Віднесені вітром-2

Потопом біблійних масштабів назвали віруючі американці події у Новому Орлеані. Місто, поглинуте темрявою і багатометровою товщею води, навівало думки про апокаліпсис. Проте це класичний приклад того, як перекроювання людиною природи «під себе» рано чи пізно дається взнаки. Та ситуація вразила багатьох тим, що влада єдиної наддержави виявилася неспроможною не лише запобігти і цим мінімізувати шкоду від урагану, а й подолати наслідки стихії.

Але ж урагани для південних штатів США — так само звична справа, як сезонна міграція відпочиваючих американців із півночі на південь, до Флориди або тієї ж Луїзіани. Тільки урагани зазвичай рухаються у протилежному напрямку з Атлантики, з півдня на північ або на північний захід. У кожному разі, американські синоптики не одну «собаку з’їли», передбачаючи тайфуни й урагани з великою точністю, часом прораховуючи траєкторію їх проходження і час наближення до узбережжя аж до годин і хвилин. «Катріна» не була винятком серед численних подібних до неї, хоча й досить сильних ураганів — за рік їх трапляється в середньому 5—7. В Америці навіть є узвичаєне поняття «сезон ураганів» — приблизно від липня до кінця листопада, — коли й варто очікувати появи цих «убивць» над пляжами Мексиканської затоки й узбережжям Атлантики. Оцінюють силу ураганів за п’ятибальною шкалою, і «Катріна» дістала вищий бал, хоча торік усім пам’ятний ураган «Іван», який прозвали потім «Грозний», тягнув лише на «четвірку», та його силу відчули на собі жителі всіх штатів східного узбережжя країни, а кількість жертв тоді обмежилася десятками.

Секрет «Катріни» в тому, що вдарила вона у найвразливіше місце на узбережжі Мексиканської затоки, імпульс із якого, наче удар по одній лише кісточці доміно, збиває потім тисячу подібних до неї. З огляду на це, «Катріну» можна порівняти з терористами-смертниками, котрі 11 вересня 2001 року за якимись відомими тільки їм ознаками спрямували свої літаки у найвразливіші місця веж-близнюків на Манхеттені. Новий Орлеан — місто в дельті Міссісіпі, що лежить переважно нижче за рівень моря (у деяких місцях — більш як на 5 метрів). Саме ця найвразливіша точка опинилася на шляху урагану.

Оце й дивує найбільше в сьогоднішній трагедії. Адже рівно рік тому, 14 вересня, коли ураган «Іван» лише наближався до узбережжя США, всі, від губернатора штату Луїзіана до останнього клерка служб порятунку, розуміли, що Новий Орлеан буде затоплено. Тоді, за 48 годин до «висадки» «Івана» на берег, міська влада оголосила про тотальну евакуацію жителів, і навіть ввели надзвичайний стан... Та сталося диво, і за добу «Іван» повернув на кілька десятків миль східніше, з усією силою обрушившись на містечко Мобіл у сусідньому штаті Алабама.

Відбувшись переляком, новоорлеанці молилися і дякували Всевишньому, але вже тоді усвідомлювали, якими можуть бути наслідки такого прямого влучення. До речі, найпалкіше мав би молитися Джордж Буш, адже якби така трагедія сталася рік тому, за два місяці до президентських виборів, не бачити б йому другого терміну в Білому домі як власних вух. Проте чи то провидіння, чи то щасливий випадок урятував тоді сотні тисяч американців від великого лиха. Та не цього разу...

Досі неясно, чому американці понадіялися на давнє російське «авось». За рік жодних оргвисновків зроблено не було. Конгрес із необхідних щороку 11 мільйонів доларів на укріплення дамб у Новому Орлеані виділив менш як половину. Решту суми було витрачено на війну в Іраку. Та й міська влада цього разу виявилася менш спритною та прозорливою, і слова мера Рея Неджина про те, що «насувається загроза, з якою теперішнє покоління ніколи не зіштовхувалося», пролунали менш як за добу до удару стихії, а люди почали залишати місто вже під час зливи. Президент США Джордж Буш закликав тоді співгромадян рятуватися, хто як може, пообіцявши допомогу потерпілим. Є дані, що встигли виїхати дві третини з майже півторамільйонного населення міста. Решта залишилися на свій страх і ризик, у глибині душі відчуваючи, що їм доведеться пережити в найближчі години. Було організовано сховки, наприклад, такі, як знаменитий нині «Супердом», критий стадіон для гри у футбол. Десятки тисяч людей рятувалися там, побоюючись за своє життя і не підозрюючи, що згодом потраплять у пастку. Інші ж залишилися вдома, аби протистояти стихії самостійно поодинці чи з домочадцями.

Гра в рулетку з природою зазвичай погано закінчується саме для людини. В Новому Орлеані цю тезу можна було б написати на міському гербі, проте непокірливий «цар природи», прагнучи спростувати очевидне, щоразу ігнорував загрозливі попередження Землі. З початку 20-х років минулого століття в околицях міста розгорнулося масштабне будівництво, щоб узяти під контроль річище найбільшої з американських рік — Міссісіпі. У давнину, розливаючись, води річки затоплювали сільгоспугіддя і будинки фермерів, завдавали численних збитків. У індустріальне століття людина знайшла в собі сили приборкати річку, загнавши її у вузьке річище дамбами, осушивши болота, що завжди заважали жителям міста. Нині вони перетворені на місця відпочинку або відведені (причому часом незаконно) під забудову. Досить сказати: нинішній «сценарій» затоплення Нового Орлеана неодноразово описувався в літературі ще з позаминулого століття, і траплялися такі лиха неодноразово. Лише минулого століття масштабні затоплення міста відбувалися двічі — 1927-го і 1965-го. В обох випадках потрібні були місяці відбудовних робіт, проводилося примусове відселення жителів міста. Саме посилаючись на історичні аналогії, CNN за добу до удару стихії пророкувало, що загиблих може бути близько 20 тисяч.

Проте цього разу страшний був не сам ураган, який до вечора 29 серпня втратив свою убивчу силу. Справжня катастрофа сталася наступних днів, коли влада виявилася неспроможною щось вдіяти, аби врятувати людей. Як і передбачалося, у ніч на вівторок дамби уздовж Міссісіпі не витримали натиску води, і потік почав заливати нижню частину міста. Вода в наступні дві доби прибувала щохвилини, за добу інколи підіймаючись на кілька метрів. Мешканці невеликих одноповерхових котеджів були приречені. Ті, хто зводив вищі будинки, мали якийсь шанс вижити, але гарантій не було жодних. Рятувальники на вертольотах і човнах за першу добу після урагану зняли з дахів лише 3 тисячі людей. Причому відразу припустилися фатальної помилки. Жителів із околиць міста звозили до ділового центру, який місцева влада оголосила зоною, де всі потерпілі зможуть знайти порятунок від великої води та харчі. Проте до середи 31 серпня в районі двох найбільших міських будівель, критого стадіону і конференц-центру зібралося, за різними оцінками, до 50 тисяч людей. Їжа вся закінчилася, електрики також не було, підвезення нових вантажів виявилося неможливим, оскільки центр міста оточила вода. У місцях великого скупчення людей почалися хвилювання, паніка, хоча до масових заворушень не дійшло. Проте очевидці розповідають про випадки самогубств, смертей від зневоднення і сонячних ударів. У якийсь момент почуття безвиході витіснило всі надії на порятунок. Безпорадність одних лише підігрівала агресію і злість у інших. Факти взаємодопомоги та героїзму, безумовно, були, проте вражали цинізм і жорстокість, які не можна виправдати масштабами трагедії та пережитими стражданнями. Дітям, літнім людям і вагітним жінкам ніхто жодних послаблень не робив. Кожен думав лише про себе і виживав як міг, навіть за рахунок інших. У місцях великого скупчення потерпілі діти та старенькі помирали на очах решти людей. Культивований останніми роками в США ура-патріотизм і гасла на кшталт «У єдності наша сила» не спрацювали, коли мова зайшла не про інтереси держави, а про виживання кожного конкретного американця. У цьому, очевидно, полягає велика таємниця незрозумілої нам американської душі, котра все-таки особистий інтерес ставить вище за громадський, а тим більше — державний. І саме тут під могутність Америки закладено найбільшу бомбу, а ураган «Катріна» став лакмусом, завдяки якому всі ці особливості американського характеру, що старанно приховуються від стороннього ока, вийшли назовні та проявилися.

Це сталось у вівторок, 30 серпня, коли губернатор штату Луїзіана Каслін Бланко була змушена визнати: штат самотужки не здатний подолати повінь і гарантувати людям порятунок. «Моліться, це все, що ви можете робити зараз», — сказала вона зі сльозами на очах. У четвер, 1 вересня, замість молитися і чекати милості від Бога або порятунку ззовні, громадяни, доведені двома безсонними ночами до тваринного стану, почали громити крамниці. Причому є свідчення, що в низці випадків влада сама вирішила поповнити запаси продовольства й води, які танули, зі складів великих супермаркетів... У вівторок до міста пробився караван із 13 хур із їжею, терміново відправлений фірмою Wal-Mart. Проте, коли нечисленні поліцейські або працівники рятувальних служб намагалися організувати цивілізовану роздачу продуктів, люди, замість стояти в чергах, вривалися до торговельних залів, виносячи насамперед не їжу й напої, а телевізори, музичні центри, оргтехніку — фактично все цінне, що потрапляло під руку. Поліція і нацгвардія не перешкоджали цьому здирству і навіть сприяли йому. Однак наступного дня ситуація погіршилася. Магазини взяли під свій контроль озброєні банди, котрі або самі організували торгівлю за гроші, або просто продовжували грабувати. Випадки мародерства, як правило, трапляються у США після кожного урагану, і навіть під час подій 11 вересня 2001 року знайшлися грабіжники в Міжнародному торговельному центрі, проте беззаконня й анархії таких масштабів у країні не бачили давно. У місті відбувалися перестрілки, проведення рятувальних робіт стало небезпечним і в якийсь момент навіть довелося призупинити їх. Влада ввела комендантську годину і відправила до міста війська, але їх виявилося замало, щоб швидко взяти ситуацію під контроль.

Джордж Буш перервав свою рекордно довгу відпустку в Техасі, щоб особисто очолити операцію з порятунку, та було вже пізно. Федеральна влада втратила, як мінімум, кілька днів. Американці ж, опинившись у біді, у переважній більшості випадків понадіялися на ефективність і швидкість дій державних служб. Та виявилося, що більше шансів вижити в місті мали саме ті, хто самостійно підготувався до удару стихії. Решті довелося провести добу і більше на межі між життям і смертю. Вже на цьому тижні влада зіштовхнулася з тим, що не може звільнити місто від десятків тисяч людей. Вони тепер не бажають залишати свої квартири, де увесь минулий тиждень спочатку боролися з водою, потім відстрілювалися від банд грабіжників, а тепер проклинають на всі заставки гвардійців, що дістали наказ ледь не насильно виселяти новоорлеанців із їхніх домівок. «Заходьте, якщо потім не пошкодуєте» — написано на вивісках, якими тепер зустрічають городяни солдат і рятувальників. Хоча до ситуації, схожої на недавню евакуацію ізраїльтян із сектора Гази, не дійшло, але нині кількість солдатів, переправлених до Луїзіани, вже перевищила 45 тисяч.

Мобілізаційні можливості як федеральних служб, армії (переважно відправленої до Іраку), так і самого населення виявилися на найнижчому рівні, який тільки можна собі уявити. У середу 7 вересня Джордж Буш наказав провести розслідування помилок і фактів недбалості чиновників федеральних агентств і місцевої влади. Останні, втім, відразу переклали всю відповідальність на клерків у Вашингтоні, поставивши під удар безпосередньо Білий дім. Одна з новоорлеанських газет The Times-Picayune написала: «Пане президент, перед тим, як повірити вашим обіцянкам усе відбудувати, ми хочемо бачити докази вашої здатності зробити це». Як з’ясувалося тепер, на момент удару стихії не було ні плану евакуації, ні достатньої кількості людей і рятувального обладнання у зоні лиха. Всі шишки посипалися на голову невеличкого Федерального управління із запобігання надзвичайним ситуаціям (Federal Emergency Management Agency — FEMA) та його керівника Майкла Брауна. Саме до його компетенції належала організація з ліквідації наслідків стихії. Проте стало відомо, що Браун написав листа керівникові Департаменту внутрішньої безпеки США Майклу Чертоффу про необхідність відправлення додатково 1000 людей до Луїзіани через п’ять годин (!) після того, як «Катріна» пронеслася над Новим Орлеаном. Загалом, за оцінками Брауна, для ліквідації наслідків необхідно 2 тисячі людей. При цьому, як ішлося у листі, «рятувальників зобов’язували надати уряду, місцевій владі та громадськості позитивні дані про перебіг рятувальної операції». Та реальність виявилася набагато красномовнішою за будь-які спроби приховати справжні масштаби трагедії. Очевидно, що Браун і стане цапом-відбувайлом.

Проте у Вашингтоні хвиля критики вже «затопила» Білий дім, який на догоду війні з тероризмом постійно урізував бюджет і штат відомства Брауна. Хвилі протесту накочуються на Капітолій, де республіканці заощаджували мільйони на будівництві дамб, а тепер намагаються вибити з платників податків більш як півтори сотні мільярдів доларів на потреби відбудови. При цьому між сенаторами від потерпілих Штатів точиться справжня війна за те, хто одержить більшу частину цього фінансового пирога. Демократи, відчувши приплив сил, уже заявили, що невміння республіканської адміністрації подолати наслідки «Катріни» стане головним аргументом під час намічених на майбутній рік довиборів до Конгресу і президентської кампанії 2008 року.

Що ж до потерпілих — доля в них незавидна. Вже є плани ліквідації більшої частини міста. Адже більшість городян мали невисокі доходи, і їхні житла —це переважно збірні дерев’яні будиночки, котрі якщо й відновлюватимуть за державний рахунок, то в найостаннішу чергу. Новий Орлеан потрібен Америці як важливий стратегічний порт і центр із переробки енергоносіїв — ці виробничі потужності і термінали постраждали меншою мірою. Головний удар припав на соціальну інфраструктуру і систему життєзабезпечення. Через це багато жителів (принаймні на найближчі місяці) будуть змушені шукати собі роботу та житло в інших штатах Америки. За деякими прогнозами, на країну чекає найбільше з часів Громадянської війни 1861—1865 років переселення чорношкірого населення з півдня на північ країни. Це спричинить зростання безробіття і справить довгостроковий вплив на багато сфер американської економіки. Новий Орлеан, що став нині містом-привидом, не буде таким, як колись, і, очевидно, назавжди залишиться символом людської недалекоглядності та безтурботності.