ГРОШІ ДАРУЮТЬ ЛИШЕ ЗЛИДАРЯМ...

На початку наступного тижня в Києві відбудеться засідання українсько-американської комісії з питань торгово-економічного співробітництва. Будуть присутні представники українського й американського урядів, бізнесмени, експерти. Попри широкий порядок денний, основне питання усе те ж саме — як підвищити рівень співробітництва сторін. Якщо ще точніше — як зробити так, щоб американські інвестори принесли свої гроші в українську економіку. Питання далеко не нове, але все ще «вічно живе»: наявний рівень інвестування навряд чи можна назвати задовільним.

Основною причиною цього були і залишаються ризики ведення бізнесу в Україні. Не випадково на одному з засідань аналізуватимуться проблемні випадки з американськими інвесторами. Тобто особливих інвестицій поки що немає, а проблем уже навалом. А це малопривабливий фон для нарощування інвестиційних потоків. До того ж деяких випадків і взагалі не збагнути західному підприємцю.

Показовий приклад із боргами ВАТ «Макіївський металургійний комбінат» американській компанії Trans Commodities. Боргам підприємства за постачену сировину ось уже сьомий рік. Причому абсурдність ситуації в тому, що існуюче судове рішення про погашення заборгованості не лише не виконується, а й прямо ігнорується. Сумнівно, що це можна якось пояснити західному бізнесмену.

Це вже не проблема взаємин двох підприємців, а питання дотримання законодавства. Держава для того й існує, щоб забезпечувати виконання законів на своїй території.

А проте в середині листопада виповнилося вже чотири роки, як київський Міжнародний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України виніс рішення про повернення боргу, зрушень же як не було, так і немає.

За словами голови ради директорів Trans Commodities Сема Кісліна, ситуація вже кілька років перебуває у підвішеному стані:

— Ми прийшли в Україну в числі перших, уже десять років працюємо з українськими підприємствами. Траплялося всяке, але випадок з Макіївкою, мабуть, найбільш кричущий. У середині 1995 року одна з наших фірм постачила на підприємство кокс, натомість мав прийти метал. Та в підсумку ми одержали його майже на 40% менше, ніж було записано в контракті. Утворився борг у 2,33 млн. дол. Комбінат його визнавав, але не сплачував. Ми довго намагалися вирішити питання шляхом переговорів, і лише через два роки справа дійшла до суду. У листопаді 1997 року суд постановив виплатити нам гроші. Здавалося, все зрозуміло, ніхто не заперечував ні проти суми боргу, ні проти його виплати. Директор ММК пан Жуков особисто підписував акти звіряння боргу. Є рішення суду, воно остаточне й оскарженню не підлягає. А фактично — нам повинні були заплатити ще до 1 лютого 1998 року. Минуло чотири (!) роки. Нам не тільки не сплачують, а й директор до телефону не підходить, щоб зі мною переговорити.

Так, я знаю, комбінат був у скрутному становищі, але хіба це причина, щоб так поводитися? Не ми загнали його туди. Навпаки, ми фактично дали йому кредит на шість років, причому майже без відсотків. Нам кажуть — у рахунок погашення боргу арештовуйте готову продукцію. Але що арештовувати? На завод нас просто не пускають, а продукцію, яка виходить з його території, арештовувати ми не можемо. Вся вона, виявляється, продається прямо на складі якимсь фірмам.

Років три тому (у 1998 році. — Д.Д.) Донецький арбітражний суд порушив справу про банкрутство комбінату. Нас тоді визнали його кредитором на суму 2,74 млн. дол. Але ММК — це містоутворююче підприємство, і його ніхто не закриє, та й ми цього не прагнемо. Але ж давайте домовлятися...

Я не настільки багатий, щоб дарувати три мільйони доларів, тим більше незрозуміло кому. Контрольний пакет акцій належить державі (60,86%. — Д.Д.), а реально справами управляє приватна компанія «Данко». Майже половина спостережної ради підприємства — від донецької фірми «Керамет-Інвест». Це їхній бізнес, а я не роблю таких подарунків бізнесменам. Можу безплатно допомогти дітям, у травні ми разом із посольством США побудували в Одесі дитячий санаторій для дітей, хворих на туберкульоз, плануємо реконструювати лікарню в Одесі. Та все це для дітей і хворих — а не для бізнесменів.

Я написав про ситуацію Президенту України Леонідові Даниловичу Кучмі, прошу його розібратися. Але я й не повинен писати такі листи: є суд, є його рішення — вони просто мають виконуватися.

Нам кажуть, що у комбінату невелика рентабельність і зараз він не може відразу розплатитися. Гаразд, скажіть, коли зможе. Поки що те, свідками чого ми є, не вселяє оптимізму. Всієї інформації нам просто не дають. А та, яку маємо, викликає запитання. Приміром, за десять місяців нинішнього року завод на 15—20% наростив виробництво чавуну, сталі, прокату. Чудово. Але чому тоді на третину впало виробництво кінцевого продукту — готового прокату? Зараз майже половина прокату, що випускається, вивозиться за межі комбінату і там доводиться до кондиції. А це означає, що там одержують і основну частину додаткового прибутку. Якщо підрахувати, то за десять місяців різниця сягає 400 тисяч тонн. Причому, за нашими даними, в основному напівфабрикат постачається на контрольований усе тією ж «Данко» Єнакіївський металургійний завод. До речі, в Єнакієвому нам теж винні, і чимало.

Панове, ми кредитори цього заводу, і з нами не можна так чинити. Потрібно домовлятися, шукати шляхи розрахунків, і вже, як мінімум, ми повинні контактувати не лише через адвокатів. Тим більше що отримані гроші ми не збираємося вивозити — ми маємо намір реінвестувати їх в українську економіку, що підвищить і довіру до країни.

Я знаю Україну, її людей, я народився в Одесі. А що говорити про тих, хто вперше приїжджає сюди. Як вони реагують на такі випадки? Мене часто запитують: «Сем, у нас є гроші, ти знаєш цю країну, чи можна у неї вкладати?» Що я їм маю відповідати? Кажу як є.

Більше того, я розумію, що якщо домагатимуся задоволення своїх законних прав, то це не зміцнить репутацію України як інвестиційно привабливого регіону. Адже доведеться звертатися до держдепартаменту США, Сенату, в американську пресу. А скандал навряд чи піде Україні на користь. Ми ж не найменша компанія у світі, наш оборот — сотні мільйонів доларів. Нас знають і в Україні, і в Штатах. Коли український прем’єр приїжджав у Нью-Йорк, нас просили допомогти організувати зустріч з мером міста. Ми це зробили. Допомагали і в подоланні перешкод з боку міжнародних спонсорів. У нас є ім’я. І якщо так чинять з нами, то що говорити про якогось середнього або невеликого інвестора із Канзасу. Та й великі також побоюються.

Ось ми вели переговори про залучення в Україну капіталу фірми «Дюпон». Це може бути найбільше вкладення в хімічну галузь. Але чи буде воно, залежить від безлічі чинників, і питання дотримання законодавства стоїть на першому місці. Будь-який підприємець, який вклав гроші в економіку, повинен твердо знати, що його права надійно захищені. Без цього ніякий бізнес неможливий, а отже, і розмови про інвестиції вестимуться й надалі в суто теоретичній площині.