Підтримати
Європейське турне Сі Цзіньпіна — одна з головних політичних тем останніх днів у всьому світі. Китайський лідер не був у Європі з березня 2019 року. За цей час світ суттєво змінився, а зв’язки Пекіна з європейцями помітно просіли з погляду якості й інтенсивності. Але відновити довірчі відносини — завдання неймовірно складне. На шляху до його виконання не бракує перешкод — посилення автократії в Пекіні, недобросовісна конкуренція та промислове шпигунство з боку китайських компаній, консолідація Заходу (й посилення впливу США на європейців), китайська агресивна політика в Східній Азії та, зрештою, підтримка, яку Пекін надає Росії.
Публічний порядок денний європейських переговорів Сі Цзіньпіна очікувано охоплював усі гострі проблеми сьогодення. У Франції акцент було зроблено на вільній торгівлі, активному залученні Глобального Півдня до світових політичних процесів, «глобальній відповідальності» великих держав і глобальному ж «олімпійському перемир’ї» на час Ігор у Парижі. У Сербії найпомітнішими стали заяви про загрозу втручання Заходу для територіальної цілісності країн у різних куточках світу (явне відсилання аудиторії до проблем Тайваню й Косова), про «агресивність НАТО» й «американське втручання». В Угорщині головними темами стали свобода інвестицій, неприпустимість протекціонізму (йшлося, звісно, виключно про протекціонізм країн Заходу, «жертвою» якого став Китай і опосередковано — його найближчі партнери, такі як Будапешт) і необхідність ставити в пріоритет світової політики економічне співробітництво.
Та в цього турне було очевидне надзавдання — заявити про китайське бачення світового порядку й «завербувати» в Європі однодумців, згодних із запропонованою Пекіном глобальною політичною архітектурою. Геополітичний маніфест Сі Цзіньпіна просувався відкрито й активно. Адже те, що багато коментаторів сприйняли як чергові фрази, які нічого не значать, — «багатополярність», «незалежна політика провідних держав», «автономність рішень» — насправді й були головними меседжами Сі для європейців.
Китайську глобальну стратегію часто розуміють хибно. Її ототожнюють із радянською часів холодної війни, а також із сучасною російською політикою на тій підставі, що в усіх цих випадках головним опонентом є Сполучені Штати. Але для радянських і російських лідерів протистояння з Вашингтоном було й залишається головним фундаментом зовнішньої політики. Активний конфлікт зі США дає змогу зміцнити режим і підвищити власну значущість у світі. Тому російська «багатополярність» — лише короткий етап на шляху назад, до біполярного протистояння, й жодних третіх центрів сили там бути не може.
Пекін бачить світоустрій інакше. Він хоче в тиші та спокої встановити гегемонію у Східній Азії й лише потім розширювати свій вплив далі. Так, у далекій перспективі такий сценарій також має призвести до зіткнення зі США. Але тут і тепер КНР потрібна реальна багатополярність, аби Вашингтон відволікався на інші центри сили й не міг мобілізуватися проти Китаю. В Парижі Сі заявив, що Китай і Франція «мають обстоювати свою незалежність і спільними зусиллями запобігти новій холодній війні або блоковому протистоянню». Погляд Сі на роль КНР і ЄС очевидний: вони можуть виступати як самостійні центри сили, острівці нейтралітету у війнах сьогодення, і тим самим гарантувати, що регіональні конфлікти не переростуть у світову війну.
Вибір країн, які китайський лідер відвідав, підтверджує: візит був саме стратегічним політичним актом, а не спробою вирішити тактичні питання в економіці та політиці. Франція є найсприйнятливішою до розмов про велич і «третій шлях» серед усіх європейських країн. Тут дотепер живі дух великодержавності та відкрите прагнення незалежності від США. Макрон, звісно, не Шарль де Голль, і рвати тісне співробітництво з американцями не збирається. Але нинішній французький президент хоче затвердити Францію як самостійного глобального гравця, — про це свідчать його демарші з «уведенням французьких військ до України», плани європейського військового союзу та самостійного, без союзників, посередництва в конфліктах на Близькому Сході, Азії й навіть в Україні. Отже, Сі знайшов у ньому щонайменше вдячного слухача. Франція стала для КНР головним напрямом у європейській політиці, головним партнером із політичного діалогу. Настільки важливим, що Китай приніс у жертву економічні інтереси: Макрон активніше за багатьох виступає за обмеження імпорту до Євросоюзу китайських електромобілів, але замість «покарання» за таку ініціативу Сі привіз президенту Франції вигідні умови торгівлі для «Ейрбаса», французьких продуктів харчування й обладнання з очищення води.
Сі не поїхав до Німеччини, Італії, Нідерландів. Усі ці країни — найбільші торговельні партнери Китаю з величезними китайськими інвестиціями, навіть більшими, ніж у Франції. Вони важливі, адже та ж Німеччина активно виступає за нормалізацію економічних відносин із Пекіном, аби підтримати свою економіку, що постраждала внаслідок російської війни в Україні. Й ці питання обговорювали протягом усього останнього року, коли лідери цих і багатьох інших європейських країн їздили до Пекіна. Але політично ці країни не такі самостійні й не мають достатніх амбіцій, аби претендувати на провідну роль у світовій політиці. Китай не бачить у них рівних партнерів із геополітичного діалогу, таких самих розуміючих і зацікавлених, як Франція.
Рішення відвідати Сербію й Угорщину повторює цей підхід, тільки на скромнішому регіональному рівні. Ще на початку 2010-х Пекін розгорнув активне співробітництво зі східноєвропейськими країнами, які недавно стали членами ЄС і найближчими кандидатами на вступ до інтеграційного об’єднання. Китай цікавив вхід на ринок Євросоюзу, й ці відносно бідні й менш вимогливі країни здавалися ідеальним вибором для цього. Китай почав закріплюватися в регіоні, вкладати сюди чималі кошти, натомість очікуючи лобіювання своїх інтересів і меншого контролю з боку ЄС і державних органів. Загальне охолодження відносин із Євросоюзом не обійшло стороною й східноєвропейський проєкт Китаю. Частина країн облишила ініціативу, але інші виправдали вкладення, й далі підтримуючи Пекін. Угорщина (член НАТО і ЄС) і Сербія — саме з останніх.
Угорщина та Сербія незадоволені Євросоюзом і хочуть більшої самостійності від його інституцій. У Сербії до того ж є важкий досвід зіткнення з НАТО: візит Сі до країни припав на 25-річчя операції Альянсу в Косові, що закінчився фактичною незалежністю регіону. Китай із його щедрими інвестиціями та відсутністю жорстких політичних вимог здається їм ледь не ідеалом партнера — економічного, політичного. Такого, що забезпечить процвітання не гірше, ніж ЄС, але нічого не вимагатиме натомість. Будапешт і Белград із готовністю підтримують китайські ідеї «самостійності» та «незалежності» й тому в Східній Європі вже стали для Пекіна тим, чого він очікує від Франції в Європі загалом, — співучасниками в геополітичному сценарії, який замість єдиного Заходу створить два самостійні центри сили: ЄС і США. Ні, мрійниками китайські лідери точно не є й на конфронтацію між європейцями та американцями не розраховують. Але коли ці частини великого Заходу не виступають єдиним фронтом, досягати серйозних результатів у світовій політиці в них теж не виходить: досить подивитися на Близький Схід, Африку, Іран чи Україну.
Турне Сі — це, звісно, ще не здобута Китаєм перемога, але очевидна заявка на те, щоби переломити глобальну ситуацію на свою користь. Фаза вичікування позаду, Пекін перейшов до активної дипломатії, й мета його — змінити наявний міжнародний порядок. Порядок, який Україні забезпечує виживання.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google