Влада України робить ті ж помилки, що і Єльцин після падіння СРСР – Washington Post

25-років тому група "яструбів" з Політбюро влаштували переворот, щоб усунути від влади Михайла Горбачова. Це призвело до масових народних протестів і розвалу 3 за три дні. Після невдалого перевороту сама комуністична система почала валитися.

"20-те століття закінчилося", - оголосив суперник Горбачова і його наступник Борис Єльцин. Народна сила перемогла радянську державу.

"Сьогодні агресивний популізм знову став рушійною силою у багатьох країнах світу. Ми зможемо краще зрозуміти його джерело, проблеми, які він піднімає, і довгострокові наслідки, якщо ми пригадаємо, як Єльцин добився успіху і чому він нарешті провалився", - пише сьогодні Cтівен Сестанович на сторінках Washington Post.

Перед переворотом багато оглядачів у США і Росії вважали Єльцина грубим демагогом, який лише робить життя гіршим, на відміну від поміркованого і націленого на розвиток Горбачова. Всі вважали, що його радикальні вимоги лише мобілізують консерваторів і розділять реформаторів. А надто швидкий рух до демократії посилить етнічні настрої.

Єльцин таки був демагогом, але це клеймо не врахувало його реальні досягнення. Він став лідером опозиції, яка організувала загальнодержавний опір проти перевороту. А за два місяці до того він здобув перемогу, ставши першим президентом РФСР. Він був єдиним радянським політиком зі справжнім демократичним мандатом, і заколотники вагалися, чи варто їм арештувати його. Він став народним героєм.

Офіційний Вашингтон, звісно, вважав Горбачова рушієм реформ, але саме Єльцин тиснув на нього. Він підтримував зміни у тих сферах, де президент СРСР відмовлявся від радикальних ідей. Напевне, найбільш важливо те, що антикомуністична риторика Єльцина дозволила приборкати національні переживання.

По всій Східній Європі і СРСР націоналістичні конфлікти ставали маргінальними, коли народ об'єднувався навколо антикомуністичних ідей. Ніщо не демонструє цей взаємозв'язок більш чітко, ніж спалах насильства в Югославії. Том що югославський режим давно відхилився від ідеології "марксизму-ленінізму", і антикомуністична ідеологія, так само як і соціалістична, вже втратили актуальність. Етнічне невдоволення, посилене демагогами Слободаном Мілошевичем в Сербії і Франьо Туджманом в Хорватії, отримало центральну роль.

Західні уряди недооцінили значення популізму Єльцина і його протистояння проти Горбачова, але вони також не змогли зрозуміти, що б сталося, якби Єльцину не вдалося прийти до влади завдяки своєму популізму. Після розвалу СРСР у грудні 1991 року і впродовж всіх 8 років свого президентства він постійно звертався до антикомуністичної риторики. Але з часом це приносило йому все менше вигоди. Демагог, який прийшов до влади, повинен показати, що він може добитися результату. А Єльцин не зміг. Крім фінансових труднощів, до яких призвела його політика, критики також звинуватили його у тому, що він дозволив новим негідникам замінити старих.

Популіст, який виступав проти внутрішніх привілеїв у системі СРСР, дозволив грубі зловживання владою. Прості громадяни, які підтримували Єльцина і вимагали повалення старих інститутів, поступово стали на бік їх відновлення.

"Єльцин не лише обрав Володимира Путіна своїм наступником. Він зробив так, що Путіну було дуже легко стати популярним. Ставши президентом, Путін взявся за ворогів, яких він звинуватив у маніпуляції Росією: олігархів, чеченських сепаратистів, іноземців, особливо американців. Не змігши діяти як президент-популіст, Єльцин дав Путіну шанс зіграти цю роль", - йдеться в статті.

Видання пише, що відлуння перевороту проти Горбачова і його наслідків чути й сьогодні.

"В 1991 році популістське повалення радянського комунізму мало чим відрізняється від популістського повалення режиму Януковича в Україні. Обидва процеси були національним повстанням проти корумпованої і недемократичної системи. Обидва дали новим лідерам мандат на проведення докорінних змін", - пише оглядач.

Попри деякий справжній прогрес, новий уряд України робить ту ж помилку, що і Єльцин – надто мало реформ відбувається. Надто часто західні уряди вибачали "відкати назад". Вони часто ставилися до "популізму" як до ворога, не припускаючи, що як рушійна сила він може бути їхнім другом.

Автор зауважує, що європейська політика сьогодні демонструє, як багато змінилося з часів ліберального популізму 80-х і початку 90-х. І не завжди популізм неліберальний і опирається на етнічну ворожість і відторгнення. Приміром, у Східній Європі рухи і лідери зазвичай засуджували корумповані еліти за те, що вони блокують інтеграцію із демократичною західною спільнотою. Сьогодні ж вони кажуть, що демократія неможлива без відмови від цієї інтеграції. У 21-му столітті популісти звинувачують еліти в тому, що лише вони отримують вигоди від інтеграції.

Дуже важко згадувати популізм Єльцина, який був антикомуністичним, ліберальним, толерантним і далекосяжним, без відчуття жалю за тим, що могло б статися. Але через 25 років після розпаду СРСР ще не пізно зробити деякі висновки.

По-перше, оглядач радить визнати позитивну силу популізму в його здатності мобілізувати народні сили і занепокоєння. По-друге, урок в тому, що робити реальні рішучі кроки не просто, але важливо. Надмірні обіцянки і недостатні результати породжують інший більш небезпечний популізм. Якщо люди вирішать, що лібералізм служить лише привілейованим, що народне занепокоєння ніколи не враховується, що реформи продукують нових негідників, вони виллють свою лють в щось інше.

Раніше автор польських реформ Лєшек Бальцерович скардився, що зустрів в українській владі дуже багато популістів і демагогів. На його думку, щоб перемогти демагогів, Україні потрібні професійні "антидемагоги".

Тим часом, Newsweek писав, що на прикладі сучасної Росії можна вивчати нищівні наслідки популізму. Автор зауважує, що нинішня економічна криза почалася невдовзі після анексії Криму. І це надзвичайно вигідний збіг для Кремля. Скорочення російської економіки головним чином сталося через обвал цін на нафту, а не санкції Заходу, що вказує на закономірні причини кризи. Вона сталася в наслідок років поганого державного управління, корупції і неспроможності скоротити залежність бюджету від нафтових доходів. І тиск на Росію після анексії Криму тут ні до чого.

Але більшість росіян не хочуть і не можуть побачити цей очевидний факт. У ньому їм допомагає держава телевізійна пропаганда, яка змушує їх повірити в те, що Росія страждає через помсту Заходу за її зухвалість, а не через дурість і жадобу їхнього лідера.