Доноси і донощики

Донос - явище інтернаціональне.

Такого висновку доходиш, вивчаючи ті сторінки світової історії, які у пристойних спільнотах заведено замовчувати. Вигравірувані голови левів уздовж величних галерей Палацу дожів (Венеція), покликані приховати особу донощика від чиновника, віконця для доносів у монастирі Сан Марко не просто свідчать про заохочення доносу правителями, а й про певну вишуканість, культурність доносу як вияву частини людської цивілізації.

Донос як окремий випадок зради визнавався й заохочувався владою в усі часи. Однак тільки держави Нового часу (коли не брати до уваги кілька винятків періоду античності та розквіту італійських міст-держав) стали регулювати доноси системно на рівні законодавства, перетворивши доносительство з вільного волевиявлення донощика на його обов'язок, поставивши донос собі на службу. І тут цікавий один досить важливий нюанс. Якщо до привласнення цього інструмента державою донос був суто моральною категорією, що отримувала свою негативну або позитивну оцінку залежно від конкретних обставин (мотивів донощика) та, що ще важливіше, від результатів вжитих внаслідок доносу заходів, то після поставлення доносу на службу сучасній державі він набув нової якості. Він інституалізувався й перетворився на обов'язок. Той, хто не доносив, автоматично сам ставав спільником, а отже злочинцем. До одвічних стимулів зради - помсти, заздрощів, злоби - додалися заохочення держави і - насамперед - страх: не донесеш ти - донесуть на тебе за те, що ти не доніс.

Донос, як будь-яке складне соціальне явище, завжди перебував на межі між дією аморальною, засуджуваною суспільством, і вчинком чесним, виконанням свого обов'язку перед батьківщиною. Держава змістила акценти, виправдовуючи навіть найбезчесніший донос своїми вищими інтересами. Донос перетворився на державний інститут. У 1711 р. при Петрові I було створено навіть спеціальний інститут штатних донощиків - фіскалів (зверніть увагу на назву!).

Відому чолобитну (письмовий донос) або "слово и дело государево" (усний донос) мали подавати всі, навіть священики. Адже в 1722 р. вийшов указ, який фактично скасовував навіть таємницю сповіді в питаннях про державні злочини. Правда, згодом інститут доносу був доповнений дуже важливим положенням, яке розкривається в російській приказці "донощикові - перший батіг". Указом імператриці Єлизавети від 1755 р. було впроваджено покарання за брехливий донос, що, втім, не обмежувало доноси як такі, але дозволяло уникнути зайвої роботи чиновників з перевірки неправдивих доносів.

Ставлення в нас до доносу походить від ставлення до держави, яка ніколи не сприймалася нами як щось єдинородне з нами, як єдиний із суспільством механізм. Для нас держава як інститут, нав'язаний ззовні, - вовк в овечій шкурі, котрому краще не довіряти і, тим більше, не здавати своїх. Наша держава - ненависний нами Левіафан, що завоював нас, нас пригнічує, експлуатує, але й годує нас як свою власність. Ми любимо й леліємо нашу ненависть до держави. Наша держава - це все що завгодно, крім інституту, створеного нами. Тому й мораль нашого суспільства, яка частіше, ніж в інших, суперечить праву, засуджує донос.

Саме слово "донос" сприймається нами в негативній конотації, незважаючи, а можливо й завдяки тому, що він справді є ефективним інструментом захисту державних інтересів. Те, що донос поганий сам собою, очевидно. І річ не тільки в переважно ницих мотивах донощика (помста, заздрощі, бажання прославитися або отримати легкі гроші). Річ у тому, що донощик зазвичай діє не за велінням своєї совісті, не під впливом внутрішнього морального імперативу, а відповідно до згори нав'язаних понять про добро і зло, яких донощик дотримується, викриваючи зло, яке стало злом тому, що кимсь було назване таким. Він інструмент, об'єкт, а не суб'єкт мислячий, який і дає оцінку. Донос розмиває внутрішню мораль людини, замінюючи її зовнішніми, вставленими ззовні писаними нормами. І якщо людина не доносить у суспільстві, де донос - норма, вона свідомо поглиблює прірву між законом і мораллю, але зберігає при цьому свою особистість. Тим часом донощик зраджує мораль, позбувається її (при доносі з ницих мотивів) або заміняє мораль законом, втрачаючи при цьому особистість.

Існує й інша форма доносу - донос як обов'язок перед батьківщиною, що його людина усвідомлює і приймає як належне. Керуючись саме таким почуттям, американець телефонує в поліцію, доносячи на свого кореша по чарці, який щойно поїхав із його домівки підпилий за кермом, замість того, щоб викликати йому таксі. Цим самим почуттям керувався Павлик Морозов, щиро борючись із куркульством в особі власного батька. Історії відомі тисячі прикладів доносів зі щирих внутрішніх переконань боротьби зі злом, а не з почуття страху чи злоби. Ризикуючи викликати критику, зазначимо: об'єднує їх те, що донощики прийняли офіційну ідеологію (мораль) держави, відмовившись від критичного її сприйняття. Інша річ, коли йдеться про цивілізації, які створили свої державні інститути знизу, на тому етапі, коли суспільство, яке створило державу, ще реально її контролює. Таке ставлення суспільства до держави, що не передбачає патерналізму останньої, передбачає розкриття правопорушень з огляду не на нав'язані ззовні хибні цінності, а раціональну вигоду кожного члена суспільства, який сприймає порушення проти його держави як порушення проти нього самого. Однак такий донос іде "знизу", він не інституалізований у державі й праві.

Саме ступінь інституалізації доносу є мірою несвободи в суспільстві. Чим чіткіше в суспільстві відрегульовані доносительство і функція держави з прийому доносів, заохочення донощика, захисту його від негативних наслідків доносу, тим більш суспільство невільне. Очевидно, що держава зацікавлена в інституалізації тільки того доносительства, яке стосується її інтересів, як і те, що осереддя інтересів держави в її кровоносній системі - публічних фінансах, а отже саме вони є предметом особливо пильної уваги з боку держави, і доносительство в цій сфері регулюється насамперед і насамперед заохочується.

У США система податкових інформаторів (інквізиторів) діє з 1867 р., коли секретар федерального казначейства отримав повноваження оплачувати витрати, які він вважатиме за необхідні для виявлення і притягнення до суду та покарання осіб, які винні в порушенні законів про внутрішні доходи або потурають цьому. Інститут проіснував без серйозних змін до 2016 р., коли повноваження для заохочення whistleblowers (інформаторів) було розширено. Також інститути податкових інформаторів (інквізиторів) існували й продовжують існувати на рівні штатів. Сьогодні податковий інформатор може отримати від 15 до 30% суми, стягненої державою з ухилянта в результаті доносу. Питаннями податкових інформаторів займається спеціальний Whistleblowers Office у структурі IRS (до речі, досить цікава інформація для наших небожителів, що бачать себе резидентами США після зміни влади, як і для їхніх виборців).

У Великій Британії інститут податкових інформаторів, окремі аспекти якого регулюються ще актом про державну зраду 1350 р., має набагато глибше коріння. І хоча суми винагороди інформаторам значно скромніші, ніж у Штатах, англійські податківці займають активну позицію, скуповуючи податкову інформацію в інсайдерів банків та аудиторських фірм. І в США, і у Великій Британії інформаторам гарантується імунітет від розголошення їхніх імен, які можуть бути розкриті тільки за рішенням суду.

Таким чином, стовпи світової демократії мають традицію правового регулювання доносительства у фінансових питаннях, що сягає глибини століть. Водночас очевидно, що на початку ХХІ ст. правила, які регулюють ці відносини, значно ускладнилися й посилилися. Парадокс полягає в тому, що країни, котрі вважаються еталоном свободи і захисту прав людини, рік у рік дедалі більше заохочують доносительство в державних масштабах, регулюючи його на рівні, якому позаздрили б деякі диктатури.

При цьому діяльність whistleblowers ("свистунів") виправдовується такими високоморальними цілями, як захист фундаментальних прав людини, як свобода висловлювань, право на інформацію, право на чесні й справедливі умови праці та навіть (хоч як це дивно) право на приватне життя. Це знаходимо в пояснювальній записці (Explanatory Memorandum) до проекту Директиви ЄС on the protection of persons reporting on breaches of Union law, опублікованого 23 квітня 2018 р. Директива передбачає правовий захист для "свистунів", а також досить докладно регулює відносини, пов'язані з розкриттям інформації. Інформатор отримує серйозний юридичний захист від негативних наслідків своїх дій, який включає у т.ч. захист від позовів про порушення авторських прав, деформацію та розголошення конфіденційної інформації.

Відповідно до проекту, держави - члени ЄС мають передбачити існування внутрішніх каналів репортингу для донощиків в організаціях, у т.ч. й недержавних, які відповідають критеріям штату (від 50 осіб), або обороту (від 10 млн євро), або виду діяльності (наприклад, фінансовий сектор). Органи і канали для репортингу мають працювати і на державному рівні. Передбачається, що донощик повинен використовувати спочатку внутрішній канал організації, потім, якщо не отримає задовільного результату, звернутися до державного органу й тільки після цього - у пресу. Однак цього порядку можна не дотримуватись, якщо в донощика є обґрунтовані сумніви в належному функціонуванні каналів.

Цікаво, що не отримує захисту донощик, який навмисне розкриває інформацію, котра не свідчить про правопорушення або є недостовірною. Тобто якщо донощик добросовісно помилявся в тому, що порушення має місце (наприклад, не володіючи повною інформацією або неправильно витлумачивши інформацію), його все одно пропонується захистити. Але що робити власникові інформації, яка була розголошена за такою honest error, і як уникнути ймовірних зловживань з боку тих донощиків, які "помилилися", або донощиків, оплачуваних конкурентами, проект директиви мовчить. У цьому й полягає одна з основних небезпек легалізації доносительства як такого. Адже, дозволивши "чесне" доносительство, ми створюємо необмежене поле для зловживань, не маючи жодної реальної можливості викрити останні. Навряд чи в Європі цього не розуміють, швидше, вважають порушення інтересів власника інформації "допустимими втратами".

При цьому гарантії від репресій стосовно донощика самі по собі можуть мати цінність, стимулюючи донощика до несумлінних дій. Скажімо, якщо співробітник не впорюється з роботою й відчуває, що його хочуть звільнити, - що заважає йому поділитися інформацією про "правопорушення", подавши потенційне його звільнення як розправу за доносительство? Адже в такому разі навіть тягар доведення факту, що недружня дія проти інформатора не пов'язана з його доносительством, згідно з проектом директиви, лежить на тому, хто діє проти донощика!

Проект директиви ЄС - один із кроків, спрямованих на забезпечення фінансової прозорості - основного тренду європейської фінансової політики. Цю ж тенденцію підтримує і європейська судова практика. Так, нинішнього року Апеляційний суд Люксембурга виправдав викривача Антуана Дельтура, який обвинувачувався у крадіжці документів компанії PwC під час скандалу LuxLeaks. Дельтур розповів виданню International Tax Review (ITR) про рішення суду, яке створює серйозний прецедент для справедливого оподаткування. Апеляційний суд підтвердив, що Дельтур є викривачем, що було раніше визнано Європейським судом з прав людини, і зняв із нього всі обвинувачення стосовно крадіжки документації компанії PwC. Ця справа привертає до себе увагу тим, що вона пов'язана з іще однією суміжною проблемою - журналістикою розслідувань. Яким має бути баланс між правом на приватність, правом на професію журналіста і правом суспільства знати? Очевидно, що баланс останнім часом зсувається не на користь приватності.

Наявність таких норм у нашому праві поки що видається фантастичним, попри

те, що повноваження заохочувати інформаторів уже закріплювалося раніше за податківцями в одній із редакцій Закону "Про державну податкову службу". Це не так уже й зле, адже, як ми з'ясували вище, рівень інституалізації доносу відповідає рівню свободи в суспільстві. Очевидно, що наразі наше суспільство значно вільніше (принаймні у фінансових відносинах) за ті країни, які багато хто з нас вважає еталонами демократії. Однак відсутність у нас інституту доносительства в податкових спорах не означає, що нам не доведеться, швидше, рано, ніж пізно бути вимушеними визначити формулу для легалізації цього явища. Тому вже зараз нам треба замислитися над дуже непростими світоглядними питаннями, як:

- де баланс між правом на приватність і публічними інтересами, які виправдовують доносительство?

- чи може держава в особі фіскальної служби використовувати украдені дані про ухилянтів?

- чи може держава оплачувати послуги інформаторів і/або провокувати їх на співпрацю?

- чи можуть украдені дані бути доказом у суді?

- що робити, якщо розголошена інформація не свідчить про порушення закону, як це вважав інформатор?

Відповідь на ці та багато інших питань - у пошуку балансу між інтересами особи, основним із яких є право на приватність, та фінансовими інтересами держави, які ховаються за фасадом права суспільства на інформацію, свободи висловлювань, національними економічними інтересами та двома-трьома іншими правами з набору дбайливо складеного лобістами інституалізації доносительства. І в процесі пошуку легітимних відповідей дуже важливо розуміти, що будь-яка інституалізація можливості розкриття інформації про особу не просто потенційно порушує її право на приватність, вона наступає на свободу людини як таку.

Усвідомлення того, що будь-хто може легально донести на тебе, вже саме собою тяжіє над тобою, роблячи тебе залежним, підневільним державі. Ми вважаємо, що аксіологічне значення права людини, закріпленого у ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, полягає не тільки й не так у забезпеченні нерозголошення інформації про особу, що саме собою безперечно шкодить їй, як у тому, щоб забезпечити свободу особи жити вільно - не озираючись на можливість того, що інформація про неї стане надбанням третіх осіб (включно з державою). Усвідомлення недоступності твого приватного життя є однією з невід'ємних характеристик вільної особистості, гарантією її вільного розвитку.

З іншого боку, ми розуміємо, що злочин, скоєний у сфері фінансів, має бути розкритим, а людина, котра стала його свідком і сумлінно не промовчала, має бути захищена від переслідувань злочинця. Важливо забезпечити її права таким чином, щоб не зруйнувати основних демократичних свобод, вихлюпнувши з водою дитину, як це, на нашу думку, відбувається у країнах західної цивілізації зараз. Тобто норма має бути мінімально деталізована, надаючи широку дискрецію суду, роль якого в цьому питанні надзвичайно важлива. Держава може мінімально інституалізувати донос у фінансових відносинах, закріпивши звільнення від відповідальності донощика як загальну гарантію дотримання його прав. І тільки суд, виходячи з конкретних обставин справи, має вирішувати питання про добросовісність інформатора та право його на захист. Створена таким чином судова практика має стати орієнтиром для правозастосування.

Інститут доносительства у країні, де завжди "донощикові перший батіг", дуже важко легалізувати, але ще важче зробити його легітимним. Він стане таким тільки в тому разі, коли нам вистачить мудрості поступово знайти, відкрити (дотримуючись логіки Бруно Леоні) норми, які його регулюють, дозволивши, з одного боку, дати до рук фіскалам ефективний інструмент, а з іншого - не порушити права людини на приватність. Це пошук непростої відповіді на складне питання, яке ми зможемо вирішити, тільки передавши ініціативу з рук законодавця до рук судової правотворчості.