По мірі звільнення держав Центральної Азії Московська імперія розпадається. Про вигоди, які отримає світ, якщо Захід в цьому допоможе, для Forbes пише Мелік Кейлан.
З кожним днем дедалі більш очевидно, що Путін втрачає свій престиж. Коли в багатополярному світі один із полюсів слабшає, ефект геостратегічної хвилі змінює контури влади далеко за його межами. Зараз знову спалахують локальні конфлікти, як це було після розпаду СРСР.
В своїй колонці я неодноразово зауважував, що коли Кремль загрузне в Україні, розхитуватись почне Центральна Азія. І що більше колишні радянські республіки Центральної Азії (Стани) стають незалежними, то більше Кремль панікуватиме через свій параліч в Україні, не в останню чергу тому, що це означає кінець імперії аж до Китаю – помилка, яку націоналістичні прихильники Путіна не пробачать. Зараз Центральна Азія є визначальним фактором глобального майбутнього: якщо регіон стане багатим і впливовим, він відверне увагу Китаю від Тайваню та Росії від Європи,
Але спершу короткий набір умов, за яких Путін оголосив часткову мобілізацію. Президент Казахстану Токаєв заявив, що його країна не порушуватиме санкції та прийматиме чоловіків, які ухиляються від призову в Росії. Вірменія та Азербайджан заявляють те саме, а спікер США Пелосі, яка відвідує Вірменію особисто, буквально демонструє американський прапор на задньому дворі Москви — немислима досі подія! Таджикістан і Киргизстан також вступають у щось більше, ніж прикордонна війна.
Водночас, в якості серйозності підтвердження ключової значущості регіону, нещодавно там відбулися дві глобальні конференції. У столиці Казахстану, яка знову має назву Астана, світові релігійні лідери зустрілися 13-15 вересня на конференції за участю Папи Римського на VII Конгресі світових релігій.
Майже одночасно з цією подією, в Самарканді, стародавньому цивілізаційному центрі Узбекистану, відбувся саміт Шанхайської організації співробітництва (ШОС), де Путіна уникали й фактично принижували інші керманичі. Вони неодноразово змушували його чекати перед камерами: точнісінько так само, як він завжди робив з ними в недавньому минулому.
Це реалізувалось у підписання угоди Китаю з Узбекистаном і Киргизстаном про сполучення залізничних ліній до Афганістану. Перші контейнери 13 вересня вирушили з Кашгара в Західному Китаї у двотижневу подорож, яка раніше займала кілька місяців. Інші лінії, які використовуватимуть транскаспійські маршрути, вже будуються і можуть виключаючи як Росію, так і Іран. Причому стосуються вони не виключно чи навіть переважно китайської наскрізної торгівлі, а радше способів, за допомогою яких Центральна Азія може отримати доступ до європейських і світових ринків, минаючи проблемні країни (включаючи Пакистан).
Транскаспійський маршрут, наприклад, веде до турецьких портів через Туркменістан, потім Азербайджан або Грузію. У майбутньому світ ще багато почує про цю перспективну торгову артерію, також відому як Середній коридор або TITR ( Транскаспійський міжнародний торговельний шлях ) .
Тут ми бачимо привид пантюркистського альянсу, який стратегічно може кинути виклик обмежувальній хватці Москви в регіоні. (І так само спокушає тюркських уйгурів із китайського Синьцзяну мріяти про об’єднання зі своїми двоюрідними братами в Центральній Азії.) Пантюркізм — це кошмар, який переслідує російську уяву з часів раннього царського завоювання Центральної Азії. За Путіна це може статися. Якщо ви вважаєте цю ідею віддаленою, химерною чи надмірно роздутою, згадайте про монгольський приклад, який зараз також на слуху. Найповажніший державний діяч незалежної Монголії, колишній прем’єр-міністр і президент виступив із промовою, закликавши своїх етнічних братів у Російській Федерації не воювати в Україні. Бурятам, тувинцям і калмикам, яких Росія у великій кількості мобілізує в якості гарматного м'яса, він запропонував притулок.
Ряд оглядачів, коментуючи самаркандський саміт ШОС і відмирання важелів впливу Москви, передчасно оголосили про настання часу домінування Китаю в регіоні. Це виглядає, м’яко кажучи, помилковим. Країни Центральної Азії не збираються приставати на те, щоб один гегемон керував їхньою долею замість іншого. Ось чому вони простягають руку в кількох різних напрямках: до Китаю, Ізраїлю, до тюркського континууму, водночас співпрацюючи з Росією. Тим часом, Казахстан підписав угоду про безпеку з Туреччиною, те саме зробив і Узбекистан — це означає доступ до зброї, військових радників та розвідданих: все це досі надходило лише з Москви.
До недавнього часу Москва фактично стримувала здатність Центральноазійських країн торгувати зі світом. Узбекистан — країна з найбільшим виходом до моря на земній кулі. Казахстанська нафта мала йти через російські трубопроводи, щоб дістатися світу: тобто Москва визначала ціну та обсяг, а отже, доходи та темпи зростання Казахстану. Зрештою, Росія дозволила прокласти трубопроводи лише до Китаю. Це означало, наприклад, що темпи розвитку промислового виробництва і ВВП рухалися вгору, або вниз відповідно до бажання Москви. Військові поставки та безпека також залежали від Росії. Все це змінюється, і зараз чимшвидше, через дедалі більшу втрату Кремлем престижу завдяки незламним українцям.
Під час нещодавньої поїздки до Узбекистану, яка включала зустріч з бухарськими єврейськими лідерами зі США та Ізраїлю, стало абсолютно ясно, наскільки узбеки налаштовані відкритися світові. І як, відповідно, вони прагнуть сприяти бізнесу та інвестиціям з-за кордону.
Потенційні підводні камені є так само очевидними, як і традиційні проблеми багатьох пострадянських держав і особливо в цьому регіоні: питання прозорості, верховенства права, олігархічних сил тощо. На одній з конференцій бухарські єврейські бізнесмени, які раніше були місцевими, а тепер емігранти, змогли відверто звернутися до міністрів і чиновників з цих питань. Вони запитували про гарантії для можливих інвестицій: як вони можуть бути впевнені, що держава, місцеві олігархи чи кумівські клани не заволодіють бізнесом, який вони хочуть збудувати в країні.
Бізнесменів заспокоїли, наразі вони захоплені та сповнені рішучості взяти участь. І тут явно діють сили глибші, ніж просто юридичні гарантії чи гроші, це скоріше про історичну пам’ять та повернення додому.
Отже, кілька слів про узбецьку «бухарську єврейську» громаду, термін, введений ранніми європейцями, відвідувачами Бухарського емірату, хоча місцеві євреї жили по всій узбецько-таджицькій території та розмовляли іудео-перською.
Під час радянської єврейської еміграції 1970-х і 80-х років більшість єврейської громади Узбекистану втекла до Ізраїлю чи США, утворивши там і в інших місцях активні емігрантські громади. Але це громада, яка жила і процвітала в теперішньому Узбекистані з часів вавилонського вигнання, буквально тисячі років.
Вони слугували фінансистами стародавнього Шовкового шляху, будучи експертами з фінансування в розгалуженій периферійній торгівлі. Навіть після радянського виїзду багато з них ніколи не втрачали відчуття приналежності до Узбекистану. Вони знають і пам’ятають про релігійну та етнічну толерантність, традиційну та давно встановлену в центрі Шовкового шляху, незважаючи на репресивні радянські умови.
Наразі їх голос звучить найгучніше через нью-йоркське видання The Bukharian Times — щотижневу кольорову газету російською мовою, присвячену спільноті та її поширенню у всьому світі. Редактор Рафаель Некталов, такий же яскравий, як і його газета, є невтомним прихильником відновлення взаємодії з Узбекистаном. І справді, здається, він просунувся в цьому настільки, що офіційне відкриття старого єврейського кладовища в провінційному Коханді зібрало рабинів з Нью-Йорку та всього світу.
Але доброзичливий характер історичного узбецько-єврейського взаємного досвіду посилив ще один фактор. Під час Другої світової війни, щоб захиститися від нацистських розграбувань, Москва перекинула з європейського театру значну кількість промисловості, персоналу та інтелектуального потенціалу в узбецьку зону. Багато хто з цих людей були євреями, деякі навіть перебували в політичній тіні, будучи надто інтелектуальними, або «неблагонадійними», тож перебували в напіввигнанні. Узбеки прийняли їх тепло, як товаришів по нещастю сталінсько-гітлерівського світу жахів, і, перш за все, як заповнення створеного на цій території з часів царів вакууму. Ця пам’ять про взаємну толерантність досі об'єднує єврейських вигнанців. Так само це резонує і серед узбеків, оскільки їхня єврейська громада втілювала на цій території космополітизм, пов’язаний із багатовіковою епохою Шовкового шляху і який переважна більшість населення досі відчуває буквально на генному рівні. Контакт із світом був невід’ємною частиною ідентичності кожного з них, поки царі, потім совєти, потім пострадянський період Карімова не запровадили ізоляцію. За нинішнього керівника Мірзійоєва справи кардинально покращилися.
Історія відносин між конфесіями в цьому регіоні була sui generis, абсолютно відмінною від інших у світі. Афганістан в цій історії стоїть осторонь, адже зазнав окремого досвіду війни, спочатку у Великій грі, потім у Холодній війні, потім відбулося радянське вторгнення та відступ з його ісламським фундаменталістським результатом.
Інші країни Центральної Азії значною мірою успадкували чингізитську (монгольську) і тюрко-монгольську релігійну цікавість і напівнейтралітет (якими б кривавими не були їхні дії під час формування імперій). Шаманізм прожив до 20 років минулого століття, змішуючись із зороастрійськими залишками, щоб створити протягом століть певний містичний синкретичний іслам, зараз відомий як суфізм - набагато толерантніша версія віри, ніж деінде. Царі залишили його майже недоторканим.
Звідси великий відтік таких ідей на захід у 1920-х роках через колись всесвітньо відомих метафізичних учених, таких як Гурджієв та Успенський. Сталін однаково придушував усі віросповідання, зміцнюючи тим самим їхню взаємну доброзичливість.
І от це середовище, де мусульмани, євреї та християни жили дружно протягом століть (в Узбекистані навіть була велика громада менонітів), повертається. Тому Конгрес світових релігій цього разу відбувається в Казахстані. Виступи делегатів включали миролюбні офіційні заяви на кшталт бажання поважати «багатство релігій і культурне розмаїття» і, водночас, «засудження створення гарячих точок міждержавної та міжнародної напруженості у світі» — безсумнівну критику Москви. Але особливо інтригував маловідомий факт, що фінансову підтримку Конгресу здійснював видатний ізраїльсько-казахський бізнесмен і меценат на ім'я Олександр Машкевич. Він також відповідав за фінансування синагог, церков і мечетей у країні. Прочитайте речення ще раз. Це те, що ви точно бачите не щодня. Але Стани — це інший світ.
Читаючи між рядків, можна помітити загальний меседж про бажання регіону розвиватися в гармонії без втручання іноземних сил, які розпалюють роз’єднаність. Не забуваймо про масштабні січневі заворушення в Алмати, які забрали понад 200 життів. Влада звинуватила в цьому сторонніх людей. Можна припустити, що це є стандартною політичною відповіддюь, проте цього разу це може бути правдою. Були і є обгрунтовані підозри, що саме Москва, ймовірно, розпалювала заворушення, щоб показати, що вона може в будь-який момент дестабілізувати ситуацію, якщо країна не залишиться залежною. Безсумнівно, була також спроба державного перевороту зсередини, можливо, старою гвардією.
Уряд Казахстану спритно викликав російських миротворців для придушення заворушень і швидко відправив їх назад після відновлення порядку. Відтоді Москва стикається з постійним публічним відпором з боку президента Казахстану нової ери Токаєва на будь-які спроби вдатися до тиску, особливо після вторгнення в Україну.
Узбеки проти Путіна настільки відверто не виступили, адже понад мільйон їх трудових мігрантів працюють у Росії та надсилають гроші додому. Тим не менш, узбецький уряд, як і киргизька влада, суворо попередили своїх громадян не йти на контрактну службу в російську армію.
З огляду на такі загрози дестабілізації з-за кордону, марно очікувати від країн Центральної Азії блискавично швидкого переходу до західних стандартів демократизації, свободи слова та прав людини. Ми бачили, що Москва робить з будь-якою колишньою частиною імперії, яка намагається це зробити. Ні, майбутнє, здається, зосереджене на певній моделі Сінгапуру: стабільність і процвітання насамперед, відкриття для зовнішніх інвестицій, освіта населення тощо, тоді як демократичні процеси відбуватимутсья поетапно (як це сталося в Сінгапурі, Південній Кореї та Тайвані). Підхід до релігії дає до цього підказку. Одна з декларацій Алматинського конгресу закликає до «визнання цінності освіти та духовності для особистого та міжрелігійного розвитку». Іншими словами, соціальний консерватизм, дисципліна, сім'я, благочестя, працьовитість тощо.
Величезний страх перед дестабілізацією походить не лише від імперіалістичних гегемонів, але й від екстремістських релігійних сил, які знаходяться поруч: Афганістану та Ірану. В Узбекистані були жахливі часи терору з насильницькими інцидентами салафітів в часи Карімова; він відповів самоізоляцією та запровадженням жорсткого контролю всередині країни. Пригнічення віри за часів Радянського Союзу створило вакуум невігластва, в який могли проникнути і закріпитися крайні доктрини.
Новий підхід як узбеків, так і казахів полягає в тому, щоб культивувати релігію серед населення перш за все більш поміркованої корінної різновиди, щоб сторонні елементи не могли проникнути всередину з вибухонебезпечними ідеями. У переважно панісламському регіоні, безсумнівно, мета також полягає в тому, щоб повторно познайомити громадян з їхніми власними традиціями для виховання ідентичності, окремо від культурної індоктринації, яка раніше була нав’язана Совєтами. Релігія пропонує надійний, хоча й ризикований, шлях вперед. Як і мова – звідси поступовий перехід на латинське письмо.
Легко прагнути сінгапурської моделі в усіх її взаємопов’язаних шарах, але набагато важче її досягти. Прозорість, меритократія, безперервне зростання добробуту всього населення. Дуже часто фактичним результатом цього є багатство для тих, хто пов’язаний з політичною владою, і значно менше для інших, на додачу з верховенством права лише для еліти. Казахи та узбеки пережили саме такі умови за режимів Назарбаєва та Карімова відповідно. Так робили і зовнішні інвестори. Відтоді обидві країни роблять великі кроки вперед під керівництвом нових лідерів. Корупція попереднього режиму суворо переслідується. Старша дочка Карімова досі відбуває покарання за зловживання владою в Узбекистані. Племінник Назарбаєва нещодаво отримав шість років ув'язнення за фінансові махінації в Казахстані.
Тим не менш, є й підводні камені. Такі приклади, як «кейс Трістангейт» у Казахстані, не сприяють довірі іноземних інвесторів. Ще в 2010 році за часів прем'єр-міністра Масімова, поплічника Назарбаєва і голови СБУ, який зараз перебуває у в'язниці, казахи націоналізували та фактично експропріювали нафтогазову компанію Tristan Oil, що належить іноземним інвесторам. Судові процеси тривали в багатьох країнах. У 2013 році шведські суди присудили казахам близько 500 мільйонів доларів США (вони залишаються невиплаченими), і лише 29 серпня вищий суд Нью-Йорка підтвердив шведський вирок, а на початку року те саме зробив вищий суд Італії.
Майже в усіх інших випадках президент Казахстану Токаєв, попри тиск і залякування Москви, діяв твердо і розважливо, демонструючи рішучість навести внутрішній порядок.
Проте цей безладний спадок попереднього режиму, символ стійких пережитків блоку Масімова/Назарбаєва, досі є шлейфом для країни і викликає тривогу у потенційних зовнішніх інвесторів як в країні Токаєва так і у регіоні в цілому. Коли американські бухарсько-єврейські підприємці на згаданій узбецькій зустрічі просили гарантій проти експропріації, це був саме той приклад, який їх хвилював.
Є додаткові підводні камені. Модулювати свободу слова — невдячна справа, з якою не завжди вдається впоратись навіть західним країнам. Але це ще важче робити, коли за спиною стоять зовнішні сили. У Казахстані існує додаткове ускладнення внутрішньої боротьби між прозахідними реформаторами Токаєва та укоріненою фракцією старої гвардії Назарбаєва/Масімова.
Прикладом є свавільне переслідування іноземного журналіста — письменниці та експертки з Казахстану Джоанни Лілліс, яке нещодавно сталося в Алмати. Це виглядає не дуже добре. В ньому звинувачують країну, зокрема і чинну владу. Ніхто не завважує, що це може бути частиною внутрішньої боротьби за владу, у якій одна сторона намагається скомпрометувати іншу. Дехто стверджує, що правоохоронні органи досі пронизані людьми Масімова.
Усе це говорить про те, що країни Центральної Азії наразі перебувають на порозі масштабного відродження, першого п’янкого моменту справжньої незалежності за понад два століття. Загалом, вони ставляться до цього з тонкою мудрістю, особливо в Узбекистані, як у провідному центральному за кількістю населення регіоні.
Шовковий шлях ось-ось відродиться. Переваги отримає не лише регіон, але й увесь світ, зокрема західний блок, якщо вони будуть достатньо передбачливі, щоб підтримати це.