Київська область: влада радам, земля палацам. Попри «залізний» мораторій, землі успішно продають

26 сiчня, 2007, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 3, 26 сiчня-2 лютого 2007р.
Відправити
Відправити

Хоч як комизився президент, але Верховна Рада все ж подовжила ще на один рік мораторій на продаж земельних ділянок, призначених для товарного сільськогосподарського виробництва...

Хоч як комизився президент, але Верховна Рада все ж подовжила ще на один рік мораторій на продаж земельних ділянок, призначених для товарного сільськогосподарського виробництва. З погляду більшості народних обранців, така відстрочка потрібна для того, щоб спекулянти не скупили землю за заниженими цінами. А тому протягом року парламент має ухвалити низку законів, завдяки яким почне працювати повноцінний ринок землі. А тим часом у найбільш розвинених регіонах України, й особливо в Київській області, цей ринок давно вже працює, якщо не де-юре, то принаймні де-факто: землі названих категорій успішно і продають, і купують. Тож, якщо десь у провінції цей закон і вбереже селянську землю від демпінгового розпродажу, то на Київщині він лише збереже високі ціни на хабарі та службову підробку, здійснювану чиновниками землевпорядних органів.

Провал земельних аукціонів

Перше, що приваблює інвесторів у Київській області, це, звісно, земля. Але, звичайно, не для того, щоб орати та сіяти. Наприклад, у південній частині області чорнозем жирний, хоч на хліб замість масла намазуй. Але в цих районах, розташованих удалині від столиці й осторонь транспортних магістралей, населення стрімко убуває, і в економічному плані вони вважаються регресивними. Там земля цінується не вельми високо. Столицю оточують менш родючі землі, аніж на півдні області, проте цінуються вони на вагу золота. І дарма що практично всі ці землі віднесені до категорії «сільськогосподарського призначення для товарного виробництва», однак рілля невблаганно поступається місцем житловій і промисловій забудові. При тому, що Київ територіально зростати більше не буде.

У цьому вже можна не сумніватися. За радянської влади область за наказом згори віддавала столиці одне за другим приміські села: Микільську Борщагівку, Троєщину, Жуляни. Але ті часи безповоротно минули, і багаторічний губернатор Київщини Анатолій Засуха у взаєминах із багаторічним мером Києва Олександром Омельченком уже твердо дотримувався принципу «чужої землі ми не хочемо ні п’яді, але й своєї вершка не віддамо». На тому ж стояли і стоятимуть усі його наступники на цій посаді. А жителі сусідніх із столицею містечок, якщо й мріяли колись приєднатися до Києва, то обрання мером Леоніда Черновецького відбило й у них бажання стати киянами.

Однак область завжди вітала винесення на її територію столичних фабрик і заводів. 2005 року нова влада Київщини очікувала небувалого інвестиційного буму, пов’язаного з будівництвом промислово-складських об’єктів за межею міста, але нічого цього не сталося. Реально будували лише дачі. Так, кияни демонтували свої заводи, але перебазовувати їх не квапилися. Здати устаткування на брухт виявилося вигідніше, ніж перевозити його й починати виробництво на новому місці.

У наш час столиці взагалі невигідно розвивати матеріалоємне виробництво — для цього існує Донбас із його промисловою інфраструктурою, густою мережею залізниць і дешевою робочою силою. Зате Києву, де переважає «інтелектоємне» виробництво, зручніше будувати офіси, біржі та банки. Ну а Київській області набагато вигідніше продавати землю під заміські вілли для багатих українців, аніж вирощувати на ній хліб. І цей природний історичний процес не зупинити жодними законами та заборонами.

Відповідно до Земельного кодексу, земля, яка перебуває в державній або комунальній власності, має продаватися на конкурсних засадах. Це дуже зручно для держави, щоб виручити за ділянку землі якомога більше грошей, але дуже незручно для державних службовців, які з усього цього матимуть саму зарплату. Та оскільки немає правил без винятків, то конкурс необов’язковий для покупців, котрі викуповують ділянки землі, на яких розташовані приналежні їм об’єкти нерухомості.

Тому найпростіший шлях придбання землі — взяти в оренду ділянку, поставити там курінь із ялинових гілок й викупити її без усяких аукціонів. За ціною, на яку погодиться чиновник, котрий вирішує такі питання. А коли домовитися з землевпорядником, то й із куренем бабратися необов’язково — досить, щоб цей «об’єкт нерухомості» був намальований у проекті землевідведення.

Тож за часів Кучми та Засухи земельні аукціони в Київській області були не в шані. Як і скрізь. Якби закон не залишив жодної шпарини, на кшталт оренди з викупом, землю, звісно, продавали б на конкурсних засадах, але від цього мало що змінилося б — адже аукціон теж можна влаштувати під одного конкретного покупця. Тим більше що єдиного для всієї країни правила проведення земельних аукціонів немає — закон про ринок землі поки тільки на підході, тому на місцях держадміністрації й міськвиконкоми пишуть і затверджують свої положення кожен для себе і під себе.

Перший земельний аукціон у Київській області, організований її колишнім губернатором Євгеном Жовтяком, відбувся 29 грудня 2005 року. На торги виставляли ділянки у двох місцях — під Білою Церквою та Вишгородом. З Білою Церквою все пройшло без сучка та задирки: 25 га землі за 80 км від Києва купила за 9 млн. грн. фірма, яка давно мала намір будувати на цьому місці завод з переплавлення брухту. Зате за вишгородські ділянки (8 км від столиці) почалася справжня війна, через яку, власне, земельні аукціони в Київській області і простягли ноги.

Предметом суперечки стали 230 га пасовищ і боліт біля села Нові Петрівці. Ці землі ще за часів Засухи мало намір узяти в оренду таке собі ЗАТ «Промислово-технологічний парк «Київщина».

Мав намір, але не встиг: розпорядження «Про узгодження місця розташування об’єкта» було підписано лише 12 січня 2005 року, і підписав його вже не Анатолій Засуха, а його заступник — другорядний чиновник, який тимчасово виконував обов’язки губернатора в короткий період міжвладдя. Цей документ, говорячи дипломатичною мовою, являв собою усього лише протокол про наміри. Щоб фірма дістала хоч якесь право на землю, держадміністрації області потрібно було виконати ще як мінімум дві процедури. По-перше, видати розпорядження про передачу ділянки в оренду. По-друге, укласти договір оренди із ЗАТ «Київщина». Але нічого цього нова влада робити не стала, і розпорядження про узгодження місця розташування майбутнього технопарку так і залишилося лежати в архівах губернської канцелярії.

Зауважимо відразу, що слово «технопарк» згадували тільки для окозамилювання. Ніякого технопарку біля Нових Петрівців бути не могло. Ділянка являє собою величезну галявину посеред лісу, осторонь залізниць. Поблизу проходить лише одна другорядна автотраса Київ—Овруч, що веде у бік рідконаселеного Полісся та Мозирських боліт. Це місце дуже незручне для будівництва з нуля фабрик і заводів, зате дуже підходить для спорудження заміських палаців.

Тож Жовтяк, скасувавши січневе розпорядження, вчинив із цими землями так, як збиралися з ними вчинити пани із ЗАТ «Київщина»: розрізав 230 га на дрібні шматочки і виставив їх на організований ним же аукціон. Опонентам теж було запропоновано взяти в ньому участь на рівних з усіма умовах, але вони завили від образи й оскаржили в суді законність проведення аукціону. Шансів виграти вони не мали жодних — адже формально фірма «Київщина» не зазнала жодних збитків і не вклала в ділянку ніяких капіталів. Однак діяли з такою напористістю, немов у них давно було за все заплачено, а тепер відбирають своє кревне.

У результаті на двох аукціонах зовсім іншим компаніям було продано в цілому 32 га вишгородських земель за суму 9,5 млн. грн. Щоправда, покупці не змогли одержати державні акти, які підтверджують факт купівлі до того моменту, поки не закінчиться розгляд у Київському господарському суді. Останній, як і слід було очікувати, визнав законність аукціонів, й акти зрештою видали. Однак судовий позов настільки насторожив бізнесменів, що на третій земельний аукціон, намічений на 23 лютого 2006 року, не знайшлося покупців. Після цього торги припинилися. Землі досі можна придбати через оренду з викупом.

Процес пішов лівим шляхом

Губернаторство Жовтяка запам’ятається жителям Київщини не його земельними аукціонами, а тим, що за нього почали реально видавати державні акти на землю. Усього в Київській області 320 тис. колишніх колгоспників мають право на земельні паї. За станом на 1 січня 2005 року майже всі вони (314 тис.) узяли на них сертифікати. Але сертифікат — це ще не повноцінний правоустановчий документ, а продавати землю можна, тільки маючи на неї державного акта. А з видачею актів сталася затримка — до 2005 року їх було видано лише мізерній частині селян.

Тривалий час процес розпаювання гальмувався через штучний дефіцит бланків актів — Засусі не потрібні були неконтрольовані продавці-конкуренти. Формально акт коштував 50—60 грн., але для його реального одержання потрібно було викласти разів у десять більше. Навіть за станом на 1 вересня 2005 року акти видали тільки 189 тис. осіб. Виручили американці: Агенція США з міжнародного розвитку виготовила близько 2 млн. бланків для всієї України. Десята частина дісталася Київської області, і процес пішов веселіше.

Проте, навіть якщо акти отримано, продавати ділянки все одно не можна через мораторій, накладений Земельним кодексом. Якщо, звісно, земля призначена для товарного сільськогосподарського виробництва (а вона майже вся для нього призначена). Що ж робити? Цілком правильно — змінити цільове призначення. Адже, відповідно до статті 22 ЗКУ, землі даються громадянам не лише для товарного виробництва, а й для садівництва, городництва, сінокосіння, випасання худоби і ведення особистого селянського господарства.

Для зміни цільового призначення найкраще зачепитися за останній пункт: відповідно до ст. 6 Закону «Про особисте селянське господарство», для його ведення дозволяється використовувати житлові будинки, господарські будівлі та споруди. А вже за наявності такого «багажу» можна починати клопоти з виведення ділянки з категорії земель сільськогосподарського призначення.

Якщо ділянка перебуває в межах населеного пункту, питання вирішується на рівні місцевої ради: сільської, селищної або міської. В районній адміністрації питання вирішується в тому разі, якщо ділянка перебуває за межами населеного пункту, але призначена для будівництва об’єктів, які обслуговують територіальні громади, наприклад підприємства торгівлі. Якщо ж для чогось іншого, то рішення приймається на рівні області. Ну, а коли йдеться про землі, віднесені до категорії цінних, то це вже компетенція Верховної Ради та Кабміну. Загалом, справа заморочлива на всіх рівнях, але якщо підмастити, то поїде.

Продаж пайових земель сільгосппризначення повним ходом пішов 2006 року, коли наприкінці весни — початку літа було обкатано схеми, що дозволяють легалізувати придбане. Ще влітку 2005 року селянських паїв продавалося не більш ніж 50 га на місяць, а вже через рік — 300—400. З десяти селян, які одержали Державні акти на землю, восьмеро виставляють їх на продаж. Причому ціни на землю не падають — колишні колгоспники усвідомили цінність паїв, і просять дедалі більше.

Так, у Козині Обухівського району ціни за сотку зросли за рік із чотирьох до 10 тис. дол., у селі Щасливому Бориспільського району — із двох до дев’яти тисяч, у Гатному Києво-Святошинського — із трьох до восьми. На ціну землі впливає не лише віддаленість від столиці. Так, наприклад, у селищі Калинівка Васильківського району сотка землі коштує 1200 дол., а в селі Хлепча, котре від Києва далі, — 3500. Просто Калинівка з її зручними під’їзними залізничними коліями підходить лише для будівництва промзони. Зате Хлепча з її лісом і мальовничими ставками на Стугні — ідеальне місце для дач.

Усього, за неофіційною інформацією ріелторів, у Київській області пропонується на продаж понад 40 тис. га земель особистих селянських господарств. І, тим не менш, пайові землі становлять лише третину існуючого ринку землі. Адже в приватній власності перебувають тільки 45% земельного фонду області. Це здебільшого землі колишніх колгоспів. А в приміських районах під Києвом завжди переважали радгоспи, тому для індивідуального житлового будівництва частіше купуються землі державної та комунальної форми власності. І тут не останню роль відіграє постать сільського голови.

Корупцію задавлять депутати-бізнесмени

Про події в селищі Козин Обухівського району вже написано стільки, що про тамтешнього голову Валентину Горобець можна знімати художній фільм на кшталт «Стережися автомобіля». Щоб у фінальній сцені слідчий прокуратури, котрий вів справу, обов’язково сказав такі слова: «Так. Вона крала землю. Але гроші віддавала рідному селу на лікарню, школу та церкву. Вона, звісно, винна. Але вона... не винна. Пожалійте її, товариші». Тільки в нашій картині фінал буде більш оптимістичним, оскільки «товариші» її справді пожаліли: сесія обласної ради більшістю голосів відмовилася дати згоду на притягнення Горобець до кримінальної відповідальності.

Валентина Іванівна — типовий продукт епохи Кучми. Козин й інші подібні йому селища могли поліпшувати свій добробут лише за рахунок продажу землі або здавання її в оренду. А такі питання можна було вирішувати у два способи. Перший — із порушеннями закону, але з дозволу губернатора Засухи. Другий — теж із порушеннями, але вже без дозволу хазяїна області. Другим шляхом ризикували йти одиниці — переважно, мери міст, яких обирали жителі, а не призначав указ президента.

Чимало з них постраждали за старого режиму. Як заведено вважати, за те, що не гнули спину перед Засухою. Свята правда. Але не вся. За земельні шахрайства можна було сміливо саджати всіх глав міст і районів, але реально саджали тільки тих, хто смів іти проти течії. Звісно, можуть заперечити, що кримінальні справи стосовно Олександра Кімлача (Вишгород) і Валерія Поповича (Васильків) луснули, так і не дійшовши до суду. Але ж за жодною з 54 кримінальних справ, порушених навесні 2005 року за фактом земельних шахрайств, теж ніхто досі так і не був засуджений.

Однак із часів Засухи багато що змінилося. Раніше землю відпускали дуже малими дозами, і весь процес був під контролем першої особи області. Сьогодні земель роздають більше, і керівництво обладміністрації фізично не може за всім устежити й усе перевірити ще раз. Тому ключовими фігурами у справі стали клерки низової ланки, які оформляють і готують до підпису всю землевпорядну документацію.

Розв’яжіть задачку: бандити захопили в заручники начальника одного з районних відділів земельних ресурсів і за його звільнення вимагали 450 тис. дол. Запитання: чим ця людина зацікавила бандитів, якщо її місячна зарплата становить 1,5 тис. грн.?

Надамо слово самим бандитам: на допиті вони свідчили, що раніше не були знайомі з цією людиною, і під час вибору жертви керувалися враженням, яке на них справив піджак і автомобіль.

Маячня? Безумовно. А яка ваша версія? Правильно: шахраї однією рукою дали бідоласі хабара, а другою спробували її забрати. Та навіть якщо воно й так, то ніхто в цьому не зізнається. Викрадачі не стануть видавати замовника, адже зайвий співучасник — зайва прибавка до строку. А звільнений заручник тим більше не дурень писати явку з повинною.

Тому будьте певні, маячня про пристойний костюм і дорогий автомобіль перекочує з протоколів допитів у текст обвинувального висновку, а звідти — в текст вироку. А потім історики майбутнього дивуватимуться, який страшний час був на початку ХХІ століття: людей брали в заручники за один лише пристойний костюм і дорогий автомобіль.

Висновок, який можна зробити з цього випадку, полягає в тому, що півмільйона доларів — не така вже фантастична сума для тих, хто готує землевпорядну документацію. Зрозуміло, що тарифи хабарів ніхто не вивішує, але бувалі люди розповідають, що в околицях Києва відведення ділянки площею 5 га коштує не менш як 50 тис. дол., зміна цільового призначення землі не менш як 250 дол. за одну сотку. А середньої руки хабарник, який вирішує земельні питання, може заробити за рік 150—200 тис. дол.

Однак ця форма корупції незабаром піде в історію. Причому зовсім не завдяки успіхам правоохоронних органів. Просто землевпорядні процеси дістали забагато контролерів в особі депутатів місцевих рад. Контроль досить пильний, оскільки він цілком грунтується на здорових корисливих інтересах.

Навесні депутатський корпус місцевих рад усіх рівнів помітно обновився. Раніш за мажоритарним принципом депутатами обирали відомих в окрузі людей різних професій у віці 45—55 років. Після того як голосувати стали цілком за партії і блоки, ради заповнила бізнес-молодь 35—40 років. А в містах блискуча плеяда багаторічних мерів, які здавалися вічними, поступилася своїми посадами багатим самовисуванцям.

І незалежно від того, яка політична сила взяла б гору, ради були приречені на те, щоб змінити стиль роботи. А саме закинути на другий план традиційні для них господарські та соціальні питання, і замість них усерйоз заходитися розширювати межі населених пунктів, змінювати цільове призначення земель і відводити земельні ділянки. Так воно сталося й у Київській області.

Related video

Адже будь-яка партія-переможець резонно вважає, що найголовніший аукціон вона виграла на виборах 26 березня 2006 року. І годі платити двічі: потрібно простим голосуванням вирішувати питання про надання в оренду земельних ділянок. З подальшою перспективою викупу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}