СРСР так і не розпався остаточно – NYT

22 серпня у 3 свято – День національного прапора. Але в ієрархії державних особливих днів воно стоїть дуже низько. Параду, як на День перемоги, не буде. У росіян не буде вихідного, як 1 травня, 8 березня, День захисника вітчизни чи ще з десяток інших свят.

Гості країни, швидше за все, навіть не помітять, що Росія відзначає 25 річницю важливих змін у своїй історії. Про це на сторінках New York Times пише Маша Гессен.

Що ж такого сталося чверть століття тому? 18 серпня 1991 року четверо високопоставлених чиновників СРСР відлетіли в Крим, де президент величезної країни Михайло Горбачов проводив відпустку і де його взяли під домашній арешт. Впродовж наступних днів громадяни Радянського Союзу прокинулися і дізналися в новинах, що комітет КДБ і лідери компартії проголосили надзвичайний стан. Тоді через три дні переворот провалився.

21 серпня це стало очевидно, а влада в Москві повалила величезний пам'ятник засновнику таємної поліції Феліксу Дзержинському, який стояв в центрі міста. Російський біло-синьо-червоний прапор підняли над Верховною радою Росії.

За два роки до цього молоді продемократичні демонстранти повалили комуністичні уряди в кількох країнах Східної Європи. Вони стали відомими як революції 1989 року. Більшість з них були мирними. В Чехословаччині їх називали "оксамитовими". Правлячі партії просто капітулювати. В багатьох книгах, опублікованих на Заході, і в думках російських інтелектуалів ці три дні в серпні 1991 року були російською версією "оксамитової революції". Вони запам'яталися як кінець СРСР.

"Однак вони не були ні кінцем Радянського Союзу, ні "оксамитовою революцією", Через 25 років це чітко видно, як ніколи раніше", - пише Гессен.

Після літа 1991 року радянська імперія провела кілька років у агонії. В кожній з її 15 республік включно з Росією були народні рухи за незалежність. Етнічні конфлікти і територіальні претензії спалахували майже скрізь, пролилася кров. Радянська держава застосувала силу в Азербайджані, Грузії, Литві, вбивши багато людей і гірко розчарувавши всіх, хто хотів змін. Однак "яструби", до яких належали більшість радянських лідерів, вважали Горбачова дуже м'яким. Як і будь-якого лідера, який намагався догодити усім, його багато хто не любив і навіть ненавидів. Але його найзапекліше протистояння було з Борисом Єльциним – колишнім партійцем, який в червні 1991 року став обраним лідером російської республіки в складі СРСР.

Поразка перевороту "яструбів" створила можливість для Єльцина. Поки Горбачов був заручником у Криму, президент РСФСР був у Москві. Він говорив з демонстрантами, які виступали проти перевороту, з танка. Після того, коли все заворушення закінчилося, Єльцин вважався беззаперечним лідером протистояння. Тепер він був у стані говорити Горбачову, що робити.

Коли 22 серпня перший президент СРСР повернувся в Москву, він почав чистки серед заколотників, а Єльцин анулював кілька його кадрових призначень і поставив своїх людей натомість. Він також позбавив впливовості лідерів компартії, яка офіційно все ще функціонувала. Іншими словами, Єльцин захопив усі ключові радянські інститути: від КДБ і командного центру до планової економіки.

До кінця осені 1991 року всі республіки СРСР проголосили свою незалежність від комуністичної імперії, хоча Горбачов все ще був радянським президентом і намагався зберегти цілісність союзу. В грудні Єльцин разом з лідерами Білорусі і України затвердив розпуск Радянського Союзу. Горбачова на цю зустріч не запросили. Він навіть дізнався про це не перший. Його повідомив білоруський лідер після того, як Єльцин зателефонував президенту США Джорджу Бушу і повідомив про те, що СРСР більше не існує. У всіх міжнародних організаціях з'явилася нова країна під назвою Російська Федерація.

Єльцин і його союзники вірили, що події в Росії були кращими за будь-які "оксамитові революції". Вони були переконані, що взяття під контроль всіх старих інститутів допоможе швидко привести в Росію демократію, в той час як їхнє знищення і створення нових буде тривалим і болісним процесом. Вони не зважали на те, що це були інститути багаторічного тоталітарного режиму. Однак нові лідери навіть не сумнівалися, що зможуть їх трансформувати.

Однак всі ці тоталітарні відомства виявилися сильнішими, ніж люди, які вирішили їх реформувати. Вони десятиліттями пручалися змінам, аж поки Володимир Путін не став президентом.

"Сьогодні життя в Росії, де все заполітизовано, народ мобілізований навколо лідера, а цензура і однопартійна система фактично відновлені, найбільш схоже на життя в СРСР, ніж будь-коли за останні 25 років", - пише оглядач.

Гессен нагадує, що під час подій 1991 року загинуло троє росіян. Однак пам'ятник їм, який би вшанував їхню самопожертву, так і не був встановлений. А от статую Дзержинського вже встановили в парку неподалік Кремля. Триває навіть обговорення можливості повернути його на місце, де він стояв у часи СРСР.

Раніше видання Washington post писало, що влада України робить ті ж помилки, що і Єльцин після падіння СРСР. Популізм не підкріплюється рішучими діями. Надмірні обіцянки і недостатні результати породжують інший більш небезпечний популізм. Якщо люди вирішать, що лібералізм служить лише привілейованим, що народне занепокоєння ніколи не враховується, що реформи продукують нових негідників, вони виллють свою лють в щось інше.

Раніше автор польських реформ Лєшек Бальцерович скаржився, що зустрів в українській владі дуже багато популістів і демагогів. На його думку, щоб перемогти демагогів, Україні потрібні професійні "антидемагоги".