Знову двійка, або Вибрані місця з листування з венеціанськими друзями

«Якщо бланк привітальний, то адресата спочатку привітати потрібно», — пояснював коту Матроскіну основи політесу листоноша Пєчкін. Кіт, щоправда, все одно не вигадав нічого кращого за простодушну фразу «вітаю, Шарику, ти — бовдур». У Венеціанській комісії засідають аж ніяк не мультяшні персонажі. Найкращі юристи континенту. Тобто люди за визначенням виховані, з досвідом і, зрозуміло, освітою. Висновки свої вони намагаються формулювати без різкостей. Але, схоже, навіть фантазії добірних правознавців забракло, щоб урівноважити кніксенами на адресу офіційного Києва довгий список очевидних безглуздостей, які вони виявили, заглибившись у вивчення «українського питання». 77 пунктів висновків експертів звучать як вирок. Некомпетентності й непрофесіоналізму тих, хто «кроїть» українську Конституцію. Підсолодити пілюлю за пєчкінським рецептом — бодай формальним заохоченням зусиль реформаторів — венеціанці так і не наважилися.

Найбільше європейських юристів вразив український Конституційний суд. Левова частка зауважень стосується саме його дій. Хоча експерти кілька разів підкреслюють, що не мають наміру давати оцінки рішенням суддів і тим більше не вповноважені їх переглядати, вони просто... не в змозі приховати свій подив. Як суд міг у 2010-му взятися за справу про реформу, якщо в 2008-му сам вирішив, що не має повноважень його розглядати, оскільки поправки до Конституції набрали законної сили (пункти 19 і 31 «висновків»)? Чому не пояснив, як узгодяться між собою два рішення, які суперечать одне одному (пункти 33 і 34)? Де чітке пояснення механізму переходу від одного конституційного стану до іншого (пункт 39)? Чому судді відмовилися враховувати наслідки свого рішення, хоча зобов’язані були це зробити (пункт 38)? В якій іще країні можливе автоматичне поновлення дії скасованої шість років тому Конституції (пункт 41)? Запитання наростають як снігова грудка. При цьому експерти мало не на пальцях пояснюють, що цікавляться всім цим не тому, що «вредні». І навіть не знічев’я. Квапливість і відверта неохайність суддів у принципових питаннях уже тепер, за словами венеціанців, дає підстави засумніватися в легітимності практично всіх органів української влади, сформованих за Конституцією 2004 року, — парламенту, уряду і самого президента (пункти 43 і 70).

Певна річ, на сумніви «якихось там» європейських юристів офіційний Київ може не зважати. У крайньому разі, оголосити їх малозначними. Як Сталін, який свого часу спитав глузливо: «Папа Римський? А скільки в нього дивізій?». Правда, коли розмову передали понтифікові, той зауважив, що в Сталіна ще буде можливість познайомитися з папськими дивізіями ближче — адже радянські диктатори теж смертні. Венеціанська комісія, звичайно, не каральний орган. Жодних санкцій до «порушників конвенції» вона застосувати не може. Але її авторитет незаперечний для інших європейських структур, у розпорядженні яких уже є арсенал «батогів» і «пряників». Та й удати, що знати не знає жодної комісії, українська влада не може. Оскільки сама ще недавно виправдувала свої дії гучними посиланнями на венеціанців — мовляв, хто як не вони критикували «осоружну» реформу 2004 року і хвалили «кращу» Конституцію в редакції 1996 року.

Виправдання були такими гучними, що комісія вирішила докладно пояснити — в тих-таки висновках, — за що саме критикувала реформу Кучми—Медведчука. За поспішність (узагалі-то черепашачу порівняно з темпами її скасування новою владою) і збереження... занадто великих повноважень у руках президента (пункт 15). Нагадавши, що ідею розширення прав парламенту якраз палко підтримували (пункт 13). Причому думки своєї не змінювали ні до, ні після 2004-го. Так, Конституція 1996 отримала високу оцінку венеціанців, але вони відразу звернули увагу на те, що вона — за всіх своїх переваг — не завадила концентрації влади в руках президента (тоді ним був Кучма) і не запобігла конфронтації між виконавчою і законодавчою владою (так теж було при Кучмі, при Ющенкові президент більше конфліктував з прем’єром). Більше того, конституційні проекти Ющенка венеціанці теж критикували передусім за збереження в руках глави держави «непотрібних» у демократичному суспільстві повноважень (пункт 20). Розраховувати після всього цього, що європейські юристи підтримають повернення Януковичу повноважень Кучми, можуть тільки казково наївні або безмежно цинічні люди. Признайтеся чесно, ви особисто вірите в наївність нинішніх мешканців Печерський пагорбів?

Назвати аматорами юристів, які відповідають на Банковій за конституційний процес, теж язик не повертається. Свою справу вони знають так добре, що могли б лист з Венеції цитувати, як мовиться, не розкриваючи конверта. Зрештою більшість правових аргументів венеціанців їм не просто знайомі. І Олександр Лавринович, і Олена Лукаш самі із задоволенням їх наводили. І своїм «клієнтам» підказували. Зовсім недавно — коли були в опозиції. І їм треба було доводити, що реформу скасувати неможливо. Зі зміною влади установки, звісно, змінилися. На берегах Дніпра. Але не Адріатики.

Можна, звичайно, здивуватися, навіщо взагалі треба було звертатися у Венецію, якщо розгромну оцінку «українських експериментів» можна було передбачити майже зі стовідсотковою впевненістю. Та в тому-то й річ, що запит надійшов не з Києва. До комісії звернувся голова моніторингового комітету ПАРЄ, і представники української влади змушені були до нього приєднатися — хоча б для того, щоб уникнути розгрому прямо на сесії Парламентської Асамблеї в жовтні. Процедура в чомусь схожа на механізм вирішення конституційних спорів на національному рівні — в країнах, де він діє. На захід від Бугу в Конституційний суд зазвичай призначають найкращих юристів, спроможних дати кваліфіковану оцінку тому чи іншому законодавчому акту. І звертаються до них передусім по роз’яснення, а не з проханням підтримати ту чи іншу гілку влади.

В Україні пріоритети, на жаль, інші. І Венеціанській комісії, по суті, довелося виконувати за вітчизняний КС його роботу. Результат — не на користь мешканців будинку на київській вулиці Жилянській. Причому не тільки по вердикту від 30 вересня. Скажімо, формування парламентської коаліції «тушками» європейські експерти, на відміну від українських суддів, однозначно визнали таким, що суперечить Конституції, яка діяла на той момент. Зрозуміло, в редакції 1996 року про коаліцію не йдеться взагалі (пункти 23 і 24). Чинний закон про Кабмін, за словами венеціанців, як мінімум у трьох важливих пунктах їй прямо суперечить.

Ну а щоб, як кажуть, «двічі не вставати», експерти пройшлися і по майбутніх — теж цілком прогнозованих — рішеннях української Феміди. Попередивши, скажімо, що рішення про строки повноважень вітчизняного судді вже ухвалювали, коли розглядали питання про дату президентських виборів. І цілком зрозуміле бажання «підсобити» парламентаріям у їхньому бажанні залишатися в депутатських кріслах якомога довше, може мати «побічний ефект» у вигляді визнання неконституційним обрання нинішнього президента (пункт 51 «висновків»). Але в тому, що КС їх почує, венеціанці, схоже, не впевнені. Тому кілька разів наполегливо повторюють: поправки до Конституції (вже зроблені і майбутні) — занадто відповідальна справа, щоб доручати їх такому вузькому «творчому колективу». Можна, звичайно, слідом за булгаковським Борменталем поцікавитися: а що «коли замість мозку Клима Чугункіна вживити мозок Спінози», але венеціанці по-професорському непохитні — краще робити все як зазвичай. Як передбачено, до речі, українською Конституцією. Через парламент. Двома голосуваннями. Зокрема й кваліфікованою (хоч яким смішним видаватиметься це слово, якщо намагатися припасувати його до нинішнього складу Верховної Ради) більшістю. Бажано, обговоривши проект із громадянським суспільством і (о, жах!) з опозицією.

Щоправда, на листи з Європи — подеколи дуже для неї образливі — українська влада вже навчилася реагувати з усією притаманною їй винахідливістю. Один із способів можна назвати «вишиванням мережкою» — це коли з тексту документа висмикують (і цитують) тільки ті фрагменти, які офіційному Києву приємні, і в результаті навіть критичні послання оголошують «свідченням підтримки реформаторських зусиль української влади». Висновки Венеціанської комісії, втім, для такої «обробки» мало надаються — приємних?пасажів у них практично немає. Тому, скоріш за все, у хід піде інший метод — умовно називаний «зустрічною ініціативою». Якщо експерти наполягають на «всеосяжній конституційній реформі», оголосити, що саме така реформа давно готується в надрах вітчизняної влади! Тим більше що Андрій Єрмолаєв — керівник президентського Інституту стратегічних досліджень — якось обмовився, що поправки до Конституції справді готуються. А які — не уточнив. Саме час розповісти, що достоту такі, про які мріють у Європі.

Можливо, виглядає не надто переконливо — враховуючи те, що венеціанці наполягають на децентралізації, а українська влада останнім часом тільки й робить, що повноваження концентрує. Але консультантів Банкової це не бентежить. До діалектики в стилі сталінського «загострення класової боротьби у міру просування до комунізму» вони звикли. Згадайте, з якою легкістю вони перейшли від захисту реформи-2004 до її нещадної критики. Тож що їм заважає оголосити, що, скасовуючи реформу й повертаючись до президентської республіки, вони насправді просто ретельніше готувалися до запровадження республіки парламентської? Просто для того, щоб стрибнути, потрібно спочатку розбігтися. Нову реформу однаково доведеться затверджувати в парламенті? Чи не простіше було з самого початку підготувати її проект і передати в Раду, яка останнім часом охоче й без будь-якого обговорення голосує за кожну пропозицію Банкової? Навпаки! Рада тому й голосує без обговорення, що повноважень її позбавили, не питаючись, рішенням Конституційного суду. І на майбутнє, якщо опиратиметься, не бажаючи проводити конституційну реформу за сценарієм Банкової, так і залишиться без повноважень, на пташиних правах. Таке-от «примушування до демократії» в українському виконанні.

Утім, так і залишається незрозумілим, з якого дива люди, що зосередили у своїх руках владу над країною, від цієї влади вирішать відмовитися. Щоб просто сподобатися Заходу? Ну а для демонстрації добрих намірів цілком достатньо активно працювати над проектом реформи. Довго. Дуже довго. Практично нескінченно. А країна при цьому цілком може жити за «тимчасовими», але такими зручними для влади правилами надпрезидентської республіки. Незручно країні? А хто її питатиме? Влада ж і так знає, що громадяни найбільше в світі не хочуть повертатися до «хаосу помаранчевої епохи». Якщо пам’ятаєте, мультяшний Шарик був готовий навіть узимку ходити в кедах. А все тому, що йому категорично не подобалися валянки.