КОВЗКА ОЛІЯ

Для більшості символом календарного 2000 року був Дракон, для мене — Сонях. І тижня не минало, аби його не «теребили-молотили»: то урядовці присягалися, що готові скотитися із 23-відсоткової експортної митної гірки долі до нульової ставки, то народні депутати зактивізовувалися на подолання соняшниково-олійних слизьких бар’єрів. Одначе знаковий Дракон — істота незугарна, підступна – імплементував свій вибуховий темперамент і в Кабмін, і у Верховну Раду. Крім містичності і дивацтв, цей рік до всього ще й високосний: звідкіля взятися чітким конструктивним рішенням?! За гороскопом, проміжним етапом у затяжному і виснажливому соняшниковому стипль-чезі мав стати саме 2001 рік — рік Змії. Пророцтво збулося, — за тринадцятим заходом.

Ціна питання

За стартом у 1999 році 23-відсоткового вивізного мита на насіння соняшнику дехто споглядав з погреба, а дехто — з високої вежі. На деякий час принишкли трейдери, обмізковуючи, як оминути митний шлагбаум. Лазівку знайшли, заручившися Законом «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 15 вересня 1995 року. Попри встановлені Верховною Радою вивізні і ввізні мита на сировину і готову продукцію, експортери транспортували соняшник для переробки на давальницьких умовах за кордон, вивозячи готову олію (або валютну виручку від її реалізації) без сплати вивізного (експортного) і ввізного (імпортного) мита, що і є, власне, прихованим експортом. Різниця між експортною ціною і ціною реалізації соняшнику сільгосптоваровиробниками становила 60 дол. США. 2000 року вивезли 883,7 тис. т насіння проти 433,4 позаторік. Трейдери активізувалися в останні місяці «драконівського» року, передчуваючи, що «зміїний» для них буде не менш кусючим, а то й отруйним. Ширилися чутки про заборону експорту за давальницькими схемами і використання режиму вільної торгівлі, зменшення митної ставки до 17–10% і навіть до нуля. Половина валютної виручки зароблялася на давальницькій схемі. За таких темпів соняшникової екстрадиції вітчизняні олійно-жирові підприємства вже весною мали зупинитися, а незначні залишки олії спровокували б її імпорт, що, власне, й сталося.

Я зумисне почав із негативу, хоча видається, що плюсів від запровадження 23-відсоткового експортного соняшникового мита більше. Тоді як світові ціни на насіння соняшнику, порівняно із 1998/1999 маркетинговим роком, змаліли на 54 дол. США, на українському ринку реалізаційні ціни зросли наполовину — до 520 грн./т. Вільніше почували себе вітчизняні олійно-жирові підприємства, оскільки на 800 тис. т збільшилися обсяги переробки сировини, завантаженість потужностей стрибонула з 34 до 54%. Відтак більше лилося-тужавіло олії, маргарину, майонезу, шроту — на 1,2 млрд. грн. проти 1999 року. Надходження до державної калитки зросли на 300 млн. грн. Та головне – ми, «маленькі українці», вперше за останні роки не йняли віри, що ціни на олію упродовж року не хитаються. Смак українського продукту спізнали жителі країн Центральної Європи, СНД і Балтії, Азії та Африки. Експортна виручка від реалізації олії та шроту склала 267,5 млн. дол. США, — удвічі більше, ніж 1999 року. Наочністю є і різниця валютної виручки від експорту олії та шроту, вироблених із тонни соняшнику, і такої ж кількості експортованого соняшнику — 52,3 дол. США на користь наших олійниць. Крім того, при переробці тонни соняшнику в Україні створюється додана вартість 30–40 дол./т від виробництва олійно-жирової продукції. Чи переконав я вас, що соняшник ліпше залишати в тутешніх ареалах із подальшим вичавлюванням із нього усіх рідких і сипучих компонентів?

Але закомизився МВФ, уклякнувши на нульовій митній ставці. Інакше, заявив, не бачити Україні ні чергових траншів, ні членства у Світовій організації торгівлі, ні інтеграції до ЄС… Уряд, постійно шпетячи Верховну Раду за зволікання із соняшниковим питанням, натомість нічого путнього не запропонував, хоча безправним його не назвеш. Кабмін силкувався «прикрити» митно-соняшникову тему постановою, спарувавши їжака й вужа: «Про тимчасове обмеження вивезення насіння соняшнику та шкіряної сировини, які використовуються в операціях з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах». Наприкінці листопада 2000 року цей проект зняли з парламентського розгляду, оскільки він потребував додаткових консультацій щодо його доцільності. Кабмінівське «призупинення дії» деяких положень (а точніше — заборона) до прийняття окремого рішення суперечило чинним законодавчим актам, Угоді про партнерство та співробітництво між Європейським співтовариством й Україною. До проекту повернулися у лютому 2001 року після наради зі стратегії розвитку аграрного сектору. Але 28 березня знову відхилили. Зрештою постанова вийшла, але стосувалася виключно шкірсировини — соняшник з неї вилучили. По-перше, урядовці вирішили не дратувати зайве соняшниковою мулетою і своїх, і чужих, а по-друге, Верховна Рада на той час ухвалила у першому читанні законопроект Олега Юхновського. За ним ставка експортного мита на насіння соняшнику із 23% знижувалася до 17, із сезонним параметром з 1 жовтня по 1 лютого, і заборонялося вивезення соняшнику за давальницькою схемою. Для остаточного схвалення як закону у сесійній залі забракло одного голосу. На це тодішній перший віце-прем’єр Юрій Єхануров, обстоюючи кабмінівську «десятину», сказав: «Тепер можна боротися і за 10-відсоткове експортне мито», чим знову стривожив більш-менш врівноважене депутатське братство. Якщо відкинути амбітність Юрія Івановича з приводу відхилення ВР саме кабмінівського законопроекту, то інших аргументів на захист урядових 10% вивізного мита не помітно. Росія з 1998 року застосовувала саме таку ставку, однак, починаючи з нинішнього року, уряд РФ з метою захисту внутрішнього ринку підвищив її до 20%, але не менше 30 євро за тонну. Бо 10% призвели лише до зменшення закупівельної ціни соняшнику і аж ніяк не зменшили експортних обсягів. І це попри те, що північні сусіди торік виростили непоганий урожай — 3,8 млн. т. Цьогоріч їм доведеться вдатися до імпорту соняшникової олії, тоді як 1999 року ввозили лише екзотичні олійки. Російський досвід не став засторогою нашим урядовцям.

Олійне сьогодення

Певен, Верховна Рада могла б «долузати» соняшниковий закон, якби не ротація горішніх кабмінівських кадрів. Якщо Віктор Ющенко загалом підтримував варіант народного депутата Олега Юхновського, то Анатолій Кінах волів бачити його в іншій транскрипції: 17% вивізного мита, але на постійній основі, себто ця норма має діяти цілорічно, без сезонних коливань. У листі до ВР Анатолій Кирилович питання соняшникового мита назвав нагальним і таким, що потребує першочергового розв’язання. Дехто розцінив це як лобіювання інтересів вітчизняних переробників — олійно-жирових комбінатів, складової частини УСПП та Партії промисловців і підприємців. Частка правди у цьому є, але вся правда — на видноті. З початку нинішнього року експортовано 445 тис. т, що втричі більше, ніж за відповідний період 1999-го. Загалом, за зізнанням трейдерів, за кордоном осів майже мільйон тонн українського соняшникового насіння — третина зібраного врожаю. За вже знаною давальницькою схемою. Через дефіцит сировини на внутрішньому ринку ціни на неї під кінець першого кварталу зросли вдвічі. Ціни на олію у травні перевищили світові в середньому на 100 дол. США за тонну. Щоби підтримати ринок маргаринової продукції, масово закуповували пальмову олію, ціна якої — 200 дол. США за тонну, що нижче ціни олії в Україні.

Тому й ВР мусила коригувати свої дії. 21 червня 363 депутати із 421 зареєстрованого прийняли Закон «Про внесення змін до деяких законів України», за яким встановлено (за тринадцятою спробою!) постійно діюче вивізне (експортне) мито на насіння соняшнику у розмірі 17% і заборона давальницької схеми. Першим зреагувало Міністерство аграрної політики, забачивши утиск прав селян, хоча вони, не відриваючись ні на мить від землі, ніколи не були реальними учасниками ринку, на відміну від трейдерів-експортерів та дилерів олійно-жирових підприємств. Власне, міністерських чиновників більше непокоїть не митна ставка, а ціна на соняшник, яку зможе правити селянин, якщо захоче. Що ж радить МінАП? Запровадити диктат ціни — стартувати, скажімо, з 800 грн. за тонну. Це вже, погодьтеся, не прозора біржова торгівля, а каламуть — олія з фусом. Нехай-но спробує котрась із 35 агробірж занизити (завищити — будь ласка!) продекларовану цінову «стелю». Краще, щоби ініціатива виходила не з центрального аграрного відомства, а від низів — асоціації виробників соняшнику. Якщо таке об’єднання за професійним інтересом (а це — 18 тис. чол.) окотиться до соняшникових обмолотів, воно справді може серйозно схилити і трейдерів, і переробників співати під свою кобзу. Перейматися клопотами селян потрібно, і ніхто не дорікає МінАП за таку жорсткість, хоча, як на мене, аграрному відомству радше було б дбати про реалізацію ним же випещеної програми «Розвиток виробництва соняшнику на 2001 рік». Структура посівних площ під ним так і залишилася невпорядкованою. Хоч МінАП і рекомендував селянам урізати їх до 2 млн. га, вони встояли на торішньому рівні, а це удвічі перевищує науково обґрунтовані нормативи. Звідси — розхристані сівозміни, занапащені й виснажені родючі землі. Намітки зібрати 3 млн. т насіння ґрунтуються не на сучасних ресурсозберігаючих технологіях, а екстенсивних підходах. Тирадною програмою соняшникову проблему не розв’язати. Вона, як і зернова, цукробурякова, потребує законодавчого утрамбування.

Виграли чи програли від нововведення олійно-жирові підприємства? Людмила Зінченко, голова асоціації «Укроліяпром», прийнятнішим варіантом вважає останній — 17% на постійній основі: «Соняшник має залишатися в Україні і перероблятися на національних потужностях. Це — однозначно! Візьмімо Аргентину, яка посідала в експортному ранжирі насіння соняшнику перше місце, продаючи близько 3,5 млн. т. Тепер вона переробляє його у сім разів більше внутрішнього споживання і забезпечує повне завантаження власних потужностей, а експортує лише надлишки врожаю, застосовуючи гнучку систему експортних обмежень. Україна підхопила цю естафетну паличку і горда з того?! Країни ЄС переробляють насіння на 60% більше, ніж вирощують, жорстко контролюючи площі посіву, враховуючи специфічні властивості цієї культури. Туреччина, залучаючи для переробки імпортоване насіння, квотує продаж олії на внутрішньому ринкові, аби ціни «не хвилювалися», а надлишки олії експортує. Якщо мислити державницьки, то звідки взяти кошти на дотування національного аграрного комплексу, якщо селянин зі 100 зароблених гривень лише 7 сплачує податку?! Вважаю, чим глибше здійснюється переробка агросировини всередині держави, тим більша наповнюваність бюджету, й АПК може стати самофінансуючою структурою». Хоча й тут, як кажуть, не без ґанджу. Одних пряжить спекотне податкове світило, інші — напинають пільгову парасольку. Це я про ті олійно-жирові підприємства, які дислокуються у вільних економічних зонах. Донецькій, наприклад. ВЕЗ у шахтарському краї сприяє виходу з прориву передовсім вугільної галузі. Водночас «Каргіл», що спеціалізується на переробці соняшнику, також користується пільгами ВЕЗу: сплачує лише дві третини податку, не сплачує ПДВ при ввезенні з-за кордону необхідних матеріалів… І тамтешня кондитерка не обтяжена податками вповні. Але ж такий підхід дискримінаційний! Ще один шлях полегшити собі життя: фіксований податок поширюється на акціонерні товариства, інші структури, у яких виробництво сільгосппродукції, її переробка та реалізація займає 50%. А якщо на половину припадає доволі-таки прибутковий бізнес — продаж авто. І з нього — фіксований податок? Скільки втрачає на цьому держава? А як вам подобається варіант, коли нові власники — інвестиційні компанії, банки – купують підприємства і самі в себе працюють… на давальницьких умовах? Підприємства надають послуги, а весь прибуток залишається у власника. Отже, анулювавши давальницьку схему, якою послуговувалися експортери соняшнику, парламентарі залишили всередині держави лазівки для ухиляння від сплати податків.

Новий сезон

Подібними схемами до нового соняшникового сезону припаслися і трейдери-експортери. «Запломбований» давальницький канал замінить цілком законний — режим вільної торгівлі. Країни, а їх понад десяток, з якими Україна має спільний торговельний коридор, залюбки стрічатимуть наш соняшник. За попередніми підрахунками експертів, щонайменше півмільйона тонн із цьогорічного врожаю полишать рідні комори. Звісно, трейдери мобільніші від спеціалізованих олійно-жирових підприємств і миловарень в Україні. Та й вільних коштів більше. Тому з початком соняшникових жнив посередницькі структури одразу ж скуповуватимуть свіжі обсяги, згодом перепродуючи їх тим же олійно-жировим комбінатам, не без певного зиску, звісно. Олійні велетні можуть вичавити 3,2 млн. т олії. Заводи і цехи малої потужності, олійниці — ще 300 тис., і саме вони у перші місяці 2001–2002 маркетингового року будуть завантажені вщерть через свою близькість до сировинної бази і перероблятимуть здебільшого селянську пайку — натуроплату за трудодні, і ту сміховинну частку соняшнику, яка припаде на «щедротну» 1-відсоткову орендну плату за земельний пай. Отже, наявні потужності можуть «перетравити» весь урожай соняшнику в Україні і виробити 1,5 млн. т олії, за внутрішнього споживання 0,5 млн. Щодо переваг її експорту вже мовилося. Досі Україна залишалася маститим оператором олійного ринку Росії з розкрученим брендом торгової марки «Олейна». Обсяги поставок нефасованої олії вбираються у 24 тис. т, що становить 70% усього нефасованого олійного імпорту Росії. А експорт української бутильованої соняшникової рідини майже утричі вищий. Одначе прагматизм Білокам’яної із запровадженням ПДВешного зашморгу може стишити українську олійну ходу.

Але це не означає, що у внутрішньому фінансовому форматі підприємства мають поступитися трейдерам. Аби врівноважити права обох, державі варто передовсім перших включити до списку кредитних агропільговиків, на яких поширюються компенсаційні виплати облікової ставки Нацбанку у розмірі 50–70%. Позики під 30% річних, якими нині послуговуються олійно-жирові підприємства, погодьтеся, каменем ціни лягають не лише на собівартість, а й на нас, покупців. Діюча система оподаткування прибутку підприємств передбачає оподаткування за ставкою 30% різниці вартості залишків закупленого насіння на 1 січня і 1 жовтня. Отже, якщо на 1 жовтня залишок сировини становив 100 тис. т, а на 1 січня — 1,5 млн., то оподатковується вартість 1,4 млн. т. За вартості соняшнику 800 грн./т на 1 січня треба одночасно сплатити авансом податок у розмірі… 336 млн. грн, здійснюючи при цьому поточні платежі, пов’язані з виробничою діяльністю підприємства. Відгукніться, директори, бухгалтери, менеджери українських олійно-жирових комбінатів! Маєте стільки обігових коштів? Зазначені обставини змушують їх працювати із двомісячними кредитами і саме на двомісячний запас сировини розраховувати. Ситуація спростилася б, якби звітний фінансовий рік із 1 січня перенести на 1 липня, оскільки дана проблема болюча для всіх переробних підприємств, діяльність яких пов’язана із сезонною заготівлею, зберіганням і переробкою сільгосппродукції.

Так, пільгові кредити олійно-жирових підприємств могли б проавансувати товаровиробника і «зав’язати» його на переробці. Проте деякі комбінати, вдавшись свого часу до такої співпраці, тепер дмухають і на холодну воду. Прокредитувати прокредитували, а соняшник пішов за кордон. Так збанкрутів Вінницький комбінат, який за постановою облдержадміністрації вклав 2 млн. грн. позики у виробництво соняшнику, яких селяни не повернули. Дніпропетровці взяли кредит у ЄБРР під 7% власних акцій і теж «прогоріли». Кажуть, досвід і практика — велике діло. А якщо вони гіркі?!

Яким бачиться подальший розвиток подій автору «соняшникового» закону, першому заступнику голови Аграрного комітету ВР Олегу Юхновському?

«Вважаю, у даній економічній ситуації, у даному податковому полі України саме 17-відсоткове сезонне експортне мито (обмеження вивезення сировини у період найбільшого попиту з боку вітчизняних заводів-переробників) стало б найприйнятнішим варіантом з точки зору врегулювання балансу інтересів трьох господарюючих суб’єктів — передовсім виробника, переробника і трейдера-експортера. Створюючи жорсткі конкурентні умови для переробників і трейдерів, цей закон (якби був прийнятий!) давав змогу максимально утримувати ціну, найбільш наближену до світової. Тобто, різниця між ціною в порту і світовою була б на рівні доробки цього насіння — невеличкий процент рентабельності. Говоритимемо так: чубилися б переробник із експортером, але селянин завжди отримував би від того чи іншого високу плату за насіння. Які ще переваги? За умов конкуренції міг би бути повністю скасований бартер. У ситуації, коли вам наступають на п’яти, відірватися від переслідувача ви змогли б з допомогою кредитів і забезпечити себе сировиною. Але позики — адресні, під вирощений урожай. До селянина потяглися б і трейдери зі своїм кредитним ресурсом. Товаровиробник отримав би право вибору між державними і комерційними кредитами: який дешевший, той і мій! На жаль, неприйняття закону саме у такому варіанті не дало змоги селянам спізнати переваг сезонної митної схеми. Деякі фахівці і депутати трактували цей варіант як імпульс до додаткового збільшення площ під олійною культурою. Але адміністративно розширювати чи скорочувати соняшникові гектари абсурдно. Щоб урегулювати проблему надмірного виснаження грунтів, треба шукати інші важелі — законодавчі. Відлагодивши механізм функціонування трьох монопродуктових ринків — зерна, цукру і соняшнику, можна братися за базовий, рамковий закон розвитку аграрного сектору, а не штампувати суто деклараційні, які передбачають задіяння адміністративних, а не економічних, важелів впливу — на зразок закону «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 роки».

Отже, цього сезону діятиме скоригований закон: 17% вивізного мита з постійною нормою. Цим самим задовго до початку збирання соняшнику ми чітко сформулювали правила економічної гри. Кожен із трьох її гравців має час зорієнтуватися, зупинитися-озирнутися, виважено визначитися у кредитній політиці, помізкувати над закупівельними цінами — на сьогодні, завтра. Чому 17%? Суми ПДВ, що повертають експортерам, становлять майже 17% митної вартості насіння соняшнику, яке експортується. Цим самим вдасться уникнути штучного перевищення цін експорту над цінами внутрішнього ринку, що мало місце за рахунок мита. Закон цей не безгрішний. Сьогодні, за браком прозорого ринку зернових загалом і соняшнику зокрема, і такої ж недолугої біржової торгівлі, постійна норма може спричинити заниження закупівельної ціни у селянина. Тобто, створюється підґрунтя для тінізації і бартеризації агростосунків. Якщо говорити про баланс олійних культур, то в ньому багато алогічного. Порівняймо статистичну звітність МінАП: валовий збір соняшнику — 3,2 млн. т, а реалізували? Мільйончик кудись зник. А от сплюсувавши перероблене насіння й експортоване, знову виходимо на 3,2. Десь завис горезвісний мільйон… Але ж це не мішок насіння, який завдав на плечі і — гайда! Тож чи варто мовчати, якщо на кожній «лівій» тонні навар становить мінімум 90 доларів?! За найскромнішими підрахунками, бюджет втратив щонайменше 400 млн. «соняшникових» гривень. Модифікований закон, виходячи із суто державницьких інтересів, «грає» передовсім на Україну, забезпечуючи надходження до бюджету, і на харчувальників, поповнюючи їхній збіднений тваринними жирами раціон олією, споживання якої також невисоке — 11,1 кілограма на душу.

Певен, колись Верховна Рада, якщо не цього скликання, то наступного, обов’язково повернеться до 17% соняшникового мита. До цього спонукає економічна ситуація. Я все-таки вірю у лібералізацію законодавства. Через два-три сільськогосподарських сезони ми вийдемо на скасування усіх обмежень, якщо цивілізований ринок олійних перевиховає трейдера і він працюватиме за ринковим етикетом».

…Дозрівають соняхи. Чи стануть законослухняними ці принадні для багатьох голівки? Тим часом Аргентина сповістила про недорід соняшнику. Турки теж очікують на менший урожай. До всього, обидві країни перебувають у переддефолтному стані. Нам головне – не піддатися на оманливий дзенькіт турецьких лір, не запаморочити голову в аргентинському танго і не посковзнутися. На власній олії.