НАФТОПЕРЕРОБНИЙ УЧИТЬСЯ ОРАТИ… І СІЯТИ

Село Воля-Якубова Дрогобицького району Львівської області й за радянських часів не могло похвалитися особливо розвиненою інфраструктурою. Точніше, це село було планово депресивним. У списки безперспективних населених пунктів Воля-Якубова потрапила із суто політичних міркувань. У селі народився полковник «січових стрільців», «голова проводу ОУН» і «перший Президент України в екзилі» Андрій Мельник. Село піддалося жорстким репресіям. З 1948-го по 1950 рік звідси було вивезено 156 сімей. Тільки за те, що вони в десятому коліні мали стосунок до Мельника. А тим, хто залишився, постаралися створити максимальні незручності. Якщо споконвіку село з Дрогобичем єднала пряма грунтова дорога завдовжки у вісім кілометрів, то «будівники комунізму» проклали до Волі-Якубової асфальтову 22-кілометрову дорогу через околицю. Проводячи політику умертвлення села, радянська влада не стала будувати в ньому нову школу, будинок культури, приміщення сільради — усі ці установи були змушені тулитися в старих спорудах часів польської окупації. Будинку правління колгоспу взагалі не було, оскільки «зачищене» село в господарському плані приєднали до сусідніх Добрівлян. І власті свого домоглися: велике й гомінке в минулому село, батьківщина, крім Мельника, багатьох професорів, лікарів і навіть депутата польського сейму, було зведено ледь не до хутірського статусу.

Естафету могильника села взяла на себе нова влада, котра без тіні сумніву назвалася українською. За нового режиму село відокремилося від сусіда. «Самостійне» господарство села, пройшовши етапи «селянська спілка» і «товариство з обмеженою відповідальністю», досягло рівня розвитку під назвою «банкрут». (До речі, банкрутами в районі районному й обласному керівництву вдалося зробити майже всі ТОВ.) На цьому «земельну реформу» було завершено. Роз’єднані селяни залишилися з лопатами і папірцями (сертифікатами на паї) у руках. Останні три роки в сільському господарстві Волі-Якубової взагалі нічого не відбувалося.

Найцікавіше в цій історії — що спад сіл Львівщини здійснювався фактично «під керівництвом» Аграрної партії України, чиї представники в цей період контролювали виконавчу владу області. За аграріїв у ТОВ, створеного на базі села, за борги забрали всю техніку й оперативно її продали. На початку збирання врожаю забрали два комбайни «Нива». Причому у товариства ще були зерно і худоба. Цим «ліквідним майном» можна було покривати заборгованості, при тому, що відповідно до Закону «Про банкрутство» майно, відчуження якого може призвести до зупинки виробництва, має продаватися в останню чергу. Але «ліквідатори» передусім ухопилися за комбайни. Саме ця сільськогосподарська техніка тоді (1998–1999 рр.) дуже гарно продавалася за межами області. Причому дехто на виконанні процедури банкрутства сільгосппідприємств у той час дуже непогано заробив. Комбайн «Нива», приміром, сільському товариству з обмеженою відповідальністю на базі земель Волі-Якубової оцінили до 6 тис. грн., а продали Тернопільській області за 40 тис.

Село Воля-Якубова, як зазначив голова сільради Ігор Васильович Каличак, — «дуже патріотичне і політичне». Останнє десятиліття селяни справно голосували за кандидатів від партій правильного, «патріотичного напряму». Життю села, як і всіх населених пунктів даного виборчого округу, ця обставина допомагала мало. Певне, у менталітеті виборців Дрогобицького району сталися серйозні зміни, оскільки в останній парламентській кампанії вибір вони робили не стільки з політичних міркувань, скільки з економічних. Очевидно, жителі Дрогобицького району зрозуміли, що одними мітингами, співом патріотичних пісень, носінням по святах форми січових стрільців і вишиванок нове життя не побудувати. Ситуація змушувала звернутися до реалій. Як наслідок, новим представником виборчого округи № 122 у парламенті став голова спостережної ради НПК «Галичина» Петро Димінський.

Димінський допомагав сільгосппідприємствам і до того, як був обраний у Верховну Раду, — із моменту прийняття керівництва на НПК. Господарства, котрі зберегли всупереч «аграрній реформі» якусь техніку, отримували перед посівною безвідсотковий товарний кредит паливом. Останні три роки у керівників таких господарств ввійшло в практику: навесні оформляєш кредит — восени, після збору врожаю, розраховуєшся. Якби не ці кредити «Галичини», у районі взагалі ніхто нічого не сіяв би. А так район нинішнього року отримав можливість засіяти озимими 2000 га. Щоправда, за такого підходу (товарного кредитування) без підтримки залишаються дезінтегровані і розорені пайовики. У районі не обробляється приблизно половина земель. (А якщо брати по колективних господарствах, то ще більше.) Жителі Волі-Якубової найяскравіші предстаники цієї категорії селянства, еталон зубожіння.

Ставши народним депутатом, Петро Димінський відійшов від керівництва підприємством. Однак він переконав генерального директора нафтопереробного заводу Володимира Гусакова, місцевих підприємців і місцеві власті в тому, що сільським підприємствам району слід допомагати й надалі. Зробити це було не так уже складно. Районній владі незрівнянно приємніше мати на підконтрольній території життєздатні селянські господарства, аніж неживі. Є до чого на селі докласти сили і бізнесменам середньої руки. Скажімо, переробка молока або м’яса дуже привабливі для інвестування. Не довелося довго умовляти і Гусакова, оскільки він свого часу, працюючи разом із Димінським на одній з шахт Червонограда, вже освоював суміжний фах — управління аграрним підрозділом.

Стосовно таких, із дозволу сказати, сільгоспвиробників, як власники земельних паїв у Волі-Якубовій, НПК вирішив випробувати радикальніший спосіб, аніж просто паливний кредит.

НПК, арендувавши в селян 350 гектарів землі, створив на своїй базі дочірнє сільськогосподарське підприємство (ДСГП) «Воля-Галичина». У місцевих умовах і така кількість землі для одного колективу — це багато. Господарства, котрі в районі нинішньої осені зуміли засіяти по 250 гектарів, можна порахувати на пальцях однієї руки (останній палець — за «Волею-Галичиною»). Інші 30 господарств нинішнього року планували озимими засіяти гектарів по 50, не більше. (Інші 100 із 350 гектарів ДСГП зорало на зяб, які навесні засіє ярими зерновими вівса, ячменя, гречки.)

Молоде підприємство фактично зіткнулося з необхідністю рекультивації земель. Деякі поля були неораними п’ять років, а інші — усі 15. Місцями на колишніх землеробських угіддях уже шуміли молоді ліси. Що з колишніх угідь не зуміли освоїти дерева, то захопили бур’яни. Повернення землі до аграрної функції зажадало додаткових зусиль і, відповідно, витрат.

Далі. «Воля-Галичина» виявилася, так би мовити, безкінною. Ні, сама «Галичина» техніку має, але зовсім іншої властивості. Тому новий орендар землі змушений тимчасово стати ще й орендарем сільськогосподарської техніки. Осіннього сезону нинішнього року молоде підприємство господарювало за допомогою чужого «заліза». А навесні доведеться обзавестися своїм. НПК уже передбачив на дану статтю витрат 400 тис. грн. На них планується закупити два вітчизняні трактори (бажано виробництва «ХТЗ», оскільки вони потужніші, а палива споживають менше), п’яти- або восьмикорпусний плуги, диско-борони, культиватори, сівалки. Робота із зерновими вимагає придбання і комбайнів. Для обслуговування тих самих 350 гектарів необхідні хоча б дві «Ниви». Але з ними, як і з імпортною технікою (на кшталт трактора «Джон Дір», здатного за день без особливої напруги зорати 20 гектарів, тоді як наш трактор за стахановської викладки за той же час навряд чи подужає з опущеним плугом 4 гектара) доведеться ще якийсь час почекати.

Така стриманість у придбанні сільськогосподарської техніки продиктована не стільки побоюванням прогоріти на незвичному для нафтопереробного комбінату терені, скільки правовими рамками, у які утиснуті орендарі. Договори з 200 селянами Волі-Якубової укладено на п’ять років — на більший строк законодавство не дозволяє. А робити великі капіталовкладення і не бути впевненим у тому, що завтра з тобою не розірвуть угоди, не хочеться. Неекономічно якось може вийти. Інвестор (у даному разі — НПК) добряче витратиться і може залишитися з одними збитками. Що робити із сільськогосподарською технікою і без землі?! Влаштувати розпродаж за супернизькими цінами?! І чому хтось має користуватися землею, у яку ти вгатив силу-силенну ресурсів?! За терміну в 50 років орендар почувався б значно впевненіше.

За всієї невизначеності й ризикованості свого починання НПК усе ж розраховує на позитивні результати роботи ДСГП. Про те, що НПК не має наміру викидати майже мільйон гривень (півмільйона статутного фонду і 400 тисяч під закупівлю техніки), можна судити хоча б із того, як він вирішив кадрове питання на своєму дочірньому підприємстві. Директора для нового сільськогосподарського підприємства шукали разом із районною державною адміністрацією. Інвестор побажав, щоб людина, якій буде довірене керівництво «Волею-Галичиною», поєднала в собі такі риси, як грамотність, енергійність, ініціативність, відповідальність. Хоч як дивно, така людина знайшлася. Нею виявився Валерій Калапунь. Цей нестарий інженер-механік 10 років тому прийняв ТОВ у сусідньому селі Ролево, котре тоді перебувало на 32-му місці серед 32 господарств району. За минулу десятирічку ролевське господарство за всіма показниками посіло третє місце.

Інші спеціалісти були підібрані теж не випадково. Тут було трохи складніше. Рукотворна неперспективність «за совітів» і настільки ж невипадкове розорення села за останні 12 років зумовили невтішну демографічну ситуацію. У Волі-Якубовій залишилися майже одні старі. Однак 15 працездатних чоловік знайти вдалося. Середній вік робітників — до 33 років. Агроному — 24 роки, інженеру — 28 років. Лише бухгалтер відзначив своє 50-річчя. Втім, у цій професії вік радше перевага, аніж недолік. Секрет добору кадрів був простий — нормальні для села заробітні плати. Інженеру й агроному платять по 800, механізатору — 600, підсобному робітнику — 450 гривень.

Не дивно, що в «Волю-Галичину» уже є бажаючі з інших сіл. Просять узяти на роботу і просять прийняти землю в оренду. Економічної привабливості в розширенні, так само як і в створенні самого ДСГП «Воля-Галичина», для НПК немає ніякої. Добре хоч би «вийти в нулі». Та все ж «Воля-Галичина» візьме під свою опіку землі в сусідніх селах Добрівляни, Грушів і Дорожів. Таким чином, сільськогосподарські площі будуть оброблені на 500–700 гектарах. У планах розширення сільськогосподарського підрозділу НПК — відновлення тваринницької ферми (щоб зробити цикл виробництва замкнутим) і створення рибного господарства.

На цьому НПК, мабуть, і зупиниться: на всі землі району у підприємства коштів не вистачить. Адже потрібно ще мати на увазі, що «Галичина» за останні кілька років, по суті, стала генеральним спонсором усього району. Підприємство фінансує ледь не всю соціальну сферу Дрогобиччини. Забезпечення будинків просвіти, шкіл, дитячих будинків, спорудження церков, доріг, газифікація сіл — усе це в окрузі патронується підприємством НПК «Галичина». Тільки на прокладання газопроводу в село Добрівляни «Галичиною» було виділено 4,6 млн. грн. Було б чудово, якби район сам міг усі ці програми виконувати самостійно. Але саме в тому й біда, що Дрогобиччина порівняно з іншими районами області за критерієм «наявність бюджетонаповнюючих підприємств» перебуває в найгіршому становищі. Так, Дрогобич — великий промисловий центр, другий в області після Львова. Однак Дрогобич є містом обласного підпорядкування, тому зібрані там податки йдуть на саме місто, область і вище. Підприємства на кшталт молокозаводів, птахофабрик чи м’ясокомбінатів у районі відсутні. А більшість сільгосппідприємств швидше мертві, аніж живі.

А що ж з експериментом по ДСГП? Одне врятоване село (чи кілька сіл) — це добре. Як бути іншим? Власне кажучи, НПК і не мав наміру проводити широку сільськогосподарську експансію. Розрахунок робився на інше. Керівництво нафтопереробного хотіло взятися за найбільш занедбану ділянку і на її прикладі показати, що сільським господарством можна займатися навіть у непростих економічних і правових умовах. Ефект «гарна дівка як засватана» спрацював. І хоча «Воля-Галичина» ще не показала результату (до врожаю ще треба дожити), у НПК уже з’явилися послідовники. Відомо, що в районі підшукує землі для обробки Дрогобицький долотний завод.