Ганна Шульга та Володимир Властовець, подружжя з Харкова, врятували з-під бомбувань і обстрілів не лише свій кінний клуб «Щаслива підкова», а й сотні коней інших власників, вивезли їх до відносно безпечних регіонів країни. А самі (з усім своїм господарством) перебралися до села Троянів Житомирської області, де й далі тренують дітей і розвивають кінний спорт в Україні.
Релокувалися цілком вдало, на їхню думку. Так, бізнес наразі не злетів вище хмар, зате всі живі й у відносній безпеці.
Вивозив коней до Дніпра й Полтави
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Володимиру заповзялися телефонувати друзі та знайомі, які займалися кіньми, й просити допомогти перевезти тварин до безпечних регіонів країни.
На четвертий день війни мені зателефонувала знайома — Наталка Святуха — найліпша спортсменка України з виїздки, — згадує Володимир. — Вона дуже просила вивезти її коней, оскільки вони перебували недалеко від Харківської окружної дороги, де були обстріли й бомбардування. Наталка дала мені свій коневіз, я взяв свій, і ми з товаришами вивезли всіх її дев’ятьох коней до Дніпропетровської області. Потім почали просити про допомогу інші власники коней, які опинилися в зоні бойових дій. Ми вивозили тварин практично під обстрілами, але, на щастя, жоден кінь не постраждав.
Ворожий снаряд упав між будинком і стайнею
На 21-й день війни в харківську багатоповерхівку за 150 метрів від приватного будинку Ганни та Володимира влучив снаряд. А другий упав між стайнею та їхнім будинком — на територію, де гуляли коні. Пощастило — снаряд не вибухнув. Подружжя, ризикуючи життям, перенесло його подалі й поклало на узбіччя дороги. І якщо на початку війни Ганна категорично відмовлялася переїжджати, після цього випадку стало зрозуміло, що треба шукати безпечніше місце для їхніх трьох дітей: 12-річної Аліси та 6-річних двійнят Максима й Микити. Ну й для коней, звісно.
Місце в Троянові ми знайшли випадково, — розповідає Ганна. — Один знайомий, до якого ми приїхали в гості на Житомирщину, розповів, що в селі Троянів є закритий кінний комплекс. Ми вирішили подивитися, що там і як, чи підійде він нам. Поїхали й вирішили — це саме те, що треба!
Коні прийняли Володимира та Ганну у свій табун
Поки ми перебували в кінному клубі, який уже працював, неодноразово лунала повітряна тривога й вибухи з військового полігона, розташованого поблизу. На запитання, чи нервують коні через звуки сирен і вибухів, Ганна відповіла, що коні не зазнають стресу нині й не зазнавали його під час переїзду завдяки тому, що Ганна та Володимир намагаються бути спокійними і вселяють коням почуття безпеки. А оскільки тварини вважають подружжя частиною свого табуна, вони добре відчувають його настрій і беззастережно йому довіряють. Нині в табуні «Щасливої підкови» 24 коня.
«Батьки сподівалися, що моя пристрасть до коней із часом мине...»
Ганна розповіла, як дитяча любов до коней переросла в головну справу життя: «Мої батьки кажуть, що я народилася з любов’ю до коней. Із трьох років я прохала їх подарувати мені коня. Звісно, мені дарували різних іграшкових конячок, але хотілося справжнього. Звідки взялася така пристрасть, невідомо, адже в родині ніхто ніколи не мав стосунку до коней. Справжнього живого коня я вперше побачила лише в 12 років, коли в переддень Нового року мене повели в парк і покатали на поні. В 15 років знайомі підлітки повезли мене через усе місто на Харківський іподром, і я зрозуміла: ось вона — моя мрія! Сіла на коня, і жокей провіз мене пів кола. Відтоді я почала приїжджати на іподром щосуботи. Батьки не схвалювали моєї пристрасті й сподівалися, що з часом мої погляди зміняться. Я займалася великим тенісом, легкою атлетикою, плаванням, відвідувала музичну школу, комп’ютерні курси, модельне агентство, вивчала іноземні мови, але все це не перебило пристрасті до коней. Батько хотів, аби я працювала в офісі, ходила на підборах і в діловому костюмі, а не виглядала як конюх. Але що поробиш — у мене інше покликання».
«Першого коня я купила собі ще студенткою»
Батьки на прохання Ганни подарувати їй коня завжди віджартовувалися: «От виростеш і сама собі купиш». Так і вийшло. Першого коня — Ректора — Ганна купила сама, ще коли навчалася в Харківській академії культури. Він коштував п’ять тисяч доларів, що для студентки було величезною сумою. Ганна віддала за коня все, що встигла на той час зібрати, зокрема й гроші, які батьки відкладали їй «на майбутнє», подаровані на дні народження й зароблені у вільний час на стайні. Звісно, й цього не вистачало, — частину Ганна позичила в друзів, частину віддавала вже після купівлі, по суті, купивши коня на виплат.
Ректор спочатку жив на стайні, де я влаштувалася на роботу. Закінчивши виш, я отримала диплом менеджера-економіста, але не проміняла стайню на офіс. Невдовзі я знайшла тренера й почала серйозно займатися кінним спортом.
За словами Ганни, утримувати Ректора на стайні для родини було дуже дорого, й кінь жив просто в дворі їхньої частини будинку, де йому облаштували невелику стайню.
Я знайшла дітей, які хотіли займатися кінним спортом, і почала їх тренувати. Згодом у мене з’явився ще один кінь, а потім іще два поні, які катали дітей у парку. Почала втілюватися в життя прикмета конярів: «Коні мають властивість накопичуватися», — сміється Ганна. — Так і вийшло. Я назвала свою стайню «Щаслива підкова».
«Майбутній чоловік подарував мені коня»
З чоловіком Володимиром Властовцем Ганна живе з 2015 року. Коли вони тільки-но познайомилися, Ганна довідалася, що на стайні, де вона працювала, виставили на продаж коня, якого вона дуже любила. Ганна мимохідь сказала Володі, що хотіла б цього коня купити, але наразі не має змоги. І він їй цього коня подарував. Це був їхній перший спільний кінь. Спочатку Володимир працював далекобійником, але згодом, коли кількість коней на стайні сягнула 17, стало зрозуміло, що без допомоги чоловіка Ганна просто не впорається. Що поробиш — почали працювати разом.
«Щаслива підкова» обживається на новому місці
Усі члени великої родини мешкають на одній території — сімейний будинок розташований поруч зі стайнею. Іншого способу життя вони не уявляють.
Орендують шість гектарів землі, закуповують корми. Але щоб нагодувати 24 коня, потрібні чималі гроші. Запитую в Ганни, чи достатньо коштів приносить «Щаслива підкова»?
Ні, — відповідає вона. — На доходи від клубу всіх витрат не витягаємо. Володя знову зайнявся перевезеннями, а ще працює на будівництві. Завдяки цьому і вдається зводити кінці з кінцями.
Цікавлюся, чи надходила під час релокації якась допомога від держави, влади.
Ні, — відповідає Ганна. — Все робили самі.
За її словами, в Троянові їх прийняли спочатку насторожено. Ще б пак, цілий табун чужинців у селі на півтори тисячі жителів. На щастя, сторожкість уже минула, «Щаслива підкова» швидко інтегрувалася в місцеву спільноту, а її власники обжилися на новому місці, раді своєму рішенню про переїзд і впевнені, що все буде гаразд, головне — йти своїм шляхом і не втрачати оптимізму, хоч би що сталося.