МОВЧАННЯ — НЕ ТІЛЬКИ ЗОЛОТО, А Й ЗБИТКИ...

Група компаній «Об’єднана зернова» посідає лідируюче місце серед тих, кого називають лайливим словом «трейдери». Донедавна компанія активно працювала на ринку зерна та соняшнику. 1998 року, за обсягами експорту олійних, «Об’єднана зернова» вийшла на третє місце, торік — забила за собою шосте. До відкочування призвело 23-відсоткове експортне мито на насіння соняшнику. До його запровадження компанія мала мільйон доларів прибутку, із якого чимала сума у вигляді податків поповнила український бюджет, а після «дії» 23-відсоткового табу — мільйон у тому самому вимірі, але збитків. Залишаючись донедавна компанією непублічною, «Об’єднана зернова» мовчки нарікала з приводу всіх змін на аграрному подіумі. Але нещодавно один із найбільших учасників ринку зрозумів, що мовчання — не тільки золото, а й збитки... Наш співрозмовник — Олексій ГАВРИЛОВ, голова правління групи компаній «Об’єднана зернова».

— Якщо анатомувати «Об’єднану зернову», зі скількох частин вона складається?

— Із торгової, виробничої та холдингової компаній. Серед зернових експортерів до трійки лідерів входить компанія «Рамбурс». Холдингова компанія «Об’єднана зернова» володіє як основними фондами груп компаній, так і, що найважливіше, контрольними пакетами кількох великих елеваторів в Україні, акціями інших зерносховищ, комбінатів хлібопродуктів. Тобто здійснюємо інвестування цих підприємств і керування ними. У віданні «Об’єднаної агротехнічної компанії» — сільгоспвиробництво на орендованих землях — трохи більше 2 тис. гектарів, що лежать неподалік елеваторів. Рослинництво розвивається не за рахунок кредитів, виданих під державну гарантію, а з допомогою вливання власних капіталів. Робота на землі, що триває ось уже третій рік, досить цікава для нас.

— Якщо раніше «Об’єднаній...» в основному імпонував експорт, то вже більше року ви динамізуєте внутрішній «борошняний» ринок. Не пригадаю, щоб делегована від «Об’єднаної зернової» компанія «Рамбурс» пропустила бодай один тендер або торги. Вирішили всерйоз зайнятися борошномельним бізнесом?

— Так, раніше 95% нашої діяльності припадало на експорт, але з відомих причин із нього довелося піти. Обсяги продажу зменшилися, тож і «вдарилися» в борошно, продукуючи його як на власних потужностях, так і за угодами про переробку давальницької сировини. Обсяг внутрішнього продажу становить близько 40% усього продажу в рамках групи компаній.

— З відомих причин... Чому ж усе-таки експорт став таким непривабливим, Олексію Юрійовичу?

— Ситуація на зерновому ринку зараз така, що торгова націнка — маржа — дуже зменшилася. Раніше вона, як правило, складалася з податку на додану вартість, суму якого держава більш-менш повертала. Але останнім часом держава не завдає собі зайвого клопоту з поверненням ПДВ. У липні було прийнято певну зміну до закону про ПДВ, відповідно до якої, ми тепер не маємо права навіть апелювати про повернення ПДВ безпосередньо після проведення закупівлі, а тільки через п’ять місяців. Підкреслюю: не те що «одержати», а «апелювати про одержання». Натомість, коли ми щось імпортуємо, скажімо, пшеницю, то, за законом про той-таки ПДВ, він виплачується відразу ж грошима й наперед. Це призводить до величезного вимивання оборотних коштів, і ви ж розумієте, що заборгованість державного бюджету перед нами обчислюється мільйонами.

— Гривень? Доларів?

— За нашими даними, у державному обігу близько 2 млн. «зелених», зароблених нами. Тобто ми ніби дали їй безплатний кредит.

— Не одержуючи вчасно навіть позичених грошей?

— Судіть самі: поданий на повернення торішній серпневий ПДВ ми одержали тільки у... квітні нинішнього року. І не те що одержали — змогли лише зарахувати у квітні. Сьогодні треба бути камікадзе, щоб покладатися лише на експорт.

— Контраст між внутрішнім і зовнішнім ринком разючий?

— Експорт абсолютно прозорий і контролюється митними органами: походження товару при поверненні ПДВ завжди перевіряється аж до виробника. А внутрішній ринок — це щось таке, що важко зрозуміти. На наш погляд, рівень тіньового капіталу на внутрішньому ринку борошна просто величезний. Спробуйте витримувати ціновий паритет, коли з тобою конкурують люди, які не сплачують ні ПДВ, ні податку з прибутку, ні податку на зарплату! Хоча, з другого боку, період, протягом якого превалює тіньовий оборот, обмежується кількома місяцями і закінчується в листопаді. У «підпільників» усе ж таки не настільки великий капітал, щоб «замовляти музику». Вони виснажуються, а банки — і це ще одна перевага — не фінансують «тіньовиків».

— Можна сказати, що їм протегують органи місцевої влади? Адже обсяги «лівого» продажу не такі вже й маленькі, тобто не потрапити на очі адміністрації регіонів вони не можуть?

— Та це й зрозуміло, адже борошно — це хліб, а хліб — це політика. Коли ситуація критична, адміністрація району чи області ледь не стелиться перед комерсантами, щоб ті вклали свої гроші, привезли товар, забезпечивши таким чином хоч якусь стабільність у селі, районі, області. Коли прокидається тіньовий ринок, природно, на ньому те ж борошно пропонують за нижчими цінами. Пояснюю: ми не можемо продавати борошно за 1100 гривень за тонну, якщо пшениця коштує 800 гривень. Порахуйте! Не виходить економіки... А ваші агроформування зерно на елеватор не здали — воно, необліковане, зберігається в наспіх пристосованих корівниках, «ямах».

Знаю не з чуток: на наших елеваторах загальною ємністю до 400 тис. тонн зерна лежить трохи більше 25 тис. І це при тому, що селянин, здавши на зберігання навіть мішок пшениці, відразу одержує в касі гроші. Люди настільки бояться влади, контролюючих органів, того диктату, з допомогою якого торік вилучалося зерно, що десятою дорогою обходять цей елеватор. Отож «приховане» зерно за готівку надходить на ринок переробки, на невеликих млинах «по-чорному» перемелюється (без жодних документів). А місцева влада не заперечує проти купівлі хлібозаводами борошна, виробленого із сировини незаконного походження.

— Тоді виявляється, що Україна зібрала не 21,4 млн. тонн ранніх зернових, а, враховуючи приховане, набагато більше?

— За моєю інформацією, на елеваторах зберігається близько 3 млн. тонн зерна, проти 6 млн. на цей самий час минулого року. Про кількість продовольчої пшениці серед цих трьох мільйонів, взагалі про класність зерна годі й казати — облік погано ведеться. До того ж, під приводом природних стихій, неврожаїв занижується врожайність. Відтак «ліве» зерно викидається на ринок. Переконаний, за іншого податкового режиму люди працювали б не криючись.

— Який варіант запропонували б ви, Олексію Юрійовичу?

— Важко порівнювати українця зі швейцарцем, але принципи оподаткування, напевно, мають бути універсальні. Три основних податки: на доходи фізичних осіб, на прибуток підприємств і на дивіденди. Усе! В нас же існує 19 податків і зборів зі шкалою, що дуже змінюється. Україна зробила сякі-такі кроки у бік сільгоспвиробника з єдиним податком, але все це якось безсистемно. У всьому світі агроформування одночасно субсидують і кредитують.

— У нас же — не те й не інше, та ще й створюють умови, які не дозволяють ні субсидувати, ні кредитувати.

— Котрий рік поспіль чуємо звичну пісню. Навесні держава співає: панове трейдери, банкіри! Вкладайте свої гроші в АПК. Виграєте ви — виграє держава! А в липні-серпні з’являється якийсь новий нормативний документ, у якому йдеться приблизно про таке: киш, малеча! Зараз держава забере все своє, а решту свого ти, може, і забереш. Потім... Однак ми нічого не гарантуємо. Недовіра великого бізнесу до залежного навіть від подиху вітерцю «настрою» держави в АПК призводить до відпливу капіталу з цієї сфери. Це все вилилося в недофінансування сівби, рослинництва в цілому. Відтак фізично впав обсяг врожаю, а решта йде в тінь. Але уряд запевняє, що в нас «щось» є...

— Дай Боже, та ми не можемо оцінити впливу цього «щось». Не виключено, що Україна потребуватиме ввезення продовольчого зерна.

— Хоч як дивно, сьогодні зерно з іноземним ярликом дешевше від українського. Якщо ми й удамося до імпортного постачання, то не більше 1,5 млн. тонн продовольчого зерна. Але я проти імпорту торішньої конструкції, коли віжками керувала обласна адміністрація. Її апарат брав нас за горло і говорив: «Ти імпортуєш пшеницю? По-перше, переробляй її лише в моїй області, по-друге, продавай борошно тільки в моїй області і тільки за призначеними нами цінами». Квотуванням, якщо воно і буде, нехай займається МінАП, без тикання пальцем. А найоптимальніший варіант, це не важко і не соромно, — відмовитися від імпортного мита на період до 1 вересня наступного року.

— Тобто ви — за імпорт? А я на всіх перехрестях кричатиму: порушуються права внутрішнього виробника!

— Я ж як учасник ринку скажу: так йому й треба! Зрештою, важливо не те, скільки заробить виробник, а те, за якою ціною ми з вами купуватимемо хліб. Чому за ціною, вищою від світової? Лише тому, що ми хочемо, аби наші селяни заробили втричі більше?! Але тоді 35 млн. городян стануть заручниками 15 млн., які живуть у селі. Адже нині продовольче зерно «made in Ukraine» продається по 150 доларів за тонну на елеваторі, складі або з доставкою на борошномельний комбінат. Собівартість же виробленого нами зерна, за сучасними технологіями, у межах 75 доларів із доставкою на елеватор. А в господарствах зі спрощеним методом вирощування ще менше — 45—50 доларів. Виходить 200% прибутку! Купуючи аргентинське зерно, ми заплатимо приблизно стільки ж — 150 доларів за тонну.

— Ні аргентинського, ні канадського нам не бачити, оскільки в Україні існує обмеження на імпорт зерна зі світового ринку. Хіба що з Казахстану та Росії.

— З Росії ввозити технічно неможливо, оскільки їй, за умовами допомоги зі США, заборонено експортувати продовольче зерно та продукти його переробки в Україну. А в Казахстані зернові відносини перебувають, — не хочу нікого образити,— на феодальному рівні. Захочуть — виконують зовнішньоторговельні контракти, закомизяться — не виконують, і при цьому судова система абсолютно неефективна. В результаті, якщо подивитися на статистику, експорт із Казахстану в Україну просто смішний.

Ще один стримуючий чинник: надто висока ціна — 130 доларів за тонну на кордоні України. Плюс ПДВ: живими грошима і наперед. Ціна підскочила до 160 за тонну. Це — на кордоні. Поки доставиш — усі 170. А треба ж ще не забувати, що хочеться і грошей заробити. Тобто ми говоримо про ціну 160—170 доларів. Натомість, якби ми купили аргентинську пшеницю, вона коштувала б 130 доларів за тонну з доставкою в порт. Чому нас штовхають у казахстанські степи? Незрозуміло...

Існує 30-відсоткове імпортне мито на будь-яке зерно, тільки не з Казахстану. Ну то й що? Поруч — Угорщина, у якої є баланс 0,5 млн. тонн гарної пшениці, яку вони можуть моментально експортувати в Україну. Подивіться, що тягнуть з Угорщини в Закарпаття? Борошно! Обсяг тіньового борошняного експорту, зовсім не оподаткованого, бо продукт провозять фізичні особи, за оцінками тамтешніх фахівців, у день становить 50—100 тонн. У пакетиках, велосипедами... Це близько 50—70 тис. доларів на день. Таким чином, ми, фактично, фінансуємо своїми грошима угорського виробника борошна, їхню додану вартість. Невже не логічніше дозволити імпортувати пшеницю й заробляти цю додану вартість тут?!

— Якби казахи знали про такі варіанти, вони враз пристали б на прийнятну ціну, стали б зговірливішими.

— Безперечно, адже основним ринком збуту в них була Росія, яка виробила нинішнього року пшениці стільки, скільки їй потрібно. Казахстан щороку експортував у Росію 2,5 млн. тонн. Куди цей баланс має дітися? Вони тепер «піклуються» про Україну. І таки, якщо ми не зробимо якихось кроків, доведеться купувати їхнє зерно. Тільки за яку ціну?

Тому, характеризуючи в цілому зерновий ринок, скажу, що впродовж останніх двох років він зазнав дуже серйозних змін. Якщо раніше Україна була країною-експортером, то тепер вона перетворюється на експортера-імпортера. Насправді нічого страшного в цьому немає. Та ж таки Франція традиційно імпортує високоякісну канадську пшеницю. Та ж таки Туреччина купує хорошу пшеницю, продаючи погану. І там не лунає несамовите: яка ганьба! Який сором! Це нормальна світова практика. Не треба штучно захищати наших виробників, як це сталося з митом на насіння соняшнику. За рахунок наших споживачів.

— Коли постало питання про запровадження 23-відсоткового експортного мита на насіння соняшнику, якими були ваші пропозиції?

— Ми як трейдери і виробники соняшнику на власних полях говорили про доцільність запровадження невеликого сезонного експортного мита, котре дорівнювало б різниці в ціні доставки. Тобто в межах 5—8%, що дозволило б кожному виробникові продавати за найвигіднішими цінами, але водночас без відриву від реальних цін світового ринку в природному ареалі свого впливу. Мені, трейдерові, як конкуренту переробника, невигідно було б везти соняшник за кордон, платячи 5 або 8%. І тоді фермери заробляли б максимально можливі гроші. Така була наша позиція.

Але в ході обговорення з депутатами, у Кабміні ми зіштовхнулися із фактом, що наші опоненти з асоціації «Укроліяпром» використовували нахабну брехню в аргументації своїх позицій. Понад те, цю інформацію вкладали в аналітичні записки керівництву. Голова «Укроліяпрому» Людмила Зінченко говорила, що трейдери платили за насіння соняшнику по 50—70 доларів, а експортували — по 180. А тепер нібито вони, переробники, платять 150—180 доларів на внутрішньому елеваторі.

Ми підняли статистику за попередній рік. Середня ціна — 167 доларів за тонну на внутрішньому елеваторі до 23-відсоткового мита. А після його запровадження вже 120—130. Зараз вона ледь перевищує 100 доларів. Тобто соняшник, за своєї собівартості 80—90 доларів, став дешевшим за пшеницю. Запитали «Укроліяпром»: наскільки збільшилися надходження до бюджету від запровадження експортного мита? Мовчать. Чи, може, зросли обсяги валютних надходжень від експорту олії? Від експорту соняшнику надходило 200 млн. доларів. Знаю точно: від олії менше.

— Чим усе це може скінчитися?

— Внутрішній ринок перенасичений олією попереднього врожаю. Ми можемо захлинутися нею. Я сказав своїм трейдерам: на соняшник — табу. Ні купувати, ні продавати. Що з ним буде? Або ціна на нього впаде до 50—70 доларів за тонну, або станеться неймовірне і ціни на олію на світовому ринку зростуть. Скінчиться тим, що через пару років соняшник ми будемо... імпортувати з Росії, Аргентини, оскільки постане питання про завантаження наших потужностей.

— У мене таке передчуття, що українські олієекстрактні підприємства, котрі проло- біювали законопроект про 23-відсоткове експортне мито на соняшник, ним же себе і поховають. До могильної ями їх підштовхує і відкриття в Україні американцями родинного підприємства «Каргілл» продуктивністю 300 тис. тонн олії...

— Сьогодні олієпереробних потужностей в Україні надлишок. Виживе той, у кого дешевша переробка. Вгадайте, в кого? У «Каргілла»! В цієї фірми передові енергозберігаючі технології, тому собівартість переробки в неї на порядок нижча, ніж у будь-якого українського підприємства. У мене таке відчуття, що з початку грудня чимало олієекстрактних заводів закриються через невигідність переробки насіння соняшнику. Тому я вважаю, що «Укроліяпром» здобула піррову перемогу.

— А тепер із ринку олійних плавно «з’їдемо» на зерновий. Укази Президента про реєстрацію експортних контрактів на біржі налякали вас? Чи ви пішли з експортного ринку вчасно? До того...

— Піти з ринку нам допомогла... економіка. Ми бачили, що зменшується кількість врожаю, відповідно знизиться й експорт, отже, ми зароблятимемо менше. Тому постало питання про диференціацію, локальний заробіток. І на внутрішньому ринку ми почали працювати в листопаді 1999 року, до указу Президента про реформування АПК.

Що стосується реєстрації експортних постачань — нічого страшного не сталося. Просто тепер усі «закордонні» угоди реєструються на біржах, що дозволяє їм заробляти зайві піввідсотка від обсягу експорту. Ось, власне, й усе. У США, наприклад, експортери зерна зобов’язані декларувати будь-який контракт у Міністерстві сільського господарства. Що стосується декларування кількості зерна, яке перебуває на зберіганні, ми таку новацію лише вітаємо, оскільки стане яснішою ситуація із запасами. Єдина пропозиція: ухвалювати такі укази потрібно раніше, ніж у червні, бо «несезонне» ухвалення їх дуже серйозно вплинуло на ринок, добряче розхитало внутрішні ціни.

Одне слово, ми зрозуміли, що публічність — це золото. Хотілося б, щоб наші позиції частіше враховували, тоді й держава поповнить власний золотий запас.