Будівельні кошториси: брехня у кожному рядку

На Заході, насамперед у США, в 1980-х роках набула поширення концепція управління вартістю життєвого циклу будівельних об'єктів, особливо - державних, які проектуються, споруджуються та утримуються за кошти платників податків і розраховані на тривалу експлуатацію для задоволення суспільних потреб.

За цією концепцією, доцільність використання коштів із єдиної "бюджетної" кишені не повинна визначатися лише вартістю будівництва. Так, сьогодні Кодекс федеральних законів (10 CFR 433.8 - Life-cycle costing) вимагає від усіх державних агентств застосовувати аналіз життєвого циклу при плануванні інвестицій, визначаючи один із рекомендованих показників ефективності.

Останніми роками вимога аналізу вартості життєвого циклу об'єктів отримала нормативне втілення і в законодавстві ЄС, зокрема в Регламенті 68 (PCR 2015). Документом вимагається, проводячи публічні закупівлі, визначати не тільки вартість будівництва, а й подальші витрати на утримання, експлуатацію об'єктів та їхню утилізацію після завершення терміну служби. Більше того, зазначається, що, у разі наявності такої інформації (а інформація постійно нагромаджується й публікується), мають братися до уваги і відповідні екологічні суспільні витрати та вигоди.

За роки застосування концепції життєвого циклу практика та проведені за кордоном спеціальні дослідження чітко продемонстрували, що утримання об'єктів нерухомості, а тим більше - їх експлуатація, набагато дорожчі, ніж саме будівництво (Flanagan, R. and Jewell, C.). Таким чином, із-поміж двох складових - будівельної та експлуатаційної - остання стає значущішою, а відтак - вартість спорудження об'єктів капітального будівництва стає ніби другорядною і підпорядкованою подальшій ефективній експлуатації відповідних об'єктів нерухомості. Тож у публічних закупівлях обґрунтовано відмовилися від мінімізації вартості будівництва, і тим більше - вартості проектування. Виходячи з цього, проектно-кошторисна справа стала перетворюватись у комплексне варіантне проектування витрат упродовж життєвого циклу та вигод для замовника-користувача.

На цьому тлі українська система ціноутворення в будівництві, практика торгів, навіть через систему Prozorro, абсолютно не відповідають сучасним науково обґрунтованим принципам і лише узаконюють марнотратство суспільних коштів.

Це - з погляду відсутності складової експлуатаційних витрат і оцінки вигод. Але нинішня система кошторисного нормування та ціноутворення не дає можливості достовірно визначити і витрати на будівництво, більше того - створює умови для значного завищення їх у будівельних кошторисах на державних об'єктах.

Система, сформована ще у 1990-х роках, використовує як основу ресурсні норми витрат на роботи за застарілими технологіями (часто потрібних норм взагалі немає), не містить вартісних показників - цінових орієнтирів. Методика розрахунків не передбачає структуризацію вартості у розрізі реальних учасників інвестиційно-будівельного процесу та термінів виконання ними робіт, непридатна для нових типів контрактів між учасниками при різній комбінації будівельних робіт і фінансово-управлінських послуг.

Система не містить зворотного зв'язку з наповнення інформаційної бази даними виконаних контрактів по різних типах об'єктів. У результаті звітності будівельників не за фактичними витратами, а за викривленими плановими кошторисами, система не генерує показників ринкової вартості (ціни) будівельної продукції, інших показників вартості життєвого циклу, необхідних для прийняття рішень на стадії обґрунтування державних капітальних інвестицій.

Кроки держави з реформування управління будівництвом у частині кошторисного нормування зводяться, на жаль, до спроб перегляду тих чи інших ДСТУ, їхніх окремих частин, не змінюючи загального підходу до ціноутворення. Так, наприклад, недавнє "вдосконалення" обчислення адміністративних витрат, кошторисного прибутку, вартості проектно-вишукувальних робіт і експертизи проектної документації проведене без розуміння того, що ці види витрат у ринкових умовах взагалі не мають підлягати нормуванню. У публічному секторі можуть і повинні існувати лише вартісні норми (середні актуальні ціни) на будівельну продукцію.

Вітчизняні фахівці з управління будівництвом давно переконують профільні урядові структури, насамперед Мінрегіон та МЕРТ, що нова система кошторисного нормування і ціноутворення повинна ґрунтуватися не на кабінетних розрахунках ресурсних норм на роботи, а на внутрішньофірмовому нормуванні, фактичній звітності суб'єктів про їхні ціни на ресурси, роботи і послуги, розробці на цій основі та публікації територіальних збірників вартості будівельної продукції (будівель, споруд, їхніх частин).

У країнах ЄС цей процес регулюється Регламентом 305/2011 (Regulation 305/2011). При цьому принципово важливим є визначення будівельної продукції не лише як кінцевої, тобто будівлі чи споруди, а як будь-якої продукції, що входить до складу об'єкта чи його частини.

Будь-яка будівельна продукція по ланцюжку її створення до повної готовності - від цеглини і до будівлі та споруди - реально купується й продається за цінами, які перекривають витрати виробництва і влаштовують покупця. Вони (ціни) мало пов'язані зі знанням споживачем індивідуальних та усереднених норм витрат ресурсів виробника і навіть ринкових цін на ці ресурси, тобто структури вартості. Покупець повинен знати лише характеристики та середні ринкові ціни на продукцію (об'єкт або його частини). Увесь цей процес має відстежуватись у системі Prozorro, а не лише в контракті між державним замовником та приватним генпідрядником.

У Мінрегіоні України виправдовували нинішній механізм ціноутворення відносно невеликою, наприклад 10%, питомою вагою державних капітальних інвестицій (9,3 млрд грн з держбюджету і 26,8 млрд грн з місцевих бюджетів при загальному обсязі 359 млрд грн у 2016 р.), для регулювання яких нібито недоцільно створювати громіздку систему моніторингу та нормування цін.

Але внаслідок застосування в державному секторі та поза ним нинішніх методів кошторисних розрахунків, у тому числі з неповним охопленням статей витрат, де в кожному рядку написане не відповідає факту в обліку підприємств і статистиці, стало неможливо проконтролювати дійсну вартість робіт зі зведення частин будівель і споруд та об'єктів в цілому. А немає такої інформації - немає кошторисного нормування для інвесторів.

Цим скористалися будівельні підприємства, по-перше, завищуючи кошторисну вартість, а по-друге, приписуючи власні витрати і виводячи гроші в тінь. Так, з одного боку, статистика 2016 р. свідчить, що з 42503 млн грн капітальних інвестицій у житлові будинки вартість безпосередньо будівельних робіт становила 18012 млн грн, або 42%. За ці кошти було введено в експлуатацію всього 9367 тис. кв. м житла, у тому числі 8341 тис. кв. м - нового. Інвестиції в нове будівництво 1 кв. м площі житла становили майже 5100 грн з вартістю будівельних робіт приблизно 2150 грн. Маючи уявлення про ціни на первинному ринку житла (у статистиці пострадянських республік такі ціни публікуються офіційно), а це в Україні 10 -20 тис. грн за кв. м, збитків начебто не передбачається. З іншого боку, показники роботи підприємств галузі у статистиці за всі роки незалежності виявлялися негативними (див. табл.).

Причина цих ножиць між реальними прибутками і збитками за даними статистики - спотворене ціноутворення.

Доповнимо картину аналізом непрозорого механізму витрачання бюджетних капітальних інвестицій, тобто 36,1 млрд грн. Річ у тому, що, згідно з Інструкцією Мінфіну України про підготовку бюджетних заявок, суми капітальних інвестицій плануються на підставі проектної документації ранніх стадій. Відповідно, там немає й не може бути обгрунтованих кошторисів за робочими кресленнями, обсягами робіт і ресурсним нормам (хай навіть спотвореними). Отже, планові бюджетні інвестиції - завжди необґрунтовані в будівельній частині. Як правило, саме ці, часто штучно збільшені, суми й виникають у підсумкових державних контрактах, незважаючи на нібито їхню мінімізацію в результаті тендерних процедур. Таким чином, можна стверджувати, що внаслідок хибної і неповної системи ціноутворення в будівництві витрачаються надмірні бюджетні кошти на зведення об'єктів, які надалі будуть надмірно дорогі в утриманні та експлуатації.

Наприкінці розглянемо вади кошторисного ціноутворення з погляду управління публічними об'єктами нерухомості.

Недавно експерти англійської компанії Savills визначили, що вся світова нерухомість оцінюється у 217 трлн дол. США, становлячи 60% вартості глобальних активів. Тому управління такою цінністю виходить на перший план у сучасному менеджменті. В українській статистиці вартість нерухомості окремо не відображена, а основні засоби в цілому відображаються лише за первісною (переоціненою) вартістю й оцінювалися до 2015 р. в 13,75 трлн грн (близько 0,5 трлн дол. США). За останні 15 років, з 2000-го по 2014-й, їхній знос зріс із 43,7% до 83,5% (для порівняння, у Білорусі - 41,6%, Казахстані - 47,1%, Росії - 48,2%, Польщі - 45%) і в грошовому вираженні становив
11,5 трлн грн. Але раптом, у зв'язку з переоцінкою "Укрзалізниці", загальний знос по країні дивним чином у статистиці за 2015 р. знизився до 60,1%, а вартість активів зменшилася майже вдвічі - на 45%, з 13,75 трлн грн до 7,64 трлн грн.

Тож яка вартість активів держави? Скільки треба капітальних інвестицій для їх оновлення до нормального рівня, за реальними ринковими цінами, тобто яка їх відновна вартість?

Причому тут кошторис на ціноутворення? А при тому, що за відсутності актуальних укрупнених середніх цін на зведення чи капітальний ремонт будівель та їх частин (а це складова частина кошторисного нормування й ціноутворення) неможливо швидко і достовірно оцінити знос, точніше - відновну вартість і відповідну потребу в капітальних інвестиціях для підтримання прийнятного рівня експлуатаційних якостей об'єктів. Неможливо оцінити і сам прийнятний рівень.

Тому досить вводити суспільство в оману формальним існуванням державного регулювання цін у публічному секторі будівництва. Краще скасувати таке регулювання, яке створює "парасольку" для марнотратства та корупції, й задіяти справді ринкові механізми ціноутворення.