ВИБУХОВА ХВИЛЯ

Опубліковані в «Дзеркалі тижня» статті В.Коваленка «Вибухова проблема» (№ 3 від 26.01.2002 р.) і В.Днєпрова «Вибухова справа: чи є майбутнє у вітчизняної оборонки» (№7 від 23.02.2002 р.) викликали великий резонанс у пресі й на телебаченні. Певне, інакше й бути не могло, оскільки тут порушено серйозну державну проблему. Важливість її всебічного та об’єктивного розгляду тим паче очевидна, що на шальці терезів перебувають здоров’я та безпека населення майже мільйонного міста. На дорогу, екологічно небезпечну, заборонену в усьому цивілізованому світі вибухівку щороку витрачається багато мільйонів доларів. Її застосування підвищує вартість залізорудної сировини, призводячи, таким чином, до втрати її конкурентоспроможності на зовнішньому та внутрішньому ринку.

Слід сказати й про іншу шальку терезів: на ній — інтереси виробників тротилу й амбіції посередників, котрі заробляють на тротилі та вибухах.

Ми уважно проаналізували обидві згадані статті й публікації інших авторів на цю тему, вивчили фактичну ситуацію на основі інформації з усіх доступних джерел, зокрема безпосередньо від фахівців, і, в свою чергу, хотіли б поділитися з читачем своїми міркуваннями.

Проблему, на наш погляд, слід сформулювати в двох запитаннях. Перше: застосовувати чи не застосовувати тротил у промислових цілях? Друге: якими технологіями скористатися в разі заміни тротиловмісних ВР емульсійними: існуючими зарубіжними чи розробляти вітчизняні? На них і спробуємо відповісти.

Про шкідливість тротиловмісних ВР дуже докладно говориться в статті «Вибухова проблема». Автор «Вибухової справи...» про шкоду тротилу пише скромно: «На українських ГЗК десятки років застосовуються тротил і вибухівки на його основі. Екологічно це досить неприємно — при вибуху утворюється значна кількість шкідливих газів...» «Неприємно». І це все.

Наскільки насправді «неприємні» ці вибухи, може розповісти мало не кожен житель Кривого Рогу та його околиць, де розташовано дев’ять кар’єрів-велетнів і ще декілька — дещо менших масштабів. Про те, приміром, скільки пилу й сажі падає на голови після кожного вибуху, які дими доносять вітри з кар’єрів, чому в нашому краю ніколи не буває врожаю огірків — вони згоряють під кислотними дощами. А заразом і чому темпи збільшення захворюваності на злоякісні новоутворення в Кривбасі в 2,5 разу перевищують середні по області, хоча й останні вельми високі...

Але ж нас цікавить авторитетна думка фахівців? Цитуємо статтю «Основні особливості емульсійної ВР «Україніт», опубліковану в інформаційному бюлетені «Української спілки інженерів-підривників». Автори — директор ВАТ ППП «Кривбасвибухпром» Н.Іщенко, головний технолог О.Макаров й інші:

«...Тротил виготовляється з толуолу — продукту нафтопереробки. Крім дефіцитності нафти в Україні, такі речовини є серйозною небезпекою як при їх виготовленні, так і при використанні. Висока чутливість до зовнішніх впливів робить небезпечними технологічні процеси поводження з ними.

Крім того, тротиловмісні ВР вимагають будівництва багатотоннажних спеціальних складів для їх зберігання, що пов’язано з великими видатками на обслуговування й охорону складів, не говорячи вже про їхню потенційну небезпечність.

Негативною особливістю тротиловмісних ВР є їхній шкідливий вплив на людину й довкілля. При роботі з тротилом в організмі людини можуть виникати до 30 різних захворювань. Найпоширенішими профзахворюваннями є лейкемія, катаракта очей і пневмонікоз. При вибуху тротилу утворюються продукти з високою газовою та дисперсною токсичністю (окисли вуглецю, оксиди азоту, дрібнодисперсні сажисті продукти). З урахуванням обсягу використовуваних у Кривбасі 2000 р. тротиловмісних вибухових речовин, сумарне забруднення довкілля у вигляді токсичних викидів становило 22—25 млн. м3 оксидів вуглецю, близько 2—7 тис. м3 оксидів азоту й від 56 до 126 тис. тонн сажистих продуктів. При вибуху 1 кг тротилу виділяється 275 літрів шкідливих газів.

Більшість застосовуваних нині вибухових речовин негативно впливає не тільки на атмосферу, а й на грунтові води. Тротиловмісні ВР не є водостійкими, що призводить до розчинення аміачної селітри, яка входить до їхнього складу, і отруєння нітратами грунтових вод. Крім того, застосування таких ВР не завжди вигідне й з економічної точки зору».

Вони ж повідомляють, що всі розвинені країни використовують для руйнування гірських порід вибухові речовини, що не містять тротил, передусім, так звані ігданіти й емульсійні, що характеризуються високим ступенем безпеки, екологічною чистотою та економічною ефективністю.

Після опису розроблюваної емульсійної ВР «Україніт» у висновку говориться, що відзначені переваги продукту стали основою для прийняття Дніпропетровською облдержадміністрацією «Цільової регіональної комплексної програми переходу гірничо-збагачувальних комбінатів на безтротилові екологічно чисті вибухові речовини».

Відомо, що «Україніт» — не єдиний результат науково-практичних досліджень. Інша емульсійна ВР — «Емульхім», розроблена на Рубежанському хімічному заводі «Зоря», уже пройшла програму промислових випробувань.

Отже, і основний виробник промислового тротилу — Рубежанський хімічний завод «Зоря», і основний його споживач в Україні — ВАТ ППП «Кривбасвибухпром» розуміють необхідність заміни тротилу екологічно чистішими й безпечнішими емульсійними ВР. Ці підприємства самі посилено ведуть розробки в цьому напрямі й у найближчому майбутньому планують перейти на виробництво й використання альтернативної тротилу емульсійної вибухівки. (Вже з огляду на це викликає сумнів точка зору автора статті «Вибухова справа...», котрий впровадження підприємством «Інтервибухпром» американської технології виробництва емульсійної ВР намагається подати як згубне для вітчизняної «оборонки».)

До таких розвідок підштовхує й економічний аспект проблеми. На нього цілком обгрунтовано звертає увагу автор «Вибухової справи...»:

«...один із недоліків тротилу практично невикорінний — він досить дорогий. Одна тонна обходиться приблизно в 580—600 доларів... Як альтернативу в світі використовують емульсійні ВР. Коштують вони в діапазоні 280—380 доларів».

Нам вдалося дізнатися, що сьогодні ГЗК платять підривникам набагато більше — 825 доларів за 1 тонну тротилу. Ми не ставимо за мету з’ясувати, звідки береться настільки велика різниця в ціні, проте можемо припустити, що насправді вся веремія навколо починань «Інтервибухпрому» почалася не через технології виробництва ЕВР, а через ті кілька сотень «зайвих» доларів, що в такий спосіб «накопичуються». (За 2001 р. тільки в Кривбасі було витрачено 16000 тонн тротилу в чистому вигляді й у складі інших ВР.)

А тепер про те, чим же розроблювані технології більш «українські», ніж куплена американська технологія, і які з них повніше враховують вимоги наших споживачів.

Почнемо з «Емульхіму». Це водостійка емульсійна ВР, що випускається у вигляді патронів діаметром до 200 мм і масою до 25 кг. Один із його компонентів — скляні мікросфери, які в Україні не виготовляють. Вони займають 2% маси ВР і коштують 50—80 доларів на кожну тонну готової ЕВР. Ще «невеличка», але вражаюча деталь: наливні ЕВР, сенсибілізовані мікросферами, уже сьогодні є технологією вчорашнього дня. (Для непосвяченого читача пояснюємо: сенсибілізація — процес перетворення невибухової речовини на вибухівку. Мікросфери — дрібні скляні кульки, що додаються в емульсію з цією метою.) Передові компанії Orika, Dino Nobel, Nitro Nobel й інші перейшли чи переходять на сенсибілізатори з газогенеруючих добавок. По-перше, це дозволяє здешевити 1 тонну ВР на 50—80 доларів. (Якщо в Кривбасі використовується 52 тисячі тонн ВР на рік, то тільки в нашому регіоні річна економія може становити 2,60—4,16 мільйона доларів.) По-друге, — виключає перевезення й розкрадання вибухівки, оскільки вона утворюється вже в свердловинах.

Навпаки, «Емульхім» проблему безпеки не розв’язує. ВР виготовляють на заводі, а транспортувати її доведеться через пів-України. Спеціальних машин і цистерн, у разі переходу на наливний «Емульхім», що дозволять забезпечити безпечність і необхідний обсяг його перевезень, досі немає. Немає також пунктів перевантаження та спеціальних складів для зберігання ЕВР у місцях їх застосування. Разом це знову мільйони доларів капітальних видатків, на які доведеться піти в майбутньому.

Нині заряджання свердловин «Емульхімом» ведеться тільки вручну. Розробники заявляють, що при його масовому застосуванні «...будуть потрібні нові машини для закладання вибухівки. Зараз на «Зорі» готується модифікований варіант ВР, який допускає застосування й на існуючих машинах...»

Що ж, про варіанти, що виникають у зв’язку з машинами, розповімо трішки пізніше. А тепер про «Україніт».

Він уже понад шість років перебуває в стадії розробки й випробувань. Першу чергу установки продуктивністю 40 тисяч тонн за рік буде змонтовано на державному підприємстві «Екоантилед» (м. Дніпродзержинськ) 2002 року, повідомляє Н.Іщенко в статті «Основні особливості емульсійної ВР «Україніт». «Аналогічну установку продуктивністю 25 тисяч тонн за рік буде змонтовано до середини 2002 року на Інгулецькому ГЗК». Замовником проекту виступає ТОВ «Турбуд Україна».

Від усіх ЕВР, які використовуються у світі, «Україніт» відрізняють дві важливі особливості: дуже патріотична назва й унікальний склад.

Висока щільність «Україніту» (1,6 г/см3) неминуче призводить до збільшення питомої витрати (приблизно 30%), який неможливо пропорційно знизити за рахунок розширення сітки свердловин. Це, у свою чергу, позначиться на вартості вибухових робіт (збільшить її на третину). Тож до розрахункової вартості 1 тонни — 380 доларів ( у техніко-економічному обгрунтуванні та при дослідних промислових вибухах бралася саме ця ціна) — додадуться видатки на вибухові роботи. (Для Кривбасу це 380 х 30% х 52 тис. — близько 6 мільйонів доларів на рік).

Для заряджання «Україніту» розробники планують використовувати існуючий у «Кривбасвибухпрому» парк зарядного устаткування — машини «Акватол». Те, що це змішувально-зарядні машини (ЗЗМ) не вітчизняного, а російського виробництва, поборники винятково вітчизняного визнають за краще замовчувати. Конструкцію ЗЗМ розроблено понад 30 років тому, наявні в Кривбасі «Акватоли» фізично і морально застаріли. Не випадково виготовлювач цих ЗЗМ — Бєлгородський завод «Гормаш» ще 1998 р. офіційно попередив Держнагляд- охоронпраці України та «Кривбасвибухпром» про те, що ці машини необхідно замінити новими. У них відсутні засоби контролю над безпекою процесів приготування й заряджання, унаслідок чого в процесі експлуатації відбулося кілька випадків загоряння ВР, які потрапили в обшивку ЗЗМ. (Деякі машини так і їздять — із вибухівкою за обшивкою замість теплоізоляції!). Конфігурація їхнього бункера не дозволяє цілком вивантажити ЕВР. По закінченні заряджання в машинах залишається чимала кількість неврахованої ВР, яку необхідно вимивати. І вимивають — гарячою водою з додаванням миючих засобів із розрахунку 1,5 м3 води на кожну поїздку. Потім концентрований розчин миючого засобу, селітри й нафтопродуктів зливається в свердловини й неминуче потрапляє до грунтових вод.

Сьогодні машини «Акватол» допущено до роботи тільки з гаряченаливними ВР. Випробувань на допуск до приготування й заряджання «Україніту», як цього вимагають «Єдині правила безпеки при вибухових роботах», вони не проходили. (Цікаво, що в Росії працює близько півтора десятка заводів із виробництва ЕВР, але досі нікому й на думку не спало використовувати для заряджання власні «Акватоли»!).

Проте коли теоретично припустити, що технологія «Україніту» «запрацювала», то для її впровадження необхідно буде збільшити кількість існуючих ЗЗМ у кілька разів. Поки що в «Кривбасвибухпрому» їх тринадцять: дев’ять — «Акватол-3», змонтованих на базі «БєлАЗа», і чотири — «Акватол-1У» на базі «КраЗа». Велетенські «БєлАЗи», природно, не можуть пересуватися дорогами загального користування. Зазвичай вони прив’язані до певних кар’єрів. Тож маневрувати автопарком для виконання завдань із заряджання 500—700 тонн (підготовка звичайного вибуху) буде складно, а в багатьох випадках і неможливо. Отже, знову доведеться шукати кілька мільйонів доларів — хороші вкладення в білоруське й російське машинобудування!

Висновки тут ясні й однозначні: для широкого впровадження обох технологій буде потрібен не один рік і величезні інвестиції. Проте на час остаточної готовності ці технології, застарілі вже на сьогоднішній день, ще більше відставатимуть у розвитку від світових, погрожуючи перетворитися на дорогі промислові експерименти. А в результаті все залишиться, як і раніше. Посередники й далі зароблятимуть свої мільйони, а жителі Кривбасу терпітимуть «неприємності».

…А що замість тротилу? А заразом «патріотичного» «Україніту»? І не менш «рідного» «Емульхіму»? І чому це технологія, яку збирається запровадити «Інтервибухпром», викликала «…досить нервову реакцію вітчизняних виробників вибухівки», а разом із ними й «Кривбасвибухпрому», який монопольно веде вибухові роботи в Кривбасі, переважно як субпідрядник. І в його генеральних підрядників ЗАТ «Сантис», «Турбуд», ТОВ «Денкорд АГ» й інших товариств, що часто змінюються, керованих одним і тим самим «хазяїном», котрі є постачальниками ВР і виступають генеральними підрядчиками в договорах між багатьма ГЗК і «Кривбасвибухпромом». (Директора «Сантис» В.Клименка, у недалекому минулому — уповноваженого представника російського ТОВ «Турбуд», яке фактично контролювало ринок вибухівки в Україні, на початку квітня 2002 р. призначено гендиректором держкорпорації «Укрвибухпром» — об’єднання заводів-виробників ВР??? Нині в усіх інстанціях він виступає за заборону використання технології «Інтервибухпрому», оскільки розуміє, що з її впровадженням настане край фактичній монополії ТОВ, які годуються на цьому бізнесі.) Це не приховує й автор статті «Вибухова справа…»: «…Нині всі криворізькі ГЗК обслуговує промислово-виробниче підприємство «Кривбасвибухпром»… Проте, якщо на ГЗК застосовуватимуть дві технології, то ланцюжок перерветься».

Постараємося пояснити простіше, щоб опоненти знову нічого «випадково» не переплутали.

Українсько-американське підприємство з іноземними інвестиціями ЗАТ «Інтервибухпром», у статутному фонді якого після його повного формування українській стороні належатиме не менше 60% акцій, поставило в Україну новітнє устаткування для виробництва емульсійної матриці та дві змішувально-зарядні машини, виготовлені компанією «Treаd» (США). Фірма, що виготовила близько 1500 ЗЗМ й устаткування для десятків заводів із виробництва ЕВР, є світовим лідером у цьому питанні.

За рівнем безпечності ЗЗМ компанії «Tread» не мають аналогів у світі: їхня робота цілком контролюється комп’ютерами. Попри те, що всі компоненти ВР вибухобезпечні, ЗЗМ має 7(!) систем захисту від виникнення аварійної ситуації. Машина може виготовляти понад 10 видів ВР, причому їх можна змінювати залежно від гірничо-геологічних умов.

Для Кривбасу необхідно близько 20 зарядних машин. Якщо купувати зарубіжні, то це обійдеться в 5—6 мільйонів доларів (ціна однієї — 250—300 тисяч). Тож виробництво необхідної їх кількості планується налагодити на Криворізькому заводі гірничого устаткування. У підприємства є для цього всі необхідні виробничі потужності й бажання брати участь у проекті. У ролі шасі вирішили застосовувати вітчизняні «КрАЗи».

ЗЗМ такого класу в СНД не випускаються, тож їх можна буде експортувати. А умовою їхньої конкурентоспроможності стане нижча, ніж у закордонних аналогів, ціна.

Важливий момент: якщо ГЗК захочуть організувати в себе вибухові ділянки, вони зможуть придбати зарядні машини і, закуповуючи компоненти ЕВР, самостійно вести вибухові роботи. Це значно зменшить собівартість подрібнення руди. Прикладом може послужити досвід Полтавського ГЗК, де вартість подрібнення майже вдвічі нижча, ніж на криворізьких комбінатах, що вдаються до послуг «Кривбасвибухпрому».

І про саму вибухівку. Для приготування компонентів ЕВР одержано відповідне устаткування продуктивністю 28 тисяч тонн емульсії на рік, це приблизно 40 тисяч тонн ЕВР «Пауергель» на рік. (До речі, устаткування виготовлено американською компанією «Tread» наприкінці 2001 року в США, а не в Туреччині, як вказує автор «Вибухової справи…»)

З технологій обрано розробку компанії «Orica». Це світовий лідер із виробництва промислових ВР, з обсягом понад 1,5 мільйона тонн ВР на рік. Не останню роль у виборі відіграло те, що технологію орієнтовано на вітчизняну сировину. У березні минулого року в Лабораторії безпеки (Англія, Хапер Хілл) було проведено випробування «Пауергелю», виготовленого з селітри сєверодонецького заводу «Стирол» й інших компонентів українського виробництва. Імпортною складовою був тільки емульгатор (1,5% в обсязі ЕВР, вартість 1т — 1700 дол.) Проте і його виробництво можна налагодити в себе, приміром, на рубежанському хімзаводі «Зоря». Або ж використовувати емульгатор «Зорі», що існує для виробництва «Емульхіму». Тоді імпортних складових у складі «Пауергелю» не буде зовсім і його вартість істотно знизиться.

«Пауергель» — універсальна ВР, призначена для заряджання обводнених і сухих свердловин, має унікальні властивості — через сім діб перебування в обводнених свердловинах він втрачає свої вибухові властивості, тобто не створюватиме ніякої небезпеки. Технологія його виробництва цілком безвідхідна, при вибуху токсичні гази практично не утворюються (порівняно з тротилом).

Як бачимо, для вибору шляху, яким слід скерувати розвиток виробництва ЕВР в Україні та який визначить стан вибухових робіт на найближчі 5—10 років, необхідно реально й безсторонньо оцінити ситуацію. А вона сьогодні така.

У країні відсутні передові технології виробництва ЕВР, незалежні від зарубіжних поставок сировини й устаткування. І тільки створення умов для здорової конкуренції всім інвесторам, виходячи з інтересів споживачів, а не виробників ВР, дозволить вивести Україну на світовий рівень у технологіях ведення вибухових робіт. Що позитивно позначиться й на вирішенні інших питань, зокрема безпеки, економіки й екології.