Ціна на цукор як інструмент політики

У 1988 році французькому економісту Морісу Алле було присуджено Нобелівську премію «За науково обгрунтовані тарифи на електрику і контроль за рівнем цін». Цін на цукор цей факт, звичайно, прямо не стосується, проте чітко свідчить про те, що правильне визначення рівня ціни, а тим паче організація контролю за нею за умов ринкової економіки — надто вже непроста справа.

Природа та глибинна сутність ціни дивує і бентежить людський рід із глибокої давнини. Великі мислителі Аристотель, В.Петі, Д.Ріккардо, А.Сміт, К.Маркс, Ф.Кєне, Дж.М.Кейнс та інші, здавалося б, вирішили чимало теоретичних і практичних питань ціноутворення. Однак бурхливі дискусії про те, що лежить в основі формування ціни — витрати людської праці чи корисність речі, — не завершилися й досі.

Розвивати дискусію в цьому напрямі вважаємо недоречним. Хіба що нагадаємо читачу окремі загальні істини. Наприклад, що ціна є грошовим вираженням вартості товару, інструментом управління товарним виробництвом і економікою загалом. Що вона характеризує кількісні відносини в процесі купівлі-продажу, є засобом обміну, регулятором суспільного виробництва, мірилом участі товаровиробників у розподілі продукту, а її сутність як форми вартості полягає в еквівалентному відшкодуванні матеріалізованої в товарі суспільно необхідної праці, рівень якої визначається ринком, тобто попитом і пропозицією.

Звичайним покупцям знати ці премудрості, взагалі-то, не обов’язково. Їх цікавить одне — щоб товар мав необхідну якість, відповідав їхнім смакам і при цьому був недорогим. Виробника товару, навпаки, цікавить, як його дорожче, швидше та більше продати. А оскільки стихійно ці обоюдогострі бажання задовольняються погано, суспільство винайшло цивілізований ринок із цілим набором атрибутів, який визначає рівень ціни на певний товар на основі попиту-пропозиції та встановлює правила поведінки учасників ринку: виробника, продавця, покупця і держави як активного регулятора та учасника ринкових процесів.

В усіх країнах світу ринки регулюються, у тому числі й ті, що називаються вільними. Регулюються і контролюються ціни, за що, як показано вище, присуджують нобелівські премії. Бо якщо в рівні ціни трапляється перекіс і порушуються інтереси однієї зі сторін — учасників ринку або ж ціна насильно та необгрунтовано різко змінюється в той чи інший бік, то від цього потерпають не лише окремі особи, а й цілі підприємства, банки, галузі та навіть країни. Яскравий приклад — розпад Радянського Союзу через обвал світових цін на нафту, фінансова криза в Росії 1998—1999 років, спричинена черговим падінням цін на нафту. І, немов у нагороду, — зростання економіки цієї країни в зв’язку з великим зростанням цін на нафту і газ уже в нинішньому тисячолітті.

З цінами зіштовхуються всі, але далеко не всі обізнані з їхньою суттю та розмаїттям. Зазвичай знають роздрібну ціну, оптову, світову. А їх ще приблизно 70 найменувань: біржові, демпінгові, дискримінаційні, диференційовані, договірні, єдині, закупівельні, інтервенційні, монопольні тощо. Для визначення рівнів цін і вивчення кон’юнктури ринку існує ціла низка служб, методик, правил і навіть національних звичаїв.

Водночас розмаїття цін та їхня лібералізація — справжнє роздолля для комбінаторів різноманітного штибу, особливо в такій незміцнілій економіці, як українська. Це ціле море схем і варіантів маніпуляцій, від яких перехоплює подих! Свобода, за якої здається, що шляхом довільної зміни ціни можна досягти бажаного, збагатитися за рахунок ближнього. І головне — що це легко, доступно, некарано та результативно.

Втім, яка ж це все-таки небезпечна та гірка помилка! Насправді ігри з цінами є не чим іншим, як мінами уповільненої дії, причому великої руйнівної сили, котрі вибухають у найнесподіваніший момент.

Це легко проілюструвати на прикладі маніпулювання цінами не тільки на нафту і газ, а й на такий дуже потрібний товар, як цукор. Саме довільне маніпулювання ціною цього продукту за весь період функціонування цукрової галузі незалежної України призвело її до значної руйнації, а практично до розвалу.

Порівняйте. У період 1985—1990 років Україна виробляла понад 5 млн. тонн цукру на рік, збирала 43 млн. тонн буряку, посівна площа під цією культурою досягала 1650 тис. гектарів, до республік поставлялося 3 млн. тонн цукру. У 2008-му Україна засіє цією культурою майже 350—400 тис. гектарів, збере 11—12 млн. тонн буряку, виробить від сили 1,3—1,4 млн. тонн цукру й... імпортуватиме цукор-сирець з тростини. За наявності родючих земель і надлишку переробних потужностей цукрових заводів. Якщо терміново нічого не почати робити, галузь загине через рік-два, в основному через цінові ігри. Є й інші причини, але саме тут роль ціни вирішальна.

Наведемо коротку і стислу хронологію цінового свавілля в цукробуряковому виробництві.

Більшість українців добре пам’ятають стабільну роздрібну ціну на цукор у період колишнього Союзу — 0,78 крб. за кілограм, яка трималася десятиліттями. Їй відповідала оптова ціна цукру 605 крб. за тонну, а останній — закупівельна ціна буряку — 50 крб./тонна. Співвідношення цін на буряк і цукор було — 1:12 (50:605). Ще нагадаємо вже забуте положення про те, що цукор виробникам цукрового буряку відпускався за визначеними нормативами за пільговою ціною 0,38 крб. за кілограм. Тобто існувала взаємовигідна економічна рівновага: селянам було вигідно вирощувати буряк, заводам — його переробляти, а оптовикам і торгівлі — продавати.

Та не встигла ще як слід Україна здобути незалежність, впровадити ринкові відносини, як відразу, наче з піни морської, з’явилися свої Великі Власники, Великі Комерсанти і Високі Чиновники. Для них усталене співвідношення цін здалося кумедним і замалим. Уже в 1992 році співвідношення цін на цукровий буряк і цукор вони змінили на 1:20. При закупівлях сировини за тодішніми галопуючими цінами недоплати сільськогосподарським виробникам тільки за один рік становили 38,3 млрд. крб. А далі пішло-поїхало: співвідношення збільшилося до 1:24 і навіть до 1:40.

Буряківники щороку стали втрачати від чверті до третини належних їм коштів. Спочатку рахунок за тодішньою «валютою» йшов на мільярди, потім на трильйони. Яка галузь може це витримати? От і пішло буряківництво різко під укіс: виробництво цукру зменшилося в 3,5 разу, Україна з 1998 року почала імпортувати цукор-сирець з тростини. Свої заводи пускалися під ніж і закривалися, продавалися за безцінь на брухт.

Усі ці маніпуляції з цінами здійснювалися, звісно ж, з метою «соціального захисту населення». Було висунуте гасло: «Не допустити подорожчання цукру як одного з украй необхідних продуктів харчування для бідних». Навіть талони запровадили. У 1991 році за талонами відпускали по 23 кг цукру на душу населення, у 1992-му —
по 18 кг, у 1993-му — по 12 кг за середньою ціною 185 дол./тонна. Реалізація становила відповідно 33, 27 і 18% від валового виробництва цукру. Основну ж його кількість було реалізовано комерсантами по 500 дол. за тонну. Здогадайтеся з трьох разів, яку категорію населення ми в той час захистили?!

Проте маніпуляції з ціною цукру та цукрового буряку на цьому не закінчилися, вони тривали і тривають досі. Не маючи ні грошей, тому що село обібрали до нитки, ні кредитів, буряківництво вимушено перейшло до давальницьких схем переробки бурякосировини. Цукровий буряк тепер уже не закуповували за гроші, а приймали в переробку без оплати за розрахунковою фіксованою ціною на початок збирання. Надалі ціну на буряк не індексували та не збільшували, а ціна на цукор, вироблений із цієї сировини, стрімко зростала, у результаті чого власники цукру реалізовували його втричі-вчетверо дорожче, ніж сільгоспвиробники. Один гектар цукрового буряку став давати доходу в 11,43 разу менше, ніж гектар картоплі. Галузь буряківництва не було тоді стерто з землі лише через одну-єдину причину: цукор став ексклюзивним бартерним товаром, тобто служив своєрідною валютою для купівлі пального, мінеральних добрив, засобів захисту рослин.

Великі Власники, Великі Комерсанти та Високі Чиновники, таким чином, загнали вітчизняну галузь у глухий кут, а потім звернули свої погляди на цукор-сирець, який на світовому ринку став дешевшати. Під гаслом «захисту населення» вони домагалися лобістським шляхом зниження імпорт­них мит на цукор до нуля або 1—5%, заробляючи на кожній завезеній тонні сирцю по 100 дол. чистого прибутку.

Так, у 1995 році було завезено 358 тис. тонн сирцю, у 2001-му
— 449 тис. тонн, у 2002-му — 437 тис., а в 2003 році — 1481,3 тис. тонн! Нібито для переробки на давальницьких засадах, але після кожного чергового ввезення великих партій цукру-сирцю ціни на власний цукор на внутрішньому ринку стрімко падали. Так, наприкінці 2001/02 маркетингового року ціна становила 2,45 грн. за кілограм, а на початку 2002/03-го, після ввезення сирцю, впала до 2,05 грн., відповідно в 2003/04-му — із 2,80 грн. до 2,15 грн., у 2004/05-му — із 2,48 до 2,35, у 2005/06-му — із 4,02 до 2,48 грн. Тобто ми активно розвивали цукрове виробництво інших країн.

Стало очевидним, що власна галузь перебуває на межі загибелі. Тоді узгодженими зусиллями патріотично налаштованих виробників, представників провідних наукових установ галузі та ряду державних органів були обгрунтовані та прийняті серйозні нормативно-правові акти з подолання кризи в цукробуряковому виробництві (і серед них — Закон України «Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру», 1999 р.), низка постанов Кабінету міністрів про захист внутрішнього ринку цукру, здійснені окремі науково-технічні галузеві програми.

Не всі вони повноцінно виконувалися, однак перелом до кращого стався, і насамперед у ціновій політиці. Законом були запроваджені квоти на виробництво цукру, а також мінімальні закупівельні ціни на бурякосировину і цукор, які не можна було довільно зменшувати. Настала певна цінова стабілізація. У 2001 році, наприклад, мінімальні закупівельні ціни на цукровий буряк було піднято з 115,83 до 137,5 грн./тонна (без ПДВ), на цукор — із 2000 до 2370 грн./тонна, вони протрималися до 2005 року. У 2005-му ціна реалізації цукрового буряку становила 178,5 грн./тонна (без ПДВ), цукру — 2370 грн./тонна. У 2006-му — відповідно, 187,2 і 2850 грн./тонна. Як результат, у 2004-му імпорт цукру-сирцю в Україну скоротився до 400 тис. тонн, у 2005-му — до 220 тис., а в 2006 і 2007 роках практично припинився (20—30 тис. тонн на рік).

Період 2004—2006 років слід розглядати як початок відродження вітчизняної цукробурякової галузі. І це справді було так. Уряди продовжували здійснювати відповідальну цінову політику, обмежували імпорт цукру-сирцю. Прийняли ряд законодавчих актів, спрямованих на підвищення ефективності вітчизняного цукробурякового виробництва, що позитивно позначилося на його показниках. Посівні площі під цукровим буряком стабілізувалися на рівні 650—700 тис. гектарів, урожайність упевнено зростала: у 2004-му —
до 238 ц/га, у 2005-му — до 249,7ц/га, у 2006-му — до
283 ц/га, а в 2007-му — до
292 ц/га. Україна стала повністю незалежною від імпорту цукру державою.

Та от — нова біда. У 2006 році в країні було зібрано врожай на рівні 22,34 млн. тонн буряку з площі 789 тис. гектарів і вироблено 2,6 млн. тонн бурякового цукру. Здавалося б, дуже добре. А виявилося — гірше нікуди. Наявні на той час запаси попереднього періоду разом із цукром нового врожаю становили 3,3 млн. тонн, що значно перевищило внутрішній попит на рівні 1,9 млн. тонн на рік. За відсутності зовнішніх ринків збуту внутрішні оптово-відпускні ціни на цукор знизилися до 2,2—2,4 тис. грн. за тонну, промисловість зазнала збитків, тому що собівартість продукту становила близько 3,2 тис. грн. за тонну.

Як же в цій ситуації повелися Великі Власники, Великі Комерсанти й Високі Чиновники? Відповідь: геніально! Та лише для себе. Про долю галузі і держави загалом вони не подумали й ніколи не подумають. Це аксіома!

Отже, вони різко, в один прийом, знизили закупівельну ціну на цукровий буряк до 141,67 грн. за тонну, хоча чудово розуміли, що це обвалить ринок бурякосировини. Не могли не знати, свідченням чому є продовження цього рівня ціни й на 2008 рік, хоча її руйнівна функція виявилася вже на початку 2007-го. Сільгоспвиробники відреагували на такі дії синхронно: у 2007 році скоротили посівні площі до 584 тис. гектарів, у 2008-му — до 350 тис. гектарів. Виробництво цукру у 2007 році скоротилося до 1,85 млн. тонн, що ще цілком пристойно, зате у 2008-му цукру буде вироблено 1,2—1,3 млн. тонн, а це вже непристойно. Навіть з урахуванням перехідних залишків цукру — це прелюдія до дефіциту.

Галузь повисла на останній ниточці, далі — колапс.

Отут і включається «хор хлопчиків» із представників Великих Власників, Великих Комерсантів і Високих Чиновників. Пісня стара: гвалт! У країні не вистачає цукру, треба рятувати населення, звісно ж, «із метою соціального захисту». Коротше, потрібно завозити до країни цукор-сирець із тростини, «щоб не допустити подорожчання». Перші куплети цієї пісні вже надруковані у вигляді проектів законів для Верховної Ради про безмитне ввезення великих партій цукру-сирцю, окрім 260 тис. тонн, які Україна може щороку ввозити за умовами СОТ. Тобто знову повернулися на вихідні позиції. На імпортну голку, чого, власне, і прагнули. І це — за наявності ще достатніх запасів цукру в країні на рівні 750 тис. тонн.

А щоб були вагомі аргументи, Великі Комерсанти та Великі Власники цукор у запасах притримали, взяли кредити та ще докупили, потім почали роздмухувати ціни, повторюючи цукрову кризу 2005 року, тільки в жорсткішій формі. На певний час цукор зник із прилавків у Донецькій і Луганській областях, криза дісталася центральних регіонів і Києва.

Вам це нічого не нагадує?

І треба ж такому статися — Кабінет міністрів знову підіграв Великим Комерсантам своїм меморандумом, обмеживши рівень оптової ціни під тим самим гаслом «не допустити подорожчання». А чому, власне, не допустити?! Один кілограм моркви чи капусти по 7—10 грн. можна допустити, а ціну 1 кг цукрового буряку, яка нині дорівнює 14 коп., збільшувати не можна? Один гектар моркви за врожайності 30 тонн дає 210 тис. грн. виручки, один гектар більш технологічно складної культури цукрового буряку за тієї ж врожайності 30 тонн — усього 4250 грн. (30 тонн х 141,67 грн.), або в 49,41 разу менше. Що ж це за зачарований продукт такий, що його тримають на мінімальній ціні, а цілу галузь — у постійних збитках?

Подорожчання будь-якого продукту сільськогосподарського виробництва (зерна, соняшнику, м’яса, молока, капусти тощо) не викликає стільки галасу, як подорожчання цукрового буряку та цукру. Нещодавно в Міністерстві аграрної політики України з вуст високопоставленого чиновника на одну з пропозицій довелося почути у відповідь фразу — «Що, ви не розумієте, це ж збільшить ціну на цукор на 10%».

Боже ж ти мій!

Виходить, вимога «не підвищувати ціни на цукор» не лише переросла на аксіому, а й закріпилася вже на генетичному рівні. Як заклинання.

Між тим ціни на цукор і цукровий буряк мають підпорядковуватися тим самим закономірностям, що й на інші товари, тобто регулюватися попитом і пропозицією за жорст­кого державного контролю за обсягами виробництва, реалізацією, нижніми рівнями цін. Цей шлях пройшли всі цивілізовані країни, які виробляють цукор із буряку. Скрізь обсяг поставок цукру на внутрішні ринки добровільно, але жорстко обмежувався квотою «А», поставки за міждержавними договорами — квотою «В», а вироблений понад ці квоти цукор — квотою «С». Останній його виробник міг реалізувати винятково самостійно на вільному світовому ринку.

При цьому всі чітко дотримуються рекомендованих у регулятивах цін на цукровий буряк і цукор. Якщо, наприклад, на цукровий буряк для виробництва цукру квоти «А» ціна дорівнювала 100%, то для квоти «В» — 70% від ціни квоти «А», для квоти «С» — 16% від ціни квоти «А» (наприклад, для ЄС: 45 євро, 28 євро та 7 євро за тонну). Хочеш виробляти собі на збиток, будь ласка. Крім того, внутрішній ринок ЄС жорстко захищений високими митами й вимогами до якості ввезеного цукру. Він також утримує досить високу внутрішню ціну на цукор — близько 10 грн. за кілограм у перерахунку на нашу валюту. Все! Які ще колеса потрібно вигадувати?

Ми не закликаємо до того, щоб штучно підняти ціну на цукор до 10 грн. за кілограм, але й проти тих, хто її штучно занижує. Цукор має коштувати стільки, скільки він коштує. Наприклад, в умовах виробництва 2007 року, коли 17 млн. тонн цукрового буряку було закуплено за середньою ціною реалізації 152,7 грн. за тонну за фактичної собівартості 180,4 грн., село недоотримало 476 млн. грн. Цукрова промисловість виробила із цієї бурякосировини 1,85 млн. тонн цукру із собівартістю 3200 грн./тонна, а реалізує його за середньою оптовою ціною — 2500 грн./тонна, також недоотримуючи понад 1 млрд. гривень. Із таким розкладом роздрібна ціна цукру навіть за спрощеної схеми розрахунку мала б становити 3250 грн./тонна, або 3,25 грн./кг, а вона була 4,0 грн./кг і вище.

Обсяг попиту на цукор для населення в Україні — 1 млн. тонн на рік. Якщо порахувати дохід від його продажу, то він становитиме ((4000 грн./тонна — 2500 грн./тонна) х 1 млн. тонн) 1,5 млрд. гривень! За цілковитого штучно-збиткового виробництва!

Де ці півтора мільярда осіли — запитання риторичне.

А от який ціновий розклад має бути на сезон 2008—2009 рр., коли ціни на ресурси різко зросли? Щоб виростити врожай цукрового буряку на рівні 35 тонн/га, з урахуванням родючості українських земель, необхідно витратити 7000 грн., тоді собівартість тонни коренеплодів має дорівнювати 200 грн. (7000:35), а ціна буряку за рентабельності 20% — 240 грн./тонна без ПДВ. На виробництво тонни цукру необхідно витрачати 8,5 тонни коренеплодів, що в грошовому вираженні становитиме 2040 грн. Оскільки в собівартості цукру цукровий буряк займає 65%, його повна собівартість повинна дорівнювати 3138,0 грн./тонна. За рентабельності виробництва цукру на рівні 10% його оптова ціна має становити 3452 грн./тонна, а роздрібна — 4488 грн., або 4,5 грн. за кілограм. І нікого вона не має дивувати, бо є реальною.

Та ми твердо знаємо, що у 2008 році не буде закупівельної ціни на цукровий буряк 240 грн./тонна, тому що Кабінет міністрів уже затвердив її на рівні 141,67 грн./тонна плюс невеличкі доплати — по 18,33 грн. на тонну. І не буде оптової ціни цукру на рівні 3452 грн./тонна, бо затверджено 2370 грн./тонна. Цього разу недоплати буряківництву в розрахунку на тонну коренеплодів становитимуть 80 грн. (240 — (141,67+18,33)), а в промисловості на тонну цукру — 768 грн. Виробництву, як бачимо, кисень перекриють повністю. Зате навар у сфері посередництва і торгівлі перед­бачається на рівні 1650 грн. із тонни.

Цікаво, чому все ж таки в Україні з року в рік ігноруються принципи організації та регулювання цукрового ринку, які існують у всіх бурякосійних країнах світу? Чому допускаються ігри з цінами, маніпулювання обсягами поставок цукру на внутрішній ринок, чому й досі не поступаються позиціями давальницькі схеми переробки цукрового буряку з «відкотами» та іншою атрибутикою? Чому держава не стежить за реформуванням ринку та реструктуризацією такої складної галузі, не зробить надійною митницю, не створює бірж, а віддає все на відкуп купці ділків? Чому не функціонує належним чином Аграрний фонд, який впливав би на ціни на ринку? Просто цікаво, як міг Кабінет міністрів України затвердити мінімальну ціну на цукровий буряк на рівні 141,67 грн./тонна на два роки поспіль за тотального подорожчання ресурсів? Чиї підписи стоять під її обгрунтуванням, які пустили цілу галузь під укіс протягом одного року?

І головне запитання — коли це закінчиться та чи закінчиться взагалі?!

Насамкінець — деякі елементи економічної теорії, правильне застосування яких могло б дати вражаючі результати.

Річ у тім, що, як встановили великі економісти Ф.Кене, А.Маршалл та ін., джерелом багатства для людини на Землі є не лише й не стільки додаткова вартість за К.Марксом, скільки результат діяльності Сонця, кванти енергії якого через рослину, грунт і мікроорганізми перетворюються на продукти харчування та багато інших корисних речей. Так от. На підставі геніальних таблиць Ф.Кене було запропоновано таку ж геніальну схему розподілу отриманого за рік продукту в суспільстві. А саме: дві п’ятих його обов’язково має бути повернуто землі для відновлення її родючості (через добрива, машини, засоби захисту середовища тощо), одну п’яту необхідно спрямувати на потреби робітників сільського господарства, у т.ч. на відгодовування худоби, ще одну — переробній промисловості для оплати робітників і технічного переоснащення. І лише останню 1/5 — віддати на потреби дер­жави. Застосовуючи ці принципи, царська Росія на початку ХХ століття, здійснивши лише на 30% Столипінську аграрну реформу, завалила всі ринки Європи хлібом і цукром, виробництво яких збільшилося за вісім років удвічі; цей самий принцип дає змогу Китаю отримувати щорічний приріст валового продукту на рівні 10%.

А що робимо ми? Оббираємо Виробника та Землю і збагачуємо Великих Власників, Великих Комерсантів та окремих Високих Чиновників.

От як мав би розподілитися дохід від продажу тонни цукру за 4000 грн. у дусі принципів Ф.Кене та інших економістів-фізіократів:

2/5 — повернення землі = 1600 грн.

1/5 — буряківникам = 800 грн.

1/5 — цукровій промисловості = 800 грн.

1/5 — торгівля, транспорт = 800 грн.

Держава свою частку має вилучити через податки з усіх.

Насправді розподіл відбудеться, відповідно до наведених вище цін, у такий спосіб:

• повернення землі та частка буряківників = 1295 грн.,

або 32% замість 60%;

• цукровій промисловості = 658 грн.,

або 16,45% замість 20%;

• посередникам і торгівлі = 2047 грн.,

або 51,18% замість 20%.

Недбала держава отримає крихти, які не піддаються обчисленню, бо цукрові заводи не відпускають напряму цукор оптовикам чи в торговельну мережу (Боже, збав!), а реалізують через безліч посередників і створених ними структур, невловимих для податкової, в появі яких винна держава через непомірні податки. На це обертається для України свобода підприємництва і торгівлі, за якої держава сама себе, по суті, виключила з учасників ринку, а разом із собою і Виробника.

То яка ж це держава?