ТЯЖКИЙ ХЛІБ... ЗА НИЗЬКОЮ ЦІНОЮ

Хліб нинішнього сезону дається селянам Кіровоградщини особливо тяжко. Незвичайно жарка погода не могла не вплинути на кінцевий результат. Проте навіть при цьому врожай виявився цілком пристойним. Валовий збір проти рекордного показника минулого року (2,75 млн. тонн) знизився приблизно на 0,5 млн. Але при цьому особливе занепокоєння викликає не зниження обсягів, а закупівельна ціна на хліб, що вирощений з таким трудом. Остання обставина має, скажімо так, стратегічне значення: чи залишиться в селян хоч якийсь стимул для вирощування гідних врожаїв зерна в майбутньому?

Жнива в області завершилися в останні дні липня, приблизно як і розраховували їх організатори. Як повідомив начальник обласного управління сільського господарства і продовольства Юрій Литвин, зібрано в середньому по 32 центнери з гектара. Найбільший урожай вирощено в Ульяновському районі: тут із гектара одержали в середньому по 35 центнерів, а озимої пшениці — і всі 40. Близькі до цих показники, отримані в Гайворонському, Голованівському, Петровському і Кіровоградському районах. Якість продукції, яка надходить на елеватори, склади сільгосппідприємств і видається людям у вигляді орендної плати за паї і натуральної оплати, виявилася не гірше за торішню. 65—70% зібраної пшениці складає продовольче зерно.

Як і передбачалося, найвужчим місцем у комплексі жнивних робіт стала збиральна техніка. З 2286 зернових комбайнів лише кілька десятків були новими, ступінь зношеності інших «зашкалював» за 80—90%. На жнива наступного року виходити немає з чим: вже в нинішньому сезоні далеко не всі з-понад 2 тис. наявних комбайнів змогли вийти в поле. У ряді сільгосппідприємств Компанієвського, Долинського, Олександрійського районів жоден із зернових комбайнів через технічний стан так і не зміг взяти участь у жнивах.

Уникнути значних втрат у межах районів і окремих сільгосппідприємств допоміг маневр технікою в масштабах області, взаємообмін із сусідніми регіонами. Механізатори сільгосппідприємства «Україна» Устинівського району, що за півмісяця справилися з врожаєм на 3233 гектарах, не стали святкувати обжинки.

Сформувавши зведений загін із найнадійнішої техніки, вони запропонували свої послуги колегам із Бобринецького, Долинського районів. У такий спосіб вчинили і багато інших колективів. При цьому допомагаюча і приймаюча сторони діяли не спонтанно, а відповідно до завчасно укладених договорів, що передбачають виділення відповідних площ для жнив, оплату.

Півтисячі зернових комбайнів було перекинуто на поля Кіровоградщини з південних областей. Проте в цій справі є й істотний обмежувач: за використання чужої техніки і персоналу платити (здебільшого тим же зерном) доводиться набагато більше, ніж при самостійному жнивуванні. Така вимушена практика хоча і скорочує терміни жнив, зберігає врожай, але призводить до неминучих економічних утрат, підвищуючи собівартість зерна. Бідні сільгосппідприємства, що неспроможні самостійно виконувати роботи на своїх полях, стають ще біднішими. З кожним роком їм усе тяжче розраховуватися з боргами, що збільшуються, у тому числі — своїм робітникам і орендодавцям.

Проблема рентабельності зернового виробництва в нинішньому сезоні стоїть особливо гостро. Вже дуже багато «спливло» чинників, що потягли за собою зростання витрат. Отут і сезонний стрибок цін на пальне, подорожчання отрутохімікатів, мінеральних добрив. Ці додаткові витрати могли бути компенсовані якщо не високими, то хоча б пристойними цінами на вирощений хліб. Але в тім і річ, що ціни на зерно, якщо порівняти з минулим менш витратним сезоном, не тільки не зросли, але й виявляють явну тенденцію до зниження.

Жнива уже наближалися до завершення, а ціна на зерно все не складалася. Виконавчий директор бізнес-центру «Кіровоградський торговий дім» Андрій Криуляк особливої ясності внести не зміг. Та й як це можна було зробити, якщо на торговій біржі відбулася всього одна угода. Було продано 130 тонн ячменю. Великі партії озимої пшениці різної якості, що виставлялися на торги щосереди, — від першого класу (600 грн. за тонну), третього (за 480 грн.), четвертого (465), п’ятого (365) до шостого (340 грн.) — ніхто не брав. За словами організаторів торгівлі, таке становище склалося не в останню чергу й тому, що ДАТ «Хліб України», Держрезерв, інші солідні покупці, пасивно очікуючи визначення ціни, самі не поспішали дати хоч якийсь «сигнал».

Хоч би як там було, наміри зробити торгівлю зерном «прозорою», проводити її винятково на біржі, і в нинішньому році залишилися не більш ніж добрими побажаннями. Зернові угоди відбуваються аж ніяк не на торгових сесіях, а в затишку кабінетів. І цей порядок, вірніше, непорядок, призводить до того, що ціни складаються не на користь виробників зерна. Скажімо, Куцівський елеватор Новогородковського району в розпал жнив запропонував сільгосппідприємствам 280—290 грн. за тонну пшениці шостого класу. І зерновиробники, які потерпали від крайньої потреби в коштах (треба було терміново повертати кредити, закуповувати пальне, запасні частини для продовження сільгоспробіт) змушені були погоджуватися.

З початком роботи Долинського елеватора, що склав конкуренцію Новогородковському, ціна зерна того ж шостого класу зросла до 300—305 грн. Селяни зраділи навіть такому мізерному зрушенню. Може виникнути природне запитання — чому б їм не скористатися так широко розрекламованими нашим урядом і Мінагрополітики заставними цінами? Себто, здати зерно на елеватор, одержати за нього з допомогою державного кредиту 50% вартості (240—250 грн.), а суму, що залишилася, забрати після реалізації продукції. Справа в тім, що рішення центру із запуску в дію цього досить непростого механізму затяглося майже до кінця жнив. А чекати могли не всі. До того ж сільгоспвиробники, навчені гірким досвідом «взаємовигідних» ігор із державою, сприймають 50-процентну оплату як остаточну, понад яку вже нічого не отримаєш...

Є ще одна причина, що викликає серед зерновиробників панічні настрої та бажання якнайскоріше позбавитися зерна. Це ціни, що встановилися на базарах. На більшості з них відро зерна на 8 кг коштує 3—3,5 грн. Тобто у межах 250—260 грн. за тонну. При цьому ячмінь коштує дорожче, ніж пшениця. Така ситуація на базарах склалася, ясна річ, не сама по собі. Активна торгівля стимулювалася тим, що ще в розпал жнив, коли хлібна біржа працювала вхолосту, а ціни, що виставлялися в бюлетенях, ніхто всерйоз не сприймав, ряд сільгосппідприємств почали видавати зерно в рахунок заробітної плати і за оренду земельних паїв. Значна частина цієї продукції відразу ж опинилася на базарах і в такий спосіб істотно вплинула на загальний стан зернового ринку.

Таке квапливе «отоварювання» селян викликає підозри — а чи дійсно все робилося тільки з доброю метою задовольнити сподівання пересічних трудівників і пенсіонерів? Річ у тім, що між сільгосппідприємствами, з одного боку, і профспілками з іншого, було укладено угоду. Відповідно до неї, зарплату можна видавати натурою, але не більше 50% і за ціною не вище собівартості. Не виключено, що поквапливі розрахунки із селянами для того і проводилися, щоб ці домовленості обминути. Торік, стверджували в розмові з кореспондентом «ДТ» працівники галузевої профспілки, внаслідок маніпуляцій із цінами на кожній тонні натуроплати селяни втрачали не менше 150 грн. У нинішньому році ситуація не змінюється. Один із високопоставлених чиновників ще до того, як у господарствах були проведені підрахунки витрат на виробництво продукції, заявив, що собівартість зерна становитиме не менше 350 грн. за тонну. Тобто він орієнтує керівників сільгосппідприємств на те, щоб розрахункові ціни впритул наблизити до біржових і набагато перевищити ціни, що склалися на місцевих базарах.

Профспілкові організації АПК, керуючись раніше досягнутими домовленостями, мають намір домагатися справедливості, не допускати, щоб усі витрати ринкової кон’юнктури лягли на плечі звичайних трудівників і пенсіонерів. Як це сталося минулого року, коли кожну тонну виданого зерна в рахунок заборгованості по зарплаті сільгосппідприємства оцінювали за цінами, що удвічі й більше разів перевищували його собівартість. Можна зрозуміти прагнення керівників заощадити. Але бажання поліпшити фінансову ситуацію за рахунок обмеження інтересів селян, навряд чи піде на користь справі.

А таке прагнення вже проглядається в цілком офіційних документах. Обласна рада спілки сільгосппідприємств на своєму недавньому засіданні визначила такі цінові орієнтири з розрахунку із селянами за оренду їхніх паїв: тонна продовольчої пшениці — 500 грн., фуражної пшениці — 350, ячменю — 370 грн. Оскільки ніхто наразі за такими високими цінами у сільгосппідприємств зерно не закуповує, то виникає парадокс — не маючи можливості вигідно продати зерно, керівники сільгосппідприємств прагнуть компенсувати втрати за кошт односельців, що зайняті на вирощуванні того ж хліба. Така позиція навряд чи поліпшить економіку АПК, а от убити клин між різними соціальними категоріями на селі цілком здатна.

Чітко проглядається ще одна негативна тенденція. Елеватори «б’ються» аж ніяк не за високоякісне зерно. Вони охочіше беруть у селян зерно низьких класів або взагалі фуражне. Знайти покупця на високоякісну і, отже, дорожчу продукцію дуже непросто. Авторові навели приклад того, як на обласній біржі АПК уже тривалий час пропонується партія на 2 тис. тонн пшениці першого класу, нею розпочинаються вже не перші торги. Але покупця немає. Така тенденція, що повторюється з року в рік, примушує виробників занижувати якість зерна, втрачаючи на цьому чималі кошти.

Селяни добре запам’ятали висловлювання колишнього міністра агропромислової політики Івана Кириленка про те, що навіть фуражне зерно пшениці, яке надходить з України, високо цінується на Заході. Тільки, на відміну від екс-міністра, радості у них цей факт не викликає. Радше, навпаки. Тому що за хорошу продукцію мають надходити і відповідні кошти. Затягування з прийняттям сучасних стандартів з якості зерна стало хронічною хворобою. Невизначеність і розбіжності створюють передумови для всіляких маніпуляцій, «наварювання» прибутків посередниками по всьому ланцюжку просування врожаю. От тільки основні особи цього процесу — сільгоспвиробники — залишаються ні з чим, і дехто з них не знаходить нічого кращого, як з’ясовувати взаємини з пересічними трудівниками і пенсіонерами-пайовиками, нав’язуючи їм при взаєморозрахунках непомірно високі ціни.