Подумки лаю себе. Хоч би карту подивився напередодні, рятівник бісів!

Їду повільно й обережно. Музика вимкнена, вікна відчинені. Десь гуркочуть вибухи, але, на щастя, далеко.

Подекуди в полі й на відгалуженнях дороги стирчать покажчики - "Міни". Тут уже нічого не вдієш, тут уже як пощастить - чистісінька лотерея.

На губах противний присмак пилу й тютюну. У роті пересохло. Страшенно хочеться пити.

...А хлопці ж таки молодці! На вказаній ними дорозі до самого виїзду з Горлівки немає ні бойовиків "ДНР", ні армійців.

Ось і перший блокпост з українським прапором. На ньому - нікого. Звична картина - покинутих постів на наших дорогах нині вистачає.

Автоматна черга лунає зовсім поруч. Різко б'ю по гальмах. Служиві, обтрушуючи штани, підхоплюються з трави. Ховалися в затінку від 30-градусної спеки.

- Ви що, не знаєте, що на блокпостах зупинятися треба? - кремезний солдат перевальцем підходить до машини.

"Я ще знаю, що на блокпостах загалом-то чергувати треба", - кортить огризнутися, але стримуюся.

Не час і не місце скандалити й качати права.

Ліниво погортавши паспорт, військовий робить нетерплячий жест - забирайся, мовляв.

Їдемо далі.

Кіт сумирно спить, Тетяна зі Світланою теж поводяться тихо. А от дідусеві й папужкам непереливки.

Птахи нестямно клекочуть і метаються в клітках. Дідусеві незручно на задньому сидінні, він перевертається й крекче. Знеболюючі уколи не допомагають.

Час від часу він приходить до тями. Моє незграбне кермування - на його машині! - дідуся гніває. Зо два рази до мого вуха долітає виразне: "Є... твою мать". Тетяна зі Світланою його заспокоюють.

Уздовж дороги замайоріли прапори, регулярно трапляються групи солдатів з жовто-синіми шевронами. Вибралися!

Батьківщина вітає мене змахом жезла. Виявляється, я проїхав під знак "STOP".

- Там дідусь хворий... І я... Ну, це... З Горлівки їдемо... - починаю плутано пояснювати ситуацію.

З кожним моїм словом обличчя даівців світлішають. Без прав! На чужій машині! Під знак!

У вартівню мене заводять під білі рученьки як дорогого гостя, радісно переморгуючись. Таке відчуття, що ось-ось почнуть водити навколо мене хороводи, як навколо новорічної ялинки...

Перша після лінії фронту зустріч із правоохоронними органами обходиться в 500 гривень. Замість решти мені турботливо пояснюють дорогу та ще й вчать спритно вихоплювати й показувати дідусеві права так, щоб не було помітно, що вони не мої.

Їдемо...

У довгій черзі перед блокпостом, де чергують відправлені спокутувати провину перед Батьківщиною бійці київського "Беркуту", машина глухне. Лаюся, намагаюся завести.

Звідкись із придорожнього кафе прибігають двоє чоловіків, судячи з усього - батько з сином. Разом відкриваємо капот. Перегрівся бензонасос, пояснюють мої добровільні помічники. Швидко й спритно ліквідують несправність.

Від запропонованих за допомогу грошей відмовляються.

- У такій ситуації хто завгодно опинитися може, - туманно пояснюють вони свій філантропічний порив.

На останньому перед кінцевою точкою блокпосту знову чергує даівці. Цього разу - з людським обличчям.

- Якби не дідусь, ти б звідси пішки пішов, - хмуро кидає він і відпускає мене з миром.

Святогірськ. Тут роботу з біженцями вже давно поставлено добре. Моїх пасажирів швидко реєструють і селять у будиночок на базі відпочинку.

Тут тихо й спокійно. Нестримно хилить у сон.

- Спасибі вам, - зворушливо каже на прощання Світлана. - Я й не думала, що зараз іще бувають такі відважні юнаки.

- Ну що ви, - скромно потупившись, відповідаю я. - Так на моєму місці вчинив би кожен...

У мирний час на дорогу від Горлівки до Святогірська пішло б трохи більше години. Зараз - понад чотири.

Артобстріл

Шкода, що зовсім немає часу насолодитися відчуттям виконаного обов'язку. СМС-повідомлення: "Завтра о 8.30 чекаю вас за адресою...". Адреса в Донецьку, але туди ж треба якось іще повернутися!

На щастя, сміливі таксисти є скрізь. За геть немислимі за мірками довоєнного часу гроші місцевий водій погоджується відвезти мене назад.

...До Донецька під'їжджаємо вже в цілковитій темряві.

Трасу, якою зо два дні тому можна бути виїхати з міста через блокпост батальйону "Схід", перегороджено свіжими бліндажами. Вгорі маячить постать у накидці.

- Світло вимкни, бл...ь! І уйо...уй на х... звідси! - кричить бойовик і стріляє в повітря з автомата.

Далеко від'їхати не встигаємо. За спиною чується злитий гуркіт.

Оглядаюся. За лінією бліндажів - черги яскраво-блакитних спалахів. Артобстріл українських військових.

За дві-три секунди така ж серія спалахів і розривів лунає попереду й праворуч. Відповідь бойовиків.

Гримить так, наче само небо зараз розколеться на частини й придавить нас своєю вагою. Дуже страшно. Ще страшніше від думки, що ми стирчимо точнісінько посередині рукотворного пекла на геть порожній трасі.

При цьому боєць у накидці навіть не ворухнувся. Сталеві в хлопця нерви, однак.

Гуркіт стихає.

- Що тепер робити? Що тепер робити? - бурмоче водій як заворожений, незрячими очима вп'явшись в одну точку.

- Уйо...вати, сказано ж, - звідкись знаходяться сили жартувати. - Люди поганого не порадять...

Водій висаджує мене в Костянтинівці, найближчому "українському" місті, не забувши полегшити мій гаманець ще на тисячу. Хріново все-таки бути безкінним...

На вокзалі з'ясовується, що поїздів на Донецьк немає і не буде - у Ясинуватій розбомбили депо. Ось куди, виявляється, полетіли снаряди залпу у відповідь.

Виручає горезвісна репортерська солідарність. Місцеві журналісти дають притулок на ніч, дарують теплу кофту (вночі похолодало) і саджають на першу ранкову електричку.

7.30. На вокзалі в Ясинуватій - юрби біженців з валізами, на коліях завмерли вантажні потяги, черги біля кас. Таксисти деруть "три тарифи, і це тільки для початку ділової розмови".

Устигаю майже вчасно.

Спіймати паузу

Мої нові підопічні - бабуся, дівчина й наполовину паралізований після інсульту дідусь. В очах - те саме німе запитання: врятуєте ж, не покинете?

Ця сім'я жила в селищі біля аеропорту й кілька днів безвилазно просиділа в підвалі, боячись вийти назовні.

Їх знайшли й перетягли в сусідній район Донецька. Ми ж маємо переправити їх далі, через лінію фронту.

Червона "четвірка" повністю завантажена домашнім добром. За кермом - парафіянин протестантської церкви "Слово життя" на ім'я Ігор. Ці хлопці раніше організовували щоденні молитви за мир і єдність України в центрі Донецька, а тепер займаються волонтерством.

Я переконую Ігоря, що головний виїзд закрито. Він не вірить.

...Схоже, що вчорашній удар української армії поцілив рівно по лінії об'їзної дороги. На асфальті - вирви, осколки й збиті вибуховою хвилею гілки.

У кого стріляли? Навіщо? На бліндажах, які виразно видно праворуч, між іншим, жодних слідів від влучень узагалі не видно.

Попетлявши, знаходимо виїзд через приміські селища.

Розбита вузька дорога несподівано стала жвавою магістраллю. Одне за одним повільно повзуть авто, набиті жінками, дітьми, свійською живністю й валізами.

Класичний вислів "дорога життя" здається недоречним. Караван, що видовжився на багато кілометрів, навіває тугу.

Дорога скорботи. Так точніше.

При виїзді на трасу йде активне будівництво нових бліндажів. Схоже, і цей шлях незабаром перекриють. Треба шукати нові маршрути...

Релігійність Ігоря ледь не стає причиною проблем при проходженні блокпостів. Його чомусь пориває вести з бойовиками спасенні бесіди, сперечатися і щось доводити.

У результаті один з них просто шаленіє.

- Та ти знаєш, що я вас за законами воєнного часу взагалі на місці розстріляти можу! - горлає здоровань років сорока, войовничо стрясаючи автоматом.

- Як ви можете так казати? Адже всі ми насамперед люди... - наполегливий протестант не залишає спроб просвітити заблудлу душу.

Цитькаю на нього: "Мовчи!". Розсипаюся у вибаченнях перед здорованем. Той змінює гнів на милість і повертається на пост.

Далі їдемо без пригод. Навколо тихо. Піймали паузу між боями.

...Костянтинівка. Ігор замовк, зосереджено кермує машиною.

Натомість пасажири, які відійшли від шоку й тепер почуваються у відносній безпеці, засипають мене запитаннями: "А там точно нас оселять? Чи можуть залишити на вулиці? А ці автоматники нас не скривдять? А ми скоро доїдемо? А це вже Слов'янськ, так?".

Розмовляю з ними терпляче. Спеціально, щоб їх заспокоїти, роблю кілька не дуже потрібних дзвінків - все вже готово й домовлено.

Цього разу у виконкомі Святогірська, де реєструють біженців тамтешні службовці, черга. Жителі Слов'янська повернулися додому, але пішов наплив з Горлівки й Донецька.

Нетерпляче ходжу колами, як тигр по клітці. Гарчу: "Хоч куди чиновників пусти - скрізь бюрократію розведуть". Щось зовсім у мене характер зіпсувався останнім часом...

На прощання Ігор дарує біженцям Новий заповіт і намагається почати розмову про вічне.

- Не слухайте його! Це всі релігійна пропаганда! У них у секті людей змушують квартири на пастора переписувати! - зубоскалю я.

Ігор не ображається. Рідкісного терпіння й незлобивості людина.

...Вокзал у Слов'янську. Тут усе, як було до війни, - люди, поїзди, валізи. Навіть міліцейський патруль статечно прогулюється пероном.

Щоправда, місцеві чудово пам'ятають пережитий кошмар.

Тітка в залі чекання розповідає, як рятувалася від обстрілу в самому домашньому одязі. І як "якісь хлопці" вивозили її з міста, а потім давали притулок і постачали харчами.

- Хіба я могла подумати, що на старість зв'яжуся з волонтерами? - зітхає вона...

P.S. Їх багато. Тих, хто щодня ризикує, вивозячи з зони бойових дій переляканих і зневірених жінок, старих і дітей. Хто терпляче намотує сотні кілометрів, щоб подарувати змученим кошмаром людям найцінніший подарунок - першу за довгі тижні ніч спокійного сну.

Коли все закінчиться, згадайте добрим словом і про них теж.

Євген ШИБАЛОВ (Донецьк)