Вашингтон шукає своє місце в Центральній Азії: чому це важливо для України

Джо Байден провів першу президентську зустріч у форматі «С5+1» за участі лідерів п′яти центральноазійських країн — Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану.

У заяві Білого дому цей саміт визначається як «історичний момент», що опирається на роки тісного співробітництва, заснованого на загальній прихильності до суверенітету, незалежності та територіальної цілісності. США пообіцяли фінансування для забезпечення безпеки в Центральній Азії, зокрема для боротьби з тероризмом і транскордонною злочинністю. Наступним напрямом є економічна співпраця — розширення потенціалу приватного сектору, співробітництво у розвитку видобутку критично важливих мінералів для укріплення енергетичної безпеки та ланцюгів поставок. У цьому контексті Вашингтон обіцяє допомогти у залученні інвестицій і розвитку Транскаспійського (Середнього) коридору. Також Байден виступив за підтримку громадянського суспільства та розширення економічних прав і можливостей жінок, а також дотримання прав людей з обмеженими можливостями. Зустріч мала більш формальне значення, тож і домовленості виглядають такими, що потребують детальнішого напрацювання.

Формат «С5+1» з′явився 2015 року, але лише зараз зустріч відбулася на рівні президентів країн. Це вказує на зростання для Сполучених Штатів значущості регіону, затиснутого між Росією та Китаєм.

США заявляють, що зміцнення відносин із В'єтнамом не є кроком "холодної війни" проти Китаю

Російська агресія проти України, глобальні амбіції КНР і посилення американо-китайського протистояння роблять Центральну Азію важливим гравцем у регіоні. Зважаючи на те, яку увагу їй було приділено останнім часом з боку Владіміра Путіна (від початку повномасштабного вторгнення в Україну він провів рекордну кількість двосторонніх і багатосторонніх зустрічей, а також особистих візитів у Центральну Азію) і Сі Цзіньпіна (який здійснив свій перший візит після переобрання на третій термін до Казахстану та Узбекистану; організував щедрий прийом п′яти лідерів у Сіані тощо), виглядає логічним, що США підвищили рівень зустрічі з традиційно міністерського до президентського.

У силу географічних та історичних факторів Центральна Азія ніколи не була головним пріоритетом зовнішньої політики США. Попри те, що Сполучені Штати одними з перших визнали незалежність усіх п′яти держав після розпаду Радянського Союзу та сприяли укріпленню їхнього суверенітету на початковому етапі, все ж основний фокус відносин американців із центральноазійськими державами було зосереджено на питаннях безпеки через афганський фактор — протягом тривалого часу ці країни слугували тиловим майданчиком для підтримки військових операцій США та союзників в Афганістані.

Після відходу американських військ з Афганістану адміністрація Байдена спробувала компенсувати зниження присутності в регіоні з допомогою Ініціативи з економічної стійкості для Центральної Азії на 2022 рік, яка передбачала виділення фінансування для регіону у 25 млн дол. на розширення торговельних шляхів й укріплення приватного сектору, а також інвестиції у навчання та освіту громадян. На початку цього року держсекретар Ентоні Блінкен під час свого візиту до Казахстану та Узбекистану оголосив про додаткові 25 млн дол. за цією програмою. Це фінансування розглядалося здебільшого як компенсація центральноазійським країнам за економічні втрати через санкції проти РФ. Тоді Блінкен заявив, що Сполучені Штати уважно стежать і постійно ведуть дискусії щодо дотримання санкційного режиму з різними країнами, а для Центральної Азії Вашингтон прагне пом′якшити його наслідки та створити нові можливості для диверсифікації торгівлі, зважаючи на її тісні відносини з Росією.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

На тлі активності Китаю у спірних водах ще дві країни можуть приєднатися до спільного патрулювання з Філіппінами та США 

Втім, ця сума виявилася непереконливою на тлі тих економічних зисків, які Центральна Азія отримала від співпраці з РФ, перетворившись на важливу ланку з реекспорту підсанкційних товарів і місце релокації російського бізнесу. За результатами 2022 року, до прикладу, товарообіг між ними зріс на 20% — до 41 млрд дол., обсяг інвестицій перевищив 3,6 млрд дол. за рік, а понад 10 тисяч російських і спільних підприємств створили більш як 900 тис. робочих місць. До цього слід ще додати фінансові надходження від трудових мігрантів, які, навіть незважаючи на ослаблення рубля, становлять значні суми: 2022 року з РФ до Узбекистану надійшло 14,5 млрд дол., до Киргизстану — 2,78 млрд. Тож американцям довелося застосовувати і батіг у вигляді санкцій до тих компаній, які були схоплені на реекспорті заборонених товарів до РФ.

Попри те, що після початку російської агресії проти України в державах Центральної Азії посилилося занепокоєння стосовно власного суверенітету та загроз із боку Росії, що створює можливості для Сполучених Штатів зміцнити свої зв’язки з регіоном, переконати ці країни відмежуватися від токсичної Росії наразі виглядає неможливим з огляду не лише на тісну економічну пов′язаність, а й на все ще значний політичний вплив Москви.

До того ж у Центральній Азії існує певне сприйняття відносин із США як чогось нестабільного та ситуативного. Воно підсилюється відсутністю стратегічного підходу американців до регіону (хоча 2020 року було прийнято рамкову «Стратегію для Центральної Азії на 2019–2025 роки», вона не змінила ситуації) та невизначеністю політики у розв’язанні афганської проблеми. Навіть те, що американський президент жодного разу не відвідував Центральної Азії, додає аргументів скептикам стосовно справжнього місця регіону в американській зовнішній політиці.

Ну і, безперечно, фінансовий аспект. У цьому питанні США не можуть позмагатися з Росією та Китаєм.

Чим для нас небезпечний Кім Чен Ин у гостях у Путіна

Так, товарообіг регіону з Китаєм за минулий рік становив 70,2 млрд дол., тоді як із США — 4,4 млрд (86% з яких припадає на Казахстан, 7% — на Узбекистан, а решта — на три інші країни). Під час уже згадуваного саміту в Сіані «Китай+Центральна Азія» Пекін пообіцяв збільшити транскордонну торгівлю та оголосив про надання 3,7 млрд дол. безоплатної фінансової допомоги на розвиток регіону, окрім низки інвестиційних договорів, додатково підписаних окремо із кожною країною. Після цього саміту в центральноазійських експертних колах активно порівнювали аналогічні зустрічі ЄС—Центральна Азія та США—Центральна Азія (за участі Блінкена), які не змогли відзначитися подібними фінансовими щедротами.

У цих умовах Сполученим Штатам важко переконати центральноазійські країни засудити російську агресію проти України (хоча вони й офіційно оголосили про підтримку суверенітету та територіальної цілісності нашої країни, але не проголосували за жодну резолюцію, яка засуджує війну в Україні) та домогтися спільного тиску на РФ, насамперед щодо неможливості оминати санкції, як і обирати сторону в питаннях, що стосуються американо-китайського протистояння.

Вочевидь, саме тому під час нинішнього саміту адміністрація Байдена вирішила сконцентруватися на питаннях, які дадуть їй можливість знайти точки дотику з регіоном, оминаючи перепони та гострі кути. Наприклад, напередодні зустрічі правозахисні організації закликали американську адміністрацію порушити питання порушення прав людей у країнах регіону. Але в офіційних джерелах інформації про обговорення цього питання оприлюднено не було, як і про розмови щодо дотримання антиросійських санкцій, — їх могли розглядати за зачиненими дверима.

США не можуть позбавити впливу ані Москву, ані Пекін, але слугують тією третьою силою, яка в певний спосіб може розбавити тиск двох останніх на країни регіону. А це цілком вписується у політику багатовекторності, в яку багато років поспіль намагаються грати центральноазійські держави. Нинішню світову кон’юнктуру вони розглядають як шанс, що може допомогти вийти з вимушеної географічної ізоляції, продиктованої відсутністю прямого доступу до моря, та залучити якомога більше зацікавлених гравців у розвиток регіону.

Однак якщо Центральна Азія хоче здобути свою центральність (на кшталт АСЕАН) та економічну перспективу, вона повинна підтвердити статус самостійного суб′єкта (через реалізацію внутрішньорегіональних інтеграційних процесів) й уникнути надмірної залежності від будь-якого із зовнішніх акторів, насамперед від Китаю та Росії.