Банківська система України: час справжніх реформ?

"Банкір - це людина, яка позичає вам парасольку, коли яскраво світить сонце, і відбирає її в той самий момент, коли починається дощ".

Марк Твен

Хоч як парадоксально це звучить (беручи до уваги значні розбіжності в рівні розвитку), але сьогодні найгострішою проблемою і нашої, і західної банківської системи є необхідність змусити комерційні банки кредитувати економіку.

Центробанки країн Західної Європи, США та Японії просто змучилися, придумуючи різні схеми "кількісного пом'якшення" своєї монетарної політики задля того, щоб підштовхнути комерційні банки до активізації кредитної діяльності. Це завдання настільки важливе, що часом здається, нібито деякі регулятори вже готові на практиці втілити в життя образний вислів М.Фрідмана про розкидання грошей з вертольота. Принаймні ні безпрецедентно низькі ставки рефінансування, ні від'ємні ставки за резервними депозитами комерційних банків (які вони тримають у центробанку), ні розширення переліку цінних паперів, прийнятих центробанками як забезпечення (за рахунок іпотечних і корпоративних ЦП), не змогли істотно пожвавити кредитування та впевнено вивести економіку зі стагнації: хоча процес нібито і йде, але дуже повільно та непевно.

Розділяй та...

Ми до таких новацій поки що, мабуть, не готові (див. DT.UA №38–39 від 22 жовтня 2016 р.) і більше покладаємося на адміністративний примус або силу закликів до банкірів зменшити свої апетити та надавати кредити хоча б удвічі дешевше. При цьому голосів, які закликають ще вдвічі знизити ставки за депозитами, не чутно. Що цілком логічно з урахуванням втрат вкладників у збанкрутілих останнім часом банках. Насправді ситуація настільки складна, що, як кажуть, лише закликами не обійтися. Як і адміністративними заходами: тому що можна пригнати коня до води, але не можна змусити його пити, особливо якщо вода токсична. А в нашому випадку токсичними є банківські активи, тобто видані ними кредити. Не те щоб усі, але значна їхня частина.

Що робити в такій ситуації? Як зазвичай, що робити, знає той, хто винуватий. І от уже активно впроваджується в життя проект передачі токсичних активів - тобто свого часу нерозумно (щоб не сказати незаконно) виданих кредитів, що в більшості випадків є результатом волаючого непрофесіоналізму банківських працівників (якось навіть не хочеться називати їх банкірами). Простий приклад - повсюдно поширена система скорингу, тобто система оцінки кредитоспроможності (кредитних ризиків) особи, що базується а чисельних статистичних методах. Простіше кажучи, банк не бажає витрачати часу і зусиль на вивчення кредитоспроможності кожного конкретного клієнта, а покладається на статистичну ймовірність того, що він виявиться кредитоспроможним (оскільки за результатом опитування потрапляє у відповідну репрезентативну групу).

І як тут не згадати відому максиму про те, що є брехня, велика брехня та статистика. Як стверджують практикуючі банкіри, статистика саме показує, що мінімізація витрат на верифікацію виправдовує додаткове резервування під втрачені кредити. Тобто в остаточному підсумку банки все одно наростили прибуток за рахунок підвищених відсотків (вага яких для позичальника компенсується легкістю та швидкістю одержання кредиту) і великої кількості позичальників. От тільки ігнорують те, що кількість неплатоспроможних позичальників, які опинилися в кредитній мишоловці, досягнувши критичної маси, підриває основи самої банківської системи. Щоб переконатися в цьому, досить подивитися на реакцію валютних боржників, яким загрожує виселення з закладених у банк квартир та які самі загрожують банківській системі новим майданом.

Тобто справжнім результатом банківської "спрощенки" стала двогостра криза довіри. Якщо в банках про це не знали, то їх слід закрити (відкликати ліцензію), а якщо знали - виходить, мають судити за шахрайство. Ну не молоко ж видавати за шкідливість роботи з нетямущими клієнтами? Аналогічна ситуація і з іншими ризиками, ігнорування яких і зумовило інтоксикацію банківської системи, - різким падінням курсу гривні, зниженням цін на нерухомість, погіршенням умов залучення міжбанківських та іноземних кредитів та ін. Усі ці ризики можна й треба було передбачити й нівелювати. На жаль, масове захоплення банками перетворило колись шановну професію на заповнення анкеток, з якими легко можуть впоратися вчорашні студенти. З відповідним результатом. Але ж банківська сфера - за умов сучасної економіки, заснованої на кредитних грошах, - це провідна галузь економіки. У тому розумінні, що вона прокладає шлях на ринок галузям реальної економіки.

Однак якщо банки - лише посередники, то закономірно виникає запитання про те, на який порядок використання цих грошей уповноважили банки законні власники грошового капіталу. Оскільки ця тема ще кілька років тому вже ставала предметом детального аналізу на сторінках DT.UA (№3 від 29 січня 2010 р.), тут я не буду зупинятися на ній докладніше. Зауважу лише, що на сьогодні вдалося в деякому сенсі "відновити статус-кво" (як у таких випадках висловлювався незабутній Остап Бендер). І ідея "обгородження" (ring-fencing), тобто відокремлення своєрідною китайською стіною роздрібних (депозитно-кредитних) і інвестиційних операцій банків, нині переважає серед експертів не тільки в англосаксонських, а й у континентальних банківських системах (наприклад під час обговорення моделі банківського союзу ЄС).

У нас же, якщо і йшлося про фактичне інвестування, то воно набувало форму кредитування пов'язаних підприємств, коли гроші вкладників розчинялися в капіталі власників банків і зникали в офшорах. Вирішувати цю проблему все-таки довелося, але зроблено все було за відомим шаблоном: немає банку - немає проблеми.

Припускається, що тепер на очищеному полі можна буде розпочати все з початку. Але якщо так, то, може, є сенс усе-таки звернутися до вже одного разу перевіреного та знову затребуваного рецепта - відокремлення, аби уникнути конфлікту інтересів двох принципово різних видів фінансової діяльності (депозитно-кредитних та інвестиційних операцій). На жаль, подібне бачення проблеми відсутнє у планах як регулятора (Нацбанку), так і експертного співтовариства. Притому, що як одну з основних проблем зазвичай вказують невиконання банківською системою функцій головного кредитора для стратегічної структурної перебудови економіки, тобто саме того завдання, яке повинні виконувати інвестиційні інститути, що залучають довгострокові та венчурні ресурси фінансування. Деякою мірою це цілком закономірно: справжня інвестиційна діяльність перебуває в нас у маргінальному стані (іноді кажуть "зародковому", але це, на наш погляд, не зовсім правильно, оскільки існуючий механізм фондового ринку не може вважатися навіть "зародком" - це, швидше, аномалія, яка підлягає ліквідації, після чого процес "ринкогенезису" слід розпочати заново).

Усе було б гаразд, але схоже, що на сьогодні існує небезпека перегину в реформуванні банківської системи. Адже біля керма Національного банку перебувають саме інвестиційні банкіри, яким не знайома класична банківська справа. У зв'язку з цим деякі експерти висловлюють побоювання, що ними буде запропоновано закон про інвестиційний банкінг, і всі ризикові операції підуть із комерційних банків через нормативи регулятора. Токсичні ж активи залишаться як гарна корупційна годівниця перерозподілу активів серед олігархів. Отже, створюючи стіну меж комерційними та інвестиційними банками, треба все добре зважувати, щоб не вийшло, як... на російсько-українському кордоні.

А це означає, що поточні проблеми банківської системи пов'язані не стільки зі змішуванням кредитно-депозитної та інвестиційної діяльності, скільки з використанням "кишенькових банків" для фінансування бізнесу їхніх власників (концентрації ризиків), залучення банків у спекулятивні операції, нелегальне вивезення капіталу за кордон, відмивання брудних грошей і взагалі - у загострення касовоївійни. Проте слід розуміти, що помилки при закладанні фундаменту сьогодні неминуче призведуть до падіння всієї будівлі завтра. Водночас розподіл функцій не просто знизить ризики вкладників, а й не залишить інвестиційним банкам іншого виходу, як зайнятися інвестиційною діяльністю (водночас захистивши їх від недобросовісної конкуренції з боку комерційних банків). Саме на цьому шляху вбачаю можливість створення так давно бажаного Державного банку розвитку.

Дуже важкі валізи без ручок

Крім того, чіткий розподіл функцій між звичайними комерційними та спеціалізованими банками може, нарешті, розв'язати й інші давні проблеми. Зокрема, перехід до спеціалізованої моделі може вирішити "споконвічну суперечку слов'ян" про необхідну для економіки кількість банків і розміри їхніх капіталів. Адже, як відомо, зростання кількості банків не обов'язково веде до посилення конкуренції, а конкуренція не завжди сприяє зниженню вартості кредиту для позичальників. Особливо якщо це монополістична конкуренція банків-гігантів. Спеціалізація (не тільки інвестиційна, а й, наприклад, коопераційна або комунальна) може призвести до панування принципу "банки всякие нужны, банки всякие важны" - кожний на своєму місці.

А оскільки спеціалізованими можуть бути не тільки інвестиційні банки, то такий підхід може зробити Ощадбанк справді ощадним, тобто не залученим у безпосереднє кредитування суб'єктів господарської діяльності, а таким, що надає свої ресурси (зібрані в населення) лише для кредитування комерційних банків (кредитоспроможність яких підтверджено Нацбанком) і уряду. На чому, власне, і ґрунтується повна гарантія збереження вкладів населення в Ощадбанку, яку за порадою західних експертів мають намір скасувати замість того, щоб створити надійний механізм захисту інтересів вкладників.

Іншим бенефіціаром може стати Експортно-імпортний банк, точніше, його законні клієнти - експортери високотехнологічної продукції та імпортери критично необхідних товарів (так званого критичного імпорту), перелік яких має визначатися не висотою відсотків, які вони спроможні "відбити", і навіть не близькістю до керівництва банку та спостерігачів за ним (що нині вважається головним принципом "неприродного добору"), а відповідними пунктами державної програми економічного розвитку. Певний (і довгоочікуваний) крок у цьому напрямі зроблено прийняттям під ялинку закону про створення кредитно-експортного агентства (№2142а). Утім, з огляду на попередній досвід "кредитно-банківського будівництва", усе ще залишаються побоювання, що насправді все може виявитися не так, як у реальності. У цьому разі мають на увазі насамперед небезпеку того, що Ексімбанк залишиться універсальним знаряддям...

Узагалі-то утримання держбанків (саме утримання, оскільки на практиці вони скрізь не так приносять прибуток до бюджету, як вимагають від нього постійних уливань) - досить дорога і, як казав незабутній Варфоломій Коробейников, "дуже складна справа, тільки заможній людині під силу". Між тим у нас чомусь кількість держбанків не скорочується, а зростає. До останнього випадку з Приватбанком це відбулося, нагадаємо, після порятунку збанкрутілих банків у 2008–2009 рр. Щоправда, тепер Нацбанк констатує, що "рішення про націоналізацію трьох банків під час кризи 2008/2009 рр. - приклад неефективних державних рішень у сфері роботи з неплатоспроможними банками", бо "фіскальні витрати на їх порятунок у кілька разів перевищили можливі збитки держави від своєчасної ліквідації цих установ". У цьому контексті, звичайно, на позитивну оцінку заслуговує ліквідація банків "Київ" і "Родовід" і продаж китайському інвестору (товарній біржі Bohai Commodity Exchange) горезвісного УБРР. Складніше з Укргазбанком, який передбачається чи то приватизувати протягом кількох років, чи то просто приєднати до Ощадбанку (і приватизувати його вже в пакеті). В останньому випадку ситуація ускладнюється тим, що планована часткова приватизація Ощадбанку, по суті, суперечить самій концепції ощадних банків.

Більш того, "раптова" націоналізація Приватбанку порушила ще одне важливе питання (серед інших, про які неодноразово й докладно писало DT.UA). А саме: якщо
команда державних менеджерів не тільки намірилася, а й реально здатна поставити на ноги найбільший банк країни, то чому держава не може зробити те ж саме з двома держбанками (Ощадним і Експортно-імпортним, яким судилося бути саме державними, а не приватними)?! Чи у нас міністр фінансів тільки по парних лібертаріанець, а по непарних він державник-дирижист? У випадку з "Ощадним" трохи заспокоює (якщо до цієї проблеми взагалі можливо ставитися спокійно) той факт, що реально знайти інвестора на банк, у якого висить (нехай і на позабалансовому рахунку) величезна заборгованість перед населенням ще за зниклі вклади Ощадбанку СРСР, досить важко. Мінфін, звичайно, міг би вирішити цю проблему, але волів узяти на себе борги власників Приватбанку, а не "маленьких українців" (хоча суми цілком порівнянні). А міг би за принципом два в одному виплатити тепер цей "історичний борг" акціями нового держбанку, забезпечивши їх котирування та реальний обіг на фондовій біржі. От вам і "народний" ощадний банк.

До речі про Приватбанк. Добре, однак (без будь-якої іронії), що цього разу вдаються до спроби врятувати проблемний банк не тільки за бюджетні кошти, а за "гібридною схемою", яка передбачає поєднання варіантів фінансування підтримки за рахунок "інсайдерів" банку, тобто його власників і кредиторів із традиційним варіантом підтримки за рахунок платників податків. У європейській практиці ці варіанти називаються внутрішньою (bail-in) або зовнішньою санацією (bail-out). У цьому випадку під bail-in потрапили єврооблігації, випущені "Приватом", які підлягають примусовому зарахуванню в капітал банку. (Я рекомендував би ще й колишніх менеджерів збанкрутілих банків вносити до чорного списку із забороною на професію - у порядку контролю над дотриманням кваліфікаційних вимог Нацбанку).

Щоправда, поки якось не зрозуміле питання про те, чи перетворяться власники "приватівських" облігацій на співвласників банку, або ж держава викупить у них ці права? Будемо сподіватися, що ця операція не стане черговою "успішною новацією" (у низці таких "успіхів", як надання міжнародним кредиторам "права відновлення вартості" за єврооблігаціями України у випадку нашого економічного зростання або переконливе "обґрунтування" дефолту за "облігаціями Януковича", що не переконало навіть МВФ) з усіма "ліквідними" наслідками. І взагалі, враховуючи обурливу юридичну недбалість і сумнівну прозорість усієї операції, не хотілося б, аби "Титанік" нашої банківської системи напоровся на щось, що нагадує айсберг, який важко помітити за напущеним пропагандистським
туманом. Як кажуть, "березневі (у нашому випадку грудневі) іди вже настали, але ще не закінчилися". І як традиційну жертву Юпітеру принесли аж ніяк не ягня. Тож show must go on (і хочеться сподіватися, що не за нашим bail-in чутно подзвін собору святого Павла на вході в лондонський Сіті, до суду якого вже потягнулася вервечка власників облігацій "Привату").

На європейському шляху

Що стосується європейського досвіду: Національний банк у своїй досі ще розроблюваній Концепції банківської реформи України до 2020 р.(схоже, що саме до цього року він її і розроблятиме) передбачає (оцініть красу бюрократичної новомови): "Встановлення основи для розвитку диверсифікованої фінансової системи та вдосконалення інституціональної та фінансової інфраструктури згідно з найкращими практиками Європейського Союзу".

То про що ж нам говорять ці самі практики?

Серйозність комплексної фінансової кризи, що охопила Європейський Союз, зробила зрозумілим, що для вирішення економічних проблем уразливих країн зони євро необхідно, по-перше, фінансове донорство потужних економічних країн, насамперед Німеччини й Франції, і, по-друге, глибоке переформатування інститутів ЄС і посилення централізації економічної політики. Виходячи з цього, ще в 2012 р. європейські лідери домовилися про створення банківського союзу, який має розірвати порочне коло зв'язку між слабкими банками і слабкими урядами. Створення такого союзу планували здійснити в три етапи: на першому створюється спільний супермеханізм фінансового нагляду; на другому - єдиний механізм санації банків (Single Resolution Mechanism, SRM) і на третьому - загальна схема гарантування депозитів (у сумі до 100 тис. євро). Вирішення цих етапних завдань у принципі передбачає здійснення широкої банківської реформи.

Якщо перейти до питань банківської євроінтеграції, то навряд чи буде помилковим твердження, що визначальною в цьому питанні є Директива Європейського парламенту й Ради від 20 березня 2000 р. з відкриття та подальшої діяльності кредитних установ. Вона, окрім іншого:

- забороняє будь-яке дискримінаційне ставлення до установ і послуг, що базується на національній належності або тому факті, що підприємство не засноване у державі-члені, де надаються послуги;

- ставить завдання ліквідації перешкоджаючих відмінностей між законодавствами держав-членів щодо правил, які регулюють діяльність кредитних установ;

- встановлює рівні фінансові вимоги для кредитних установ і загальні основні норми щодо власного капіталу кредитних установ;

- передбачає погодженість заходів щодо лібералізації банківських послуг із заходами щодо лібералізації руху капіталів;

- встановлює, що ліцензії на здійснення діяльності кредитними установами, які надаються національними уповноваженими органами, мають своє застосування в межах усього Співтовариства, а не тільки однієї країни, як це було раніше.

Таким чином, перед українською банківською системою (якщо серйозно ставитися до перспективи євроінтеграції) стоять досить серйозні завдання.

Насамперед це стосується докорінних змін концепції розвитку національної банківської системи, яка має відійти від класичної (німецької) моделі універсальних банків і включити до свого складу елементи системи спеціалізованих банків (англосаксонської моделі), такі, як чіткий поділ між депозитно-кредитними та інвестиційними банківськими установами (або відповідними типами операцій універсальних банків). Крім того, нормативно-правові документи в галузі банківської справи мають визначати статус системоутворюючих (системно-важливих) банківських установ, до яких висуваються окремі (підвищені) вимоги достатності капіталу та інших індикаторів банківського нагляду. Паралельно необхідно прискорити повну імплементацію вимог "Базель-2" (стандарти Базельського комітету банківського нагляду) і перехід до забезпечення відповідності українських банків вимогам "Базель-3".

Досягнення цієї мети потребує, серед іншого, тісної взаємодії з таким регулятивним органом ЄС, як Європейське агентство нагляду, ЄАН (European Supervisory Authority, ESA), перед яким ставиться завдання моніторингу діяльності національних органів фінансового нагляду (банківського, страхового й фондового ринків) з метою уніфікації вимог відповідно до норм європейського права.

Втім, для того, щоб чітко визначити всі сфери, які можуть бути предметом обговорення в рамках консультацій з ЄЦБ, ЄАН та іншими європейськими інститутами, структурні підрозділи Нацбанку повинні були б підготувати (і, враховуючи небагатослівність наших "центральних" у всіх відносинах банкірів, залишається тільки сподіватися, що вони так і зробили) перелік конкретних проблем і план-графік технічного співробітництва між банками. Враховуючи досвід Польщі й країн Балтії, можна припустити, що до таких проблем належать:

- юридично-правові (приведення фінансового законодавства у відповідність із директивами ЄС);

- кредитно-грошова політика (визначення проблем, пов'язаних з таргетуванням інфляції та валютного курсу, забезпеченням мінімальних резервів, моніторинг і контроль над операціями з цінними паперами, забезпечення безпеки кредитних операцій, а також ліквідність банківського сектора);

- фінансова й банківська статистика (співробітництво в процесі оновлення переліку фінансових установ, модернізація системи фінансової та банківської статистики, а також збирання та обробка інформації про відсоткові ставки);

- платіжні системи (правила й умови участі в роботі системи TARGET, безпека платіжних систем у контексті використання електронних платіжних інструментів і розвитку систем використання електронних грошей);

- бухгалтерський облік і звітність (принципи групування економічних подій у таблиці рахунків, розроблених ЄЦБ, принципи складання бюджетів для операцій центрального банку);

- емісія наявних грошових знаків, у тому числі вилучення з обігу фальшивих купюр і монет (співпраця в процесі створення Системи моніторингу за фальшивими купюрами й монетами, а також Центру аналізу фальшивих купюр і монет, доступ до бази даних про підроблені купюри й монети);

- інформаційні технології та телекомунікаційні системи (двостороння лінія зв'язку між НБУ і ЄЦБ, участь у розробці технічних характеристик, необхідних для майбутнього приєднання української системи міжбанківських платежів у системі TARGET).

Обов'язково хотілося б наголосити, що адаптація європейських норм і стандартів сприяла б виходу українських банків на світовий ринок(дотепер це певною мірою вдалося лише Приватбанку, але що буде з його європейськими "дочками" після ймовірної націоналізації - велике питання), без чого навряд чи можна буде сприймати українську банківську систему як частину глобального банківського співтовариства.

Як бачимо, завдання гідні того, щоб їх назвати справді реформами. Важливо тільки не забувати, що банківська система існує для того, щоб обслуговувати реальну економіку, а не навпаки. І що ефективною банківську систему, в остаточному підсумку, роблять не інститути, а довіра до них. Але це, як кажуть, уже зовсім інша історія.