На погибель "соціальних фондів"

Рішення прийняте, і через якийсь час усі виплати в "соціальні фонди" будуть зібрані під контролем єдиного Міністерства доходів і зборів. Рішення правильне, але не завадило б згадати, як ми дійшли до такого життя.

"Страхові фонди", що існують сьогодні, послідовно створювалися в 90-х у міру того, як слабшала держава. І тут не зайве нагадати, що за радянських часів практично все поточне соціальне навантаження щодо своїх працівників несли самі підприємства, а довгострокове (на кшталт пенсійних виплат) брала на себе "загальнонародна держава".

Коли можливості держави почали вичерпуватися, певний час ще зберігалося народне повір'я - "тримайся за трубу". Тобто тримайся за підприємство, яке ще хоч щось випускає, а тому на ньому є бодай якісь гроші. Повір'я себе не виправдало аж ніяк. До середини 90-х виявилося, що підприємства є, і навіть щось іноді випускають, але грошей на зарплату та лікарняні листи нема роками, а працівники, яких безперервно скорочують, ідуть просто в нікуди, "на підніжний корм". Глобальний гнів знову обрушився у бік держави, яка "не проконтролювала і не забезпечила". А вона вже нічого не могла, крім як розігнати гіперінфляцію і розкласти збитки "на всіх".

Коли з'ясувалося, що з дірявого державного бюджету сьорбають усі кому не лінь, але на всіх однаково не вистачає, з'явилася ідея створення "самокерованих страхових фондів", які нібито візьмуть на себе цільове фінансування та розв'яжуть кожний свою проблему.

Власне, виділення Пенсійного фонду з бюджету в самостійну структуру розпочалося ще в останні роки радянської влади. З постанов тих років ми зворушливо тішимося надією, що "Пенсійний фонд є самостійною фінансово-банківською системою", а тому незалежно від цієї непорядної держави буде акумулювати і збільшувати кошти громадян з метою їх заможного існування на схилі віку. Такий міф лише постійно модернізується разом зі зміною суспільних настроїв: від "солідаризму" до особистого "накопичувального пенсійного страхування". Ніхто так і не може визнати, що немає навколо таких чесних і надійних активів, у які можна було б вкластися на десятиліття. Крім того ж сумнівного, проте безальтернативного активу "держава", яка ледь-ледь, але у разі крайніх неприємностей розкладає збитки на всіх через гіперінфляцію.

Два десятиліття пенсійних перетворень наочно показали: альтернативи бюджетному спонсорству пенсійного забезпечення немає. І все, що можна чесно реформувати в даній галузі, це визнати: солідарним способом виплачуватиметься певний прожитковий мінімум, решту накопичуйте, як самі зможете. Але навіть визнати цього не виходить. Нескінченний потік "особливо грамотних і потрібних" привласнює собі спецпенсії, успішно покладаючи їх на солідарний пенсійний фонд.

Турбота друга, болюча. Від самого моменту "незалежності" профспілки поспішили забрати під свою відповідальність "соціальний захист трудящих": виплати за тимчасовою непрацездатністю, санаторно-курортне оздоровлення, подарунки дітям, інші профспілкові заходи колективного штибу, а в комплекті - виплати на народження та поховання цих самих майбутніх чи минулих трудящих. Згодом виявилося, що цей фонд є не чим іншим, як замінником профспілкових внесків. Серед нових "кишенькових профспілок" навіть розгорнулася особлива демпінгова війна за те, хто перетягне у свою касу більше "обов'язкових зборів".

До початку 2000-го держава, аби хоч якось навести порядок, виділила облік коштів, що надходять і витрачаються, в окремий Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. До його управління, як і раніше, входять профспілки, але вже не самі, а тому "хотілки" якоюсь мірою взялися за розум, а звіти "у цілому" стали загальнодоступними. Однак далі справедлива державна рука чомусь не пішла. Для більшості рядових працівників так і залишилося загадкою, за яким принципом розподіляються громадські кошти на "санаторно-курортне оздоровлення" та інші соціальні принади. Здебільшого "пиво і надалі відпускається тільки членам профспілки". Досить загадкової, треба сказати, профспілки, як на сьогодні.

Третім безмірним занепокоєнням держави в період економічного провалу став Фонд страхування від безробіття (у простолюду - фонд зайнятості). Упродовж усієї тривалої кризи держава занепокоєно дожидала, що ось-ось з'явиться масове безробіття, яке виплеснеться на вулицю й знесе неугодну владу. Тому свято наповнювала відповідний фонд примусовими внесками з фонду оплати праці. Однак сама процедура набуття статусу безробітного виявилася настільки формальною та безнадійною, що звертатися по допомогу та підтримку до фонду ніхто не поспішав. Швидше було звернутися в "тіньову економіку". Тому два десятки років поспіль усі дивуються: безробіття ніби величезне і насправді є, але за офіційною статистикою все нормально. І тоді безмірні гроші фонду почали освоювати всіма можливими методами.

До кінця 90-х Фонд зайнятості при мізерних виплатах безробітним мав таке "інформаційно-технічне забезпечення" та "комп'ютерну інтеграцію ресурсів", що там можна було екскурсії проводити. Потім підключилася не менш дорога реклама державних послуг із працевлаштування на провідних телевізійних каналах. У ній після першого звернення з телефонної будки всі виходили впевненими в собі інженерами, викладачами та юрисконсультами. А далі були освоєні програми з "перепідготовки кадрів", "дотацій підприємствам на створення нових робочих місць", "первісного внеску на початок особистої підприємницької діяльності". З розвитком цих мегапроектів навіть минулі вкладення в "інформатизацію" виявилися вже ні до чого. Схема освоєння коштів скоротилася до кількох підписів.

Четверте неабияке занепокоєння держави виявилося в період закриття вугільних шахт. Ця галузь завжди була найнебезпечнішою й аварійною. Але за радянських часів "регресні" виплати шахтарям-інвалідам, а також їхнім сім'ям здійснювали самі вугільні шахти. Потім вони позакривалися, і вимагати грошей було ні з кого. Після кількох маршів "шахтарів-регресників" на Київ уряд несподівано почав опікуватися загальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві. І ввів обов'язкові податі в додатковий страховий фонд. Щоб розкласти неприємності обраних на робочу шию всіх. І показати незадоволеним, куди їм варто звертатися зі своїми проблемами.

Розподіл ставок страхових внесків у цей фонд завжди викликав прихований сумнів. Для шахтарів вони, звичайно, призначені досить значними. Строго за класом ризику. Але з деяких інших видів виробничої діяльності чомусь виявлялися нижчими, ніж у торгівлі. З урахуванням можливого збитку від рекету, напевно. Нині ходять чутки, що ставка буде взагалі для всіх однакова, а це, з погляду "розподілу ризиків", потребує принципового пояснення.

Сумнівним видається і той факт, що цей фонд є "системою страхування підприємницької діяльності". Оскільки теза "застрахував - і спи спокійно" його не стосується. У разі настання "страхового випадку" підприємство однаково покарають за недотримання "техніки безпеки", і фінансово-крайнього однаково знайдуть. Щоб сам фонд фінансово не постраждав.

Однак це ще не всі фонди на шиї платника податків. Далі держава почала перейматися загальним благополуччям інвалідів. Так, аби не з державного бюджету. Були проголошені обов'язкові внески до Фонду підтримки інвалідів у формі "штрафів за нестворення відповідних робочих місць". Положення про внески в цей фонд викликало особливо багато запитань. Як, наприклад, і закон про боротьбу з курінням. Ніби написано "Не курити!", але всі курять. Так і тут. Як бути, коли умови роботи на підприємстві не дозволяють працювати інвалідам? Коли місця створені, але на них ніхто не йде, навіть на запрошення із товариства інвалідів? І хто ці вимоги має контролювати і перевіряти? Сама громадська організація інвалідів? Яка ймовірність потрапити під її сувору руку?

Але по-чесному ставка "внеску-штрафу" прив'язана до мінімальної заробітної плати за кожне нестворене робоче місце (пропорційно загальній чисельності працівників). Тобто загальна сума таких "штрафних санкцій" може перевищувати відсоткові ставки внесків у деякі інші, не менш важливі соціальні фонди. А оскільки все це "штраф", його не можна віднести на витрати. І найцікавіше: у процесі передачі коштів інших фондів під державний контроль про цю "громадську організацію" не сказано жодного слова.

У підсумку, прагнення держави, що намітилося, взяти через 20 років повного неподобства під свій контроль дохідну частину страхових фондів можна тільки вітати. Однак є питання з видаткової частини. Якщо в Пенсійному фонді залишаються сумнівні "спеціальні пенсії", у Фонді з тимчасової непрацездатності - сумнівне "санаторно-курортне обслуговування", у Фонді боротьби з безробіттям - сумнівні "дотації на створення нових робочих місць", отже, до справедливості ще дуже й дуже далеко.

І останній, філософський, висновок на майбутнє. Колективне "громадське самоврядування" всіх згаданих фондів за два десятиріччя конкретно довело, що колективно (за змовою) у нашому суспільстві крадуть анітрохи не гірше, ніж індивідуально. Досить успішно призначають одне одному надвисокі зарплати та надвисокі пенсії, "наддотації" і "надпідтримку" у "важкий час". І цілком спокійно дивляться на своїх побратимів, які "не можуть поки ще". Тому нинішнє повернення коштів соціальних фондів під прокурорський нагляд держави - ще один багаторічний наочний приклад для тих, хто на грантівські гроші пропагує "професійні самокеровані асоціації" та "громадський нагляд і контроль". Один такий громадський контролер нещодавно остаточно отримав свій строк у п'ять календарних років.