«ТЕЛЕКОМ» У ЗАКОНІ

У середу, 13 листопада, у Верховній Раді України розпочнуться громадські слухання, присвячені проектам закону України «Про телекомунікації», який буде винесено на розгляд сесії ВР. Закон цей має прийти на зміну ухваленому 1995 року, але вже застарілому — «Про зв’язок». Значення закону «Про телекомунікації» не можна переоцінити: він покликаний створити правове поле для розвитку в Україні інформаційних технологій, а отже — забезпечити перебування нашої країни серед держав із постіндустріальною, електронною економікою. Зокрема, законодавче визначення одержать нарешті такі сучасні технології, як Інтернет, інтернет-телефонія, бездротовий зв’язок. У Верховній Раді зареєстровано три проекти закону, подані нардепами Станіславом Довгим, Юрієм Луценком і Валерієм Пустовойтенком. Кожен із цих законопроектів відбиває інтереси певних груп: законопроект Довгого — очолюваних ним де-факто «Укртелекому» та Держкомзв’язку, законопроект Пустовойтенка — зважаючи на все, донецьких бізнесменів (помічником голови комітету є президент компанії DCC Валерій Степаненко), законопроект Луценка... принаймні наявність у соціалістів власних інтересів на телекомунікаційному ринку не виявлено. Як заведено в цивілізованих країнах, перед винесенням проблеми на обговорення парламентом її обговорюватимуть експерти, представники телекомунікаційних операторів і громадських організацій, мас-медіа — тобто ті, кому доведеться працювати в створюваному правовому полі. На що їм варто звернути увагу?

Оцінюючи якість запропонованого цими законопроектами правового поля, потрібно прислухатися до думки громадськості. Інтерес операторів ринку, тобто компаній, котрі надають телекомунікаційні послуги, у тому, аби це правове поле забезпечувало якомога прозоріші, рівні для усіх умови роботи на ринку, аби воно було стабільним і не мало дір. Споживачі телекомунікаційних послуг — тобто всі громадяни України — зацікавлені в доступності телекомунікаційних послуг — і фізично (як Інтернет у Києві, а не в Шепетівці), і за ціною (мобільний зв’язок не по півдолара, а бодай по півгривні за хвилину ефірного часу); а також у високій якості цих послуг.

Розгорнутий порівняльний аналіз законопроектів займає не один десяток сторінок, тому як приклад наведемо лише одну розбіжність. Мабуть, головне нововведення — всі законопроекти передбачають (як пропонується в модельному законодавстві Євросоюзу) розподіл функцій управління й регулювання галузі між двома органами: центральним органом виконавчої влади в галузі телекомунікацій (міністерством або держкомітетом) і Національною комісією регулювання зв’язку (НКРЗ). Проте статус цієї комісії законопроектами пропонується різноманітний. Відповідно до проекту Луценка, НКРЗ «має статус юридичної особи й не залежить від операторів/провайдерів, виробників устаткування та Кабінету міністрів». У законопроекті Довгого цей пункт відсутній попри те, що така вимога до незалежності регулюючого органу висувається правилами ЄС (одна з директив ЄС говорить: «Національні регулюючі органи мають функціонувати незалежно від органів державної влади та підприємств, які надають послуги зв’язку»). «Джерелом фінансування НКРЗ є Державний бюджет України» —йдеться в статті 18 законопроекту Довгого, прирівнюючи, таким чином, НКРЗ до інших держорганів. Тоді як, відповідно до згаданої вище директиви ЄС, «національні регулюючі органи повинні мати фінансування, достатнє для ефективного функціонування, і не повинні залежати від органів державної влади». Тобто пряма невідповідність: живлячись від бюджету, НКРЗ потрапляє в безпосередню залежність від Кабміну, який цей бюджет розробляє, і ВР, котра його ухвалює. У луценківському законопроекті передбачено кілька джерел фінансування НКРЗ — відрахування операторів зв’язку (у розмірі до 0,03% від річного обсягу наданих послуг), плата за видавання ліцензій, дозволів і сертифікатів. Передбачено також механізми звітності та забезпечення прозорості бюджету НКРЗ, чого немає в законопроекті Довгого. До речі, на етапі попереднього обговорення законопроектів такий механізм фінансування викликав бурхливе невдоволення представників операторів, зокрема тих, що входять у ТЕЛАС. Оператори, мовляв, справно сплачують податки на утримання державного апарату, а тут іще додаткові, «позабюджетні» побори. Так у тім-то й річ, що завдяки цій «позабюджетності» і створюється реальна гарантія прозорого, неупередженого регулювання ринку телекомунікацій!

І це лише один приклад принципової відмінності підходів до формування правового поля в галузі між обома законопроектами. Подібних розбіжностей безліч: і у визначенні повноважень НКРЗ і органів державного управління в різних законопроектах, і у визначенні порядку ліцензування (у луценківському законопроекті низка видів діяльності, приміром, інтернет-провайдинг, здійснюються винятково на основі загальних дозволів, а не ліцензій), порядку встановлення граничних тарифів, і в шляхах розв’язання основної проблеми — забезпечення негайного доступу будь-якого жителя України до універсальної послуги — встановлення телефону.

Створюється враження, нібито законопроект Довгого писався для того, аби закріпити існуючу сьогодні на ринку телекомунікацій ситуацію, адміністративний порядок управління галуззю. Ну хіба що Управління координації діяльності операторів зв’язку й ліцензування Держкомзв’язку буде реорганізовано на НКРЗ. Закріплюється й те, що головними гравцями ринку залишаються Держкомзв’язку та «державна годівниця» — «Укртелеком».

Про те, як «доять» «Укртелеком», можуть розповісти цифри офіційних щорічних звітів компанії. Приміром, попри зростання доходів компанії (з 2,05 мільярда гривень 1997 року до 4,03 мільярда в 2001-му), чистий прибуток зріс дуже мало — з 400 до 442,3 мільйона гривень. Коефіцієнт чистого прибутку (відношення чистого прибутку до доходу) впав із 19,53% до 10,99%. Це можна було б пояснити збільшенням інвестування прибутку в розвиток компанії, проте довгострокові фінансові інвестиції зросли за ці роки усього на 429,9 мільйона гривень (із 10,4 до 440,25 мільйона гривень). Приріст доходів підприємства в середньому стабільно становить 15—16%. Єдине підвищення приросту доходів — до 24% 2000 року — досягнуто винятково за рахунок підвищення тарифів у травні 2000-го. Проте вже наступного, 2001-го, приріст доходів повернувся на колишній рівень. Коефіцієнт загальних і адміністративних витрат (відношення їх до виручки від реалізації) з 1997 до 2001 року зріс із 0,39% до 14,27%, а коефіцієнт фінансових витрат (відношення виплат до тієї ж таки виручки) за той самий період — із 0,19% до 4,97% — показник нераціональної фінансової політики менеджменту компанії. Обсяг довгострокових зобов’язань «Укртелекому» (читай — позикових коштів) збільшився з 1997 по 2001 рік із 184,5 до 921,5 мільйона гривень. Коефіцієнт забезпеченості власними коштами (відношення різниці капіталу й необоротних активів до оборотних) 2000 року набув від’ємного значення, а в 2001-му впав до — 0,24. Будь-якому аудитору від’ємне значення цього коефіцієнта засвідчить: оперативна діяльність підприємства здійснюється вже повністю за рахунок позикових коштів, а мінімально припустиме його значення — +0,3. Насторожують і показники ліквідності «Укртелекому»: коефіцієнт поточної ліквідності (відношення поточних активів до поточних зобов’язань), який не повинен бути нижчим від 2, впав від 2,64 1999 року до 2,01 у 2001-му, а коефіцієнт швидкої ліквідності (відношення суми коштів, рахунків до отримання й цінних паперів до поточних зобов’язань) за той самий період знизився з 2,33 до 1,57. Висновок: менеджмент «Укртелекому» занепокоєний не поліпшенням фінансових показників компанії, а лише збільшенням її доходів і витрат, тобто поводиться як «тимчасовий правитель».

Аналіз фінансової звітності «Телекому» показує: згадані вище негативні тенденції розпочалися 2000 року, коли до управління компанією прийшла нинішня команда на чолі зі Станіславом Довгим. Сьогодні ця команда намагається поліпшити становище, подавши на розгляд у ВР свій проект закону «Про телекомунікації». Так би мовити, «підперти» свої методи роботи законодавчо. Результатом стане остаточне закріплення на ринку зв’язку ситуації, коли всі оператори зможуть існувати лише як підрядчики «Укртелекому» з надання послуг певним групам клієнтів. Що ж, схоже, більшість великих приватних телекомунікаційних операторів змирилася з таким станом речей: крихка стабільність усе-таки краща від постійної небезпеки бути вибитими з ринку шляхом відключення з’єднувальних ліній...