Реформи Януковича: який капіталізм будуємо?

Президент України В.Янукович позначив 2011-й роком реформ і модернізації. Тим часом влада поки що не може сформулювати імператив реформаторського курсу: які необхідні реформи, хто суб’єкт реформ і, нарешті, найголовніше - яка мета реформ. Без чіткої відповіді на ці запитання всі реформаторські спроби еліт зводяться до тактичних маневрів із запобігання та мінімізації економічних і соціальних ризиків. Але основний ризик полягає в тому, що політичний клас, прагнучи стабільності, постійно уникає інституційного наповнення реформ, а отже, без відповіді залишається питання: який капіталізм буде побудовано в Україні?

Капіталізм: політичний чи ринковий?

Досвід виходу із постсоціалістичної та пострадянської економічних систем і створення ринкових економік в інших країнах свідчить, що такий вихід здійснювався трьома магістральними шляхами: східноазійським («капіталізм знизу»), центральноєвропейським («капіталізм іззовні»), пострадянським («капіталізм згори»). Прикладом «капіталізму знизу» є Китай, де ворітьми в постсоціалізм стало мале приватне підприємництво у сфері сільського господарства. Держсектор зберігся, але було відкрито доступ для приватних інвестицій, зокрема іноземних. «Капіталізм іззовні» був характерний для центральноєвропейських країн, таких як Угорщина, Чехія, країни Балтії. Ці європейські країни вже мали досвід приватної ініціативи та підприємництва, тому, створивши новий правовий дизайн, без особливих проблем перейшли до капіталізму. Пріоритет віддали залученню іноземного капіталу і передачі державної власності до рук іноземних інвесторів. Під управління транснаціональних компаній перейшов і виробничий, і корпоративний менеджмент. Саме зовнішні інвестори виступили активними лобістами інституційних змін і локомотивами ринкових реформ.

Україна, як і інші пострадянські країни, пішла іншим шляхом, обравши «капіталізм згори» як швидкий перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, в основі якого лежав перерозподіл державних активів шляхом їх швидкої приватизації. При цьому зазначений процес відбувався в умовах відсутності ринкових інститутів, насамперед інституту приватної власності та правових механізмів її захисту. Відсутність таких інструментів захисту прав власників означала, що судова система обслуговуватиме приватні інтереси правлячої еліти в режимі правового сервісу.

Основним наслідком «капіталізму згори» став перехід не від плану до ринку, а від плану до клану. Тобто до формування політичного капіталізму, коли адміністративні й політичні посади давали можливість конвертувати політичну владу в економічне багатство і тим самим акумулювати економічні та фінансові ресурси в руках владних еліт. У результаті виник відчужений від суспільства капіталізм правлячої верхівки, а економіка стала функціональним придатком політики. Окрім цього, у процесі складання нового шару капіталістів відіграли свою роль чинники клановості і регіональності (на початок нульових років сформувалися донецький, дніпропетровський та інші клани).

Становлення і закріплення основ політичного капіталізму збігається як із періодом формування певної моделі політичного режиму, так і з перебуванням конкретної персони на посаді президента. Під час першого терміну президентства Л.Кучми було дано старт швидкій приватизації державної власності і тим самим відкрито доступ адміністративним елітам до можливостей акумуляції приватної власності (відбувся обмін влади на власність). У цей період розпочався процес конституціоналізації зароджуваного політичного режиму. Він призвів до утвердження президентсько-персоналізованого суверенітету, який підмінив і підім’яв під себе парламентсько-народний суверенітет. Уже на кінець першого терміну сформувався новий прошарок надбагатих власників - олігархів, які заволоділи найбільшими в минулому державними активами. Система набула рис конкуренції всередині олігархічного класу, де олігархи виконували роль бенефіціарів політичного режиму, а президенту відводилася роль верховного арбітра. Цей період становлення політичного капіталізму можна назвати конкурентно-олігархічним, оскільки конкуренція мала характер боротьби за патронат президента, зокрема з використанням ресурсів парламентського лобізму. Зворотним боком конкурентно-олігархічного періоду стало критичне зниження доходів та рівня життя людей, які супроводжувалися низькою довірою до влади і нових великих власників. Цей період закінчується формуванням кланово-олігархічної моделі капіталізму. Відповіддю на неї стала різка суспільно-політична дестабілізація, що вилилася в помаранчеву революцію як вищу стадію кризи легітимності встановленого політекономічного режиму.

У наступний період, під час п’ятирічки президентства В.Ющенка, було зроблено ставку на демократизацію політичної системи і дерадизацію суспільства. Але демократія, яка не спиралася на верховенство права й ефективні інститути, перетворилася на демоанархію, що призвело до розчарування суспільства в ринку і ліберальній формі політичної організації. Тим часом олігархічна еліта успішно провела тактичне переналаштування, пристала на нові правила і брала участь у демократичній грі. Олігархи активно увійшли в політику, вибудувавши цілі холдинги для представництва та захисту своїх інтересів - від партій до громадських організацій, від парламенту до судів. У цей період відбувається часткова лібералізація економіки та суспільства, але олігархічна суть політекономічного режиму залишається попередньою. І якщо за Кучми відбувся перехід від плану до клану, то очікуваний перехід від клану до ринку так і не відбувся. Відтак Україна опинилася між двома сценаріями: або економічна монополія олігархів підімне демократичну конкуренцію, або остання демонополізує олігархічну економіку, що дозволить перейти від клану до ринку. Події, на жаль, пішли за першим сценарієм.

Основна проблема ринково-ліберального періоду полягала в тому, що будівництво демократії без демонтажу радянської постдержавності і посталої на її уламках кланової економіки, без верховенства права і вільної економічної конкуренції унеможливлює побудову зрілої, дієвої, ліберальної політекономічної моделі. Фактично, в помаранчевий період було підготовлено умови для зміцнення клановості і закладено ризики для демократичної моделі. Саме правова дефектність цього періоду як не повної, не структурованої, не інституціоналізованої демократизації зрештою спровокувала можливість відступу від уже завойованих позицій.

На відміну від минулих років, які супроводжувалися економічним зростанням і збільшенням доходів громадян, сучасна економічна ситуація характеризується стагнацією доходів, зростанням бюджетного дефіциту і слабкою можливістю утримання економічного стану країни хоча б на попередньому рівні. Криза бюджету, доходності і народного добробуту примушує владу шукати нові стратегії управління економікою та перерозподілу ресурсів. Якщо в часи економічного зростання проблема нереформованих інститутів могла бути відсунута на другий план, то економічна застійність змінює ситуацію з точністю до навпаки: на порядок денний виходять питання демонтажу кланово-олігархічної системи і створення дійових економічних і правових інститутів.

Але замість того, щоб відкрити можливості для повномасштабної економічної та політичної лібералізації, зміцнення економічної і політичної конкуренції, для гарантії прав власності через справедливе й незалежне правосуддя, - нові «верхи» почали з монополізації політичної і економічної влади, фіскальної централізації. Якщо раніше ресурсно-забезпечені групи активно займалися політикою, то тепер відбувається відмова від «політики» в обмін на збереження ресурсів і впливу (феномен так званих тушок). Внутрішньоелітні конфлікти з публічної сфери перетікають у рамки відтвореної адміністративно-командної вертикалі. Функції розпорядника вертикалі переходять до домінуючого політичного гравця, яким стає президент, для чого і було повернуто В.Януковичу конституційні президентські повноваження 1996 року. В цих умовах маргіналізація політичної ролі опозиції покликана нівелювати можливі розколи еліт, нейтралізувати соціальне незадоволення та опір неолігархічного середнього і малого підприємництва, тим самим сформувавши страховий поліс для безпеки правлячого режиму.

Реформи для панів чи для громадян?

Базовим пріоритетом модернізації влада вважає досягнення «сталого економічного зростання» при збереженні політичної та соціальної стабільності. При цьому запропоновані реформи розглядаються одночасно і як управлінська технологія досягнення конкретного економічного результату, зокрема забезпечення стабільної роботи «свого» бізнесу, і як державно-бюджетний механізм зниження соціального негативу на час їх проведення, тобто як спосіб збереження соціальної і політичної стабільності.

Певні запитання викликає методологія проведення реформ. Адже якщо проголошується реформаторський курс, то мають бути публічно поставлені конкретні цілі й завдання, ідеологія проваджуваних змін. Однак у публічному просторі правляча еліта так і не змогла чітко сформувати власну реформаторську позицію: до якої економічної моделі прагнемо? З ідеологічної точки зору, «економічні реформи» і «соціальна стабільність» не є орієнтирами одного порядку, оскільки будь-які докорінні зміни завжди передбачають певну соціальну дестабілізацію. Інакше кажучи, для правлячої еліти реформи актуальні лише тією мірою, якою вони не порушують вибудувану ілюзію «стабільності». Так, блискавичне ухвалення Податкового кодексу, яке спровокувало масові протести підприємців, вмить загальмувало ревізію пенсійного і трудового законодавства, та й самі новітні норми, що регулюють оподаткування, вже неодноразово піддавалися ревізії в режимі on-line.

Що стосується «сталого економічного зростання», то ставка на швидке зростання показників ВВП дозволила продемонструвати прийнятні для влади статистичні показники, але при цьому фактично відкласти реформування інститутів. Замість створення нових правових та інституційних форм, основна увага приділяється позаекономічному вилученню додаткового продукту, пошуку оптимального варіанта управлінських «схем», формули адміністративного регулювання ринком і силового контролю над малим та середнім бізнесом.

Модель економіки, що вибудовується таким чином, із її орієнтацією на позаекономічну адміністративну регуляцію суспільного виробництва поза загальними, легітимними для всіх гравців «правилами гри», переорієнтовує логіку власне економічного розвитку на політичну стратегію збереження влади. Головним імперативом влади стає не виробництво прибутку, фінансового доходу, економічної вартості, а нарощування владних дивідендів і виплата соціальної ренти заради збереження політичної стабільності. Консервація й реанімація адміністративно-командних методів призводить до створення неотрадиціоналістського адміністративного ринку, тобто ринку, що вмонтовується в систему державного управління як підлеглий, допоміжний елемент, завдання якого - забезпечувати відтворення влади. Влада турбується не про економічну ефективність, а працює в режимі пострадянської безпеки - енергетичної, продовольчої, фінансової, соціальної тощо. Але гарантування безпеки в умовах монополізації політичних та економічних активів, адміністративно-силового тиску на «чужий» бізнес означає, що еліти прагнуть захистити себе від соціального незадоволення і зберегти своє домінуюче становище.

Яскравою ілюстрацією командної логіки політичного капіталізму є ситуація навколо зернового ринку. І проблема навіть не в тому, що становище на цьому ринку впродовж року характеризується монополізацією, позаекономічними заборонами і примусами, квотуванням експорту зерна тощо. Проблема складніша й фундаментальніша, а саме - у ставленні вищих чиновників до ринку зерна і сільського господарства як місця й засобу забезпечення так званої продовольчої безпеки. Інакше кажучи, чиновники оперують не інтересами економічних агентів, прибутковістю, дохідністю, інвестиціями та іншими інструментами економічного регулювання, а політико-ідеологічною категорією безпеки. Невміння управляти і бажання все контролювати легітимується нібито інтересами продовольчої та соціальної стабільності, хоча насправді йдеться про безпеку майнових і статусних позицій тих, хто тримає монополію на цих ринках.

Crony-капіталізм по-донецькому

Якщо автори реформ прагнуть економічної модернізації, тоді потрібно відповісти на запитання: ідеться про авторитарну модернізацію за сінгапурським зразком чи про лібералізацію з перспективою входження в європейський політекономічний простір? Якщо перше, тоді зрозуміла логіка статистичної гонитви за показниками ВВП, пріоритетність секторальних реформ на шкоду формуванню ринку - національного чи фрагментарного, вбудованого в глобальну економіку. Протягом останнього року відбулося «одонеччування» адміністративної та прокурорсько-силової вертикалі.

Оскільки план побудови вертикалі влади вже реалізований, зараз впроваджується політичний проект вертикально-інтегрованої економіки в рамках системи кронізму - сrony-капіталізму, або капіталізму сім’ї, родичів і друзів. За відсутності національного ринку, капіталізації суспільного виробництва і в умовах монополізації цілих галузей промисловості, а то й окремих секторів економіки виникає феномен адміністративного зрощення держави і великого бізнесу. В політичному сенсі це означає, що великий бізнес, фактично, отримує статус голосуючої більшості, а в економічному - національний ринок дефрагментується на автономні сектори, контрольовані олігархами і внутрішньовладними бюрократичними групами. Це в українських умовах одне й те ж саме.

Другий ефект зрощення адміністративного і комерційного секторів полягає в отриманні правлячою елітою мажоритарного права на перерозподіл національного багатства. Що характерно: дохід розглядається як ресурс політичного панування, а не як економічна інвестиція. Ресурси використовуються для адміністративної перебудови «допоміжних» систем - судів, прокуратури, податкової адміністрації, митної служби, МВС, тобто для створення українського варіанта поліцай-економіки. Логіка адміністративно-командного накопичення провокує великий бізнес на отримання «швидких» рент, а капітал як фінансовий масив створюється виключно у банківській сфері. Тому реалізація «вертикально-інтегрованого» проекту передбачає переведення «своїх» активів під формальне державне управління, як це сталося з більшістю «регіональних» банків, хоча, по суті, націоналізації не відбулося. Державний бюджет тут розглядається в ролі фінансового механізму збереження власності і активів.

Контроль над бюджетними потоками, а також фіскальна, адміністративна, бюджетно-розпорядча централізація фактично прив’язує бізнес до розпорядчих і преференційних можливостей бюджету, який перетворюється на привілейований об’єкт державного управління. Інакше кажучи, бюджет замінює ринок, а конкуренція за доступ до бюджету - ринкову конкуренцію. Напівавторитарні, частково капіталізовані сегментарні ринки функціонують, але не працюють у режимі ринку, тобто конкуренції та цінових сигналів. Звідси низька норма накопичення, інвестиційна криза, хронічне недоінвестування, низька продуктивність та економічний застій.

Держава не виступає ні в ролі активного гравця, ні в ролі регулятора і форматора ринкових відносин. Логіка адміністративного управління породжує феномен відчуження держави від економічного виробництва, оскільки державне управління набуває форми управління речами, ресурсами, промисловими активами, але не управління інтересами фермерів, зернотрейдерів, енергетиків, виробників, споживачів. По суті, взято курс на створення некапіталістичної, напівфеодальної, псевдоринкової економіки - без виробництва, доданої вартості, але з розпорядницькою, проїдальною бюджетною місією і державною експлуатацією бюджетнозалежних соціальних прошарків. Однак проблема полягає в тому, що пострадянські технологічний і соціальний ресурси вже вичерпані. Тому необхідно переорієнтовувати економіку з логіки бюджетних виплат, субвенцій, дотацій на економіку, яка виробляє додану вартість. Але для цього потрібно створювати інституційні умови: інститут приватної власності, масовий прошарок неолігархічних власників, незалежний суд і демократичне представництво. У такому разі базовим імперативом ринку буде не безпека режиму і «верхів», а легітимні «правила ігри», які створюють і модерують бізнес-інтереси.

* * *

Основна проблема гальмування реформ - у пролонгації адміністративно-командної, олігархічно-монополітичної, вертикально-інтегрованої пострадянських практик. Без політичної і економічної демонополізації реформи не зможуть працювати на інтереси людей та суспільства. Або реформи залишаться репродуктивними, консервативними, спрямованими на гарантування безпеки правлячих верхів, їхніх доходів, рент, статусів - або це будуть реформи трансформативні, які реалізовуватимуть завдання транзиту до неолігархічного середньокласового капіталізму.

Для забезпечення трансформативного характеру реформ необхідно вийти з політичного капіталізму, відмовитися від логіки політичного накопичення - інвестування в силовий, адміністративний, владний ресурс на користь логіки індивідуального накопичення та інвестиційно-інноваційного зростання, про яке правляча еліта говорить ось уже з десяток років, але яке не стало умовою і результатом економічної політики.