Ціна залежності

Оголошення на радіо-FM лунало щопівгодини: «Хмельницька загальноосвітня школа номер шість запрошує бажаючих навчатися в класі з російською мовою викладання. Протягом усіх років навчання відбуватиметься російською з поглибленим вивченням німецької мови. Адреса школи… Звертатися за телефоном…».

Правду кажучи, спершу подумалося, що то хмельницькі освітяни притьмом кинулися реалізовувати намір «регіональної» більшості Верховної Ради, озвучений Вадимом Колесніченком, обов’язково набирати в кожному українському місті класи з російською мовою навчання для задоволення потреб російськомовного населення. Проте, як виявилося, все значно простіше. Чи - складніше? Втім - трохи історії.

Протягом останніх 19 років хмельницькі школи - всі - стали українськими. Подякувати за це слід насамперед уже покійному Володимиру Красицькому, що в 1991 році очолював міський відділ освіти. Він не став тоді за прикладом свого столичного начальства ховати голову в пісок і вичікувати з моря погоди, а чітко й одразу привів мовний режим шкіл у відповідність до національного складу населення обласного центру, засвідченим у даних перепису: українців - 82,5%, росіян - 13,5%, інших національностей - 4%. А от у тогочасній міській освіті все було з точністю до навпаки. З 53 дитсадків україномовними було тільки 11: у них виховувалося менше трьох тисяч дітей, тоді як у російськомовних - понад 15 тисяч. Із 31 школи дев’ять були українськими, чотири - змішаними, 18 - російськомовними, причому дві з них працювали за програмами Російської Федерації, тобто українську мову і літературу там не викладали взагалі. Словом, із 37 тисяч хмельницьких школярів 27 тисяч навчалися російською, і сім тисяч з них зовсім не знайомилися ні з українською мовою, ні з літературою, ні з культурою (причому серед них було чимало корінних подоляків, яких заява батьків про відмову від вивчення української негайно й безповоротно перетворювала на безрідних яничар - тобто «чисто советских людей»).

Уже за десять років картина змінилася. Дошкільні заклади обласного центру стали україномовними, а в школах 35385 учнів навчались українською мовою і 4289 - російською.

Ще через десять років - у 2010-му - з 27320 хмельницьких школярів у російських класах навчалися тільки 70 учнів.

Але ці класи досі є! І не два, як могло б здатися з наведеної цифри. Російські класи до сьогодні існують у двох хмельницьких школах - №6 і №12. Щоправда, у 12-й школі (це одна з двох колишніх суто російських) це лише 11 і 9 класи, в яких відповідно 9 і 11 учнів. Потім бажаючих навчатися в російських класах просто не стало.

А в шостій школі російські класи залишилися. Щоправда, дітей у них з кожним роком меншає. Та класи вперто набирають. І, що характерно, не стільки з російських сімей, скільки з вірменських, азербайджанських, батьки яких торгують на знаменитому хмельницькому базарі. А тим часом, якщо для відкриття українського класу необхідно щонайменше 20 учнів, то для російського вистачить і восьми: у російському 10-В, до прикладу, 11 учнів. Але якщо й восьми бажаючих немає, класи відкривають усе одно - коли є бодай один охочий! Бо протягом останнього десятиліття цього смішного мінімуму для існування російського класу в школі №6 однаково бракує: відтак у 8-му російськомовному навчається шість учнів, у 6-му - п’ять, у 3-му - чотири, у
2-му - один і в 1-му - шість. Причому тільки перший і другий класи складають клас-комплект (тобто навчаються разом). Усі інші вважаються повноцінними класами!

Через ці «повноцінні», але малокомплектні класи витрати на учня протягом навчального року в школі №6 становлять 6 тис. гривень - тоді як у всіх інших школах обласного центру - 4700. А оскільки в шостій школі навчаються 626 школярів, то ця різниця становить 813 тис. 800 грн. Словом, 33 учні російських класів школи №6 коштують міському бюджету Хмельницького майже мільйон гривень! І це тоді, коли у всій країні, і на Хмельниччині також, нова влада форсованими темпами «оптимізує» освітню мережу, скорочуючи кількість «нерентабельних», тобто економічно збиткових, шкіл і позбавляючи старіючі подільські села будь-яких перспектив (бо немає школи - не буде села).

Тому, виявляється, й хочуть набрати більше учнів у ці класи - аби бодай трохи здешевити вартість їх навчання. Саме така «логіка», за твердженням керівництва хмельницького освітнього відомства, керує їхніми діями. Тож шоста школа щедро витрачає на оголошення кошти зі шкільного спецфонду - тобто з грошей, зібраних батьками на ремонт і оснащення класних кімнат тощо.

- А хіба не простіше брати цих учнів до українських класів? - цікавлюся в начальника міського управління освіти Юрія Курманського.

- Що ви! Буде соціальний вибух! - категорично заперечує Юрій Іванович.

- А в Росії, де понад сім мільйонів українців і немає жодного українського класу, бувають через це соціальні вибухи?

- Так то ж у Росії… А тут… Ну… Ви ж розумієте… - дуже «логічно» пояснює головний хмельницький освітянин.

До цього нічого додати. Хіба те, що начальник міського управління освіти Юрій Курманський і директор школи №6 Світлана Мельник - депутати міської ради. Думаєте, від Партії регіонів? Боже збав. Як і міський голова Сергій Мельник - від «Батьківщини», яка в чинній міській раді має більшість, спроможну ухвалити будь-яке рішення.

Але… Ви ж розумієте?