СОЛОДКА ПАРОЧКА

Мене ніхто не зіб’є з праведного «солодкого» шляху: як сипав дві ложечки цукру у чай, так і сипатиму. Та що я — піщинка… Україна щодня споживає близько 5 тис. тонн білого піску, а виробляє 35—37 тис. Два місяці триває процес цукроваріння і за цей час ринок перенасичується ним, глумиться над ціною і вона капітулює. Але скільки не здешевлюй цей надлишок, фонд споживання аж ніяк не зростатиме. Засипте мене дармовим цукром, а свою мірку знаю — дві ложечки на склянку чаю. Гірше цукроварам: строк повернення кредитних ресурсів закінчується із календарним роком, а кошти ще треба виторгувати, продавши продукцію. І чимскоріш.

— Чому така нетерплячка? Заводи, не маючи достатніх коштів для закупівлі цукросировини у виробників, вдаються до давальницьких схем, — пояснює Андрій Ярмак, керівник аналітичних проектів компанії «АПК-інформ». — Сільгоспвиробників теж підстьобує боргово-кредитний страх. Тому, одержавши замість зданої на переробку сировини цукор, вони хутко збувають його, по суті, за безцінь, і чхати їм на якісь там антидемпінгові застороги. До всього, вмикаються всілякі схеми, нееквівалентні коефіцієнти обміну, за якими реальна ціна губиться і держава неспроможна проконтролювати її за цим частоколом «хімії». Здебільшого це стосується невеликих фермерських господарств, які сплачують єдиний сільгоспподаток і не обтяжені ПДВ.

Слід урахувати, що через збитковість виробництва цукрових буряків великі господарства зійшли зі сцени, а їх місце зайняли дрібні власники — фермери і приватники, котрі покладаються на мінімум механізації і максимум ручної праці. За нашими розрахунками, у Західній Україні 65—70% буряковиробництва зосереджено у невеликих фермерських господарствах, а в решті регіонів — 30—40%. Відтак скоротилися не лише площі під високозатратною культурою, але й упала середня врожайність. Щодо заводів, то вони постали перед дилемою: або знижувати ціну на цукор, щоби конкурувати з «демпінгаторами», або притримати товар до ліпших часів і збути дорожче. Останній варіант для багатьох не зовсім прийнятний через уже згадувані терміни повернення кредитів. Урівноважити інтереси і виробників, і торговців могли б зміни до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»: оптову торгівлю цукру на внутрішньому ринкові також слід ліцензувати.

Гірка пігулка з цукром, яку проковтнули деякі керівники цукроварень, спонукала їх увійти з клопотанням до уряду знизити затверджену ним мінімальну оптову ціну на цукор: із 2370 грн. за тонну до 2000. Міністерство аграрної політики взагалі пропонувало встановити її на рівні 2800—2900 грн./т. Отже, нині спостерігається істотне сповзання вниз від задекларованої ціни. Для виробництва тонни цукру потрібно переробити 8,4 тонни солодких коренів по 165 гривень кожна. Це — 1386 грн. Приплюсуємо вартість півтонни мазуту — 280 грн. Разом із ПДВ витрати становлять 2000 грн. за тонну. Тобто, якщо продавати цукор по дві гривні за кілограм, то заробітну плату, за технічну переробку, електроенергію, вапняковий камінь більшості виробників платити нічим. Тому лобіювання цукровим директоратом саме такої ціни неодмінно призведе до банкрутства заводів. Запрограмовані аграрним відомством цьогорічні 10% рентабельності вирощування цукросировини і стільки ж — переробки її на цукор залишаться на папері, якщо миттєво не вирівняти співвідношення попиту і пропозиції.

Не схильні до всіляких шокових терапій керівники запропонували вдатися до інтервенції на внутрішньому ринкові державного агента — Держрезерву і закупити 400 тис. тонн цукру за встановленою з 1 вересня мінімальною ціною 2370 грн. Кабмін спершу вважав реальними 150 тис., одначе й вони згодом виявилися непосильними. З’ясувалося, що навіть на 100 тис. тонн, розписаних Держрезерву, немає коштів.

Якщо вдасться закупити 50 тис. тонн, то це буде великим успіхом, позаяк настав час поповнити й оновити продовольчу групу Держрезерву, у якої закінчуються терміни зберігання, а для цього «ченджу» потрібні гроші. Вітчизняні ж банки скупляться на кредити, бо значні кошти, вкладені в АПК раніше, не повертаються через перевиробництво зерна: село заборгувало комерцбанкам 2 млрд. гривень. Ще 30 тис. тонн цукру, задіявши банки, можливо, «сплавлять» кондитерським фабрикам, хоч останні працюють ритмічно, їм не потрібні надмірні запаси. До того ж, існуюча податкова база аж ніяк не заохочує мати на 1 січня перехідні залишки будь-якої сировини. Якщо держава й купуватиме цукор, то де гарантія того, що з ринку вилучать саме буряковий продукт, а не тростинний, дешевший, тим самим фінансово зміцнивши зовсім «не лежачі» комерційні структури?!

Єдине, на що спромігся урядовий аграрний блок, — вилучити цукор із вільної торгівлі з Росією, Білоруссю та Молдовою. Таке вето слід було запровадити ще торік, бо, крім цукру-сирцю тростинного, за нульовою ставкою ввізного мита та контрабандним шляхом в Україну ввезли 130 тис. тонн білого цукру без сплати податків до бюджету. Але поки наші агропровидці сім разів міряли, «чорний» імпорт — контрабанда — узяв та й відрізав. Цьогоріч манівцями до нас потрапило стільки ж плюс 150 тис. — за режимом вільної торгівлі. Разом із 250 тис. тонн білого цукру, виробленого 2001 року із ввізної тростини, на українському чорноземові напередодні бурякових жнив утворилися ситуативні чужинські солодкі поклади обсягом майже півмільйона тонн — третина внутрішнього споживання. Вони й підтяли ринково-наказову ціну на буряковий цукор, яка скотилася із 2370 гривень за тонну до 1950—1900.

Сьогодні уряд змушений визнати, що запровадження пільгової схеми імпорту цукру-сирцю тростинного було необдуманим і превентивним. Активізація ввезення сировини поставила під загрозу існування власне вітчизняного бурякосіяння, а відтак ризик потрапити у продовольчу і технологічну залежність від країн—імпортерів цукру.

Якби агроміністр Іван Кириленко частіше повторював з телеекрану «Не їж «Твікс»… якщо у його складі немає українського бурякового цукру», гадаю, став би справжнім другом двох мільйонів селян, котрі вирощують національні «вершки» і «корінці». А так… Іван Григорович у появі в Україні «штрейкбрехера»-сирцю звинувачує народного депутата Василя Цушка. Так, останній подавав законопроект про пільгове ввезення в Україну 450 тис. тонн цукру-сирцю, але аграрний комітет Верховної Ради відхилив його. Натомість депутати проголосували за варіант із 260 тис. тонн, доцільність ввезення яких і обгрунтував… міністр аграрної політики. Цитую: «ввезення цукру-сирцю тростинного в обсязі 260 тис. тонн дасть можливість забезпечити внутрішні потреби в цукрі, особливо в літній період, завантажити потужності ряду цукрових заводів у міжсезонний період та дозволить здешевити споживчий кошик населення». Хто ж таки «підсолодив» ситуацію? Як і торік, при розподілі цукру-сирцю тростинного між переробниками не обійшлося без метаморфоз. Підприємству «Одеська цукрова компанія», що рафінує виключно імпортну сировину, перепала дещиця, натомість вагома пайка, — 71 тис. тонн, — дісталася ДП «Рівне Техноцентр», 39,5 — ДП «Укрпромінвест-Кондитер», 35,5 — ТОВ «Українська продовольча компанія», 28 — ТОВ «Шелтон-Миколаїв», 25 тис. тонн — ВАТ «Острозький цукровий завод», іншим — дрібніші порції. Конкурсній комісії Мінагрополітики, яка визначає переможців на право здійснювати переробку цукру-сирцю, ці фірми до болю знайомі. Вони й торік виграли тендер.

Жваве вовтузіння навколо незбиткового сирцевого бізнесу породжує у буряківників апатію, тихий саботаж і самочинне урізування технологічних площ: із дешевшим заморським цукром нашому несила конкурувати. Цьогорічні статки буряківничої галузі — цукор на рани. Планували засіяти 1,2-мільйонну плантацію — вдовольнилися мільйонною. Урожайність коренів з гектара на 6 центнерів нижча, ніж торік: 187 — на рівні 1960-х років. У Хмельницькій, Черкаській, Сумській та Чернігівській областях зібрано урожай з 91—94% площ. Різниця між вивезеними з полів цукровими буряками і закагатованими на заводах становить 1,2 млн. тонн: стільки грунту потрапило з поля разом із коренями на цукроварні. Найвища забрудненість у Вінницькій області — 17,6%. Нижчими проти минулого року є і цукристість переробленої продукції, і вихід цукру. Дай Бог, Україні нинішнього року мати 1,8 млн. тонн власного цукру за річної потреби 1,65 млн.

Попри всі намагання, МінАП не вдалося навести лад у насінництві буряків: ринком править фальсифікований та сумнівної якості посівний матеріал, що продукує низькі врожаї. Тим більше прикро, оскільки виробничий потенціал вітчизняних насіннєвих фірм дає змогу виробляти щороку до 8 тис. тонн насіння, якого вистачить і для внутрішніх потреб, і на експорт. Натомість 1999 року в Україну було експортовано 194 тонни насіння цукрових буряків, 2000-го — 1350 за «споживання» 4200 тонн. Попри слабкий імунітет закордонних гібридів до наших природно-кліматичних умов, разом з ними, вважають фахівці, в Україну проникла небезпечна хвороба коренеплодів — ризоманія, яка наполовину знижує урожайність і вихід цукру. Заморське сім’я підвело черкащан. У господарствах Золотоніського району, керівники яких віддали перевагу імпортному посадковому матеріалові, 60—80% коренеплодів спотворені гнилями. Така ж ситуація і в Драбівському, Городищенському, Корсунь-Шевченківському районах.

Чи зуміє загоїти численні галузеві виразки новостворена Національна асоціація «Буряківники України» (їй путівку в життя дав наказ МінАП від 22 жовтня цього року)? Долучитися до комплексного розв’язання питань у сфері врегулювання ринку цукрових буряків, насіння та цукру, створення сприятливих умов для залучення інвестицій у бурякоцукрову галузь, стимулювання експорту, координації та узгодження інтересів товаровиробників, переробної промисловості та населення має й однойменна Координаційна рада на чолі з держсекретарем МінАП. Безпосередніх учасників дійства не бракує, попутників — ще більше… Усі вони можуть водночас стати веселунами або плакальниками, бо вперше за 200 років існування цукрової промисловості склалася ситуація, коли галузі гратимуть або весільний марш, або похоронний. Від обраної партитури також залежатиме, чи й надалі дратуватиме Україну «солодка парочка» — побратими-цукри. Буряковий і тростинний. Я не проти присутності останнього на наших теренах, але, як і належить, «прописаного» на законних підставах.

— Відпрацьовуємо варіанти завантаження вітчизняних цукроварень тростиною з подальшим реекспортом готової продукції, — розповідає Леонід Сватков, голова Держдепартаменту продовольства Міністерства аграрної політики. — Нова угода про правила визначення країни походження товару, підписана керівниками урядів країн СНД, дає змогу при операціях із цукром-сирцем видавати сертифікат походження країни, де здійснювалася переробка. Разом із Міністерством економіки і з питань європейської інтеграції підготували пропозиції про ратифікацію цього документа. Що це дає Україні? У міжсезоння завантажувати заводи цукром-сирцем тростинним з наступним вивезенням виробленого продукту із сертифікатом відповідності до Середньої Азії, де є реальні покупці на товарні партії 3—5 тис. тонн. Якщо довести питання до логічної кінцівки, то у «вікнах» між бурякоцукроварінням можна переробляти близько півмільйона тонн тростини і транспортувати цукор на ринки Близького Сходу та Ірану. Останній імпортує майже 800 тис. тонн готового тростинного цукру на рік. От ми й подумуємо: а чому б за такого режиму не переробляти сирець, який нам постачатиме Куба в рахунок боргу за сільськогосподарську техніку, гумове взуття для неї, які ми свого часу експортували на Острів Свободи? Тим більше, кубинська сторона у процесі переговорів про вступ України до Світової організації торгівлі порушує питання про те, що Україна для проведення таких розрахунків повинна встановити квоту на безмитний імпорт 200 тис. тонн тростини.

Що ж очікує наших буряківників у майбутньому? Навстіж розчахнуті імпортні чи експортні ворота? Українські цукроварні спроможні виробляти до 5,4 млн. тонн бурякового цукру. Але не завжди наші бажання, найсолодші, збігаються із можливостями.

— Навіть якщо Україна дивом трансформується з імпортної на експортну «солодку» державу, про якісь пріоритети за кордоном годі говорити, — таке бачення агростратега Андрія Ярмака. — У всіх європейських країнах цей ринок надміру зарегульований, тому нам коли й доведеться конкурувати з кимось і чимось, то лише на… внутрішньому ринкові із нелегально ввезеним дешевим контрабандним цукром. Щодо глобальних проблем виробництва цукру із буряків, то у більшості країн така технологія збиткова, а тому субсидується із держбюджету. Не забуваймо: цукрові буряки — погані попередники для більшості сільгоспкультур, вони виснажують грунт. А з іншого боку, Україна має чималий потенціал цукроварень, які гріх списати у вторчормет. Та й традиції…

За «плюсами» і «мінусами» традиційні солодкі корені ніколи не переможуть культивовану у тропіках тростину, цукор із якої набагато дешевший. Можна дискутувати про його «несмачність», одначе, по правді, таку відмінність уловлять лише чутливі гурманські рецептори. Найбільшою перевагою цукру з буряків, зізнаємося відверто, для нас є виробництво з нього найулюбленішого напою. Не «кока-коли» і не того, що «за мир у всьому світі», а — самогону, який цмулить добрячий відсоток українців. А з тростинного цукру вихід національного «колінвалу» на 20—30% нижчий. Отож, будьмо! За буряк і «бурячиху»!