Підтримати
Український блогер Володимир Золкін під хештегом #ищисвоих опублікував велику кількість відео, на яких він розпитує полонених солдатів Росії про їхню місію і думку про війну. Такі відео українець знімав регулярно з середини березня. За це його неодноразово критикували і звинувачували в порушенні Женевської конвенції. Сам Золкін відкинув всі ці звинувачення.
Однак, його відео все ж цікаві, - пише на сторінках Der Spiegel Юно Ваі. Автор пригадує, як годинами дивився відео з російськими полоненими, сподіваючись, що це допоможе зрозуміти їх: хто вони, звідки і що змушує їх скоювати воєнні злочини. Зазвичай в кадрі сиділи бліді чоловіки з далеких куточків РФ. Офіцери, рядові чи навіть дизертири відповідають на питання або намагаються промовчати. Найбільш поширеною тактикою для останнього було повторення мантри: «Ми не знали, що йдемо в Україну, думали, це військові навчання».
Бідні й погано треновані
За їхніми власними ж словами, російські полонені здебільшого походять з далеких провінцій, занепалих селищ без асфальтованих доріг чи водопроводу і з великою проблемою безробіття. Армія для них - останній шанс вирватися зі злиднів. Полонені, зрештою, говорять те, що українці, які їх допитують, хочуть почути. Що вони тепер розуміють, що російські солдати атакують, палять, ґвалтують жінок і вбивають дітей у мирній суверенній країні. І що війна повинна закінчитися. Чоловіки на відео здаються наляканими. Вони бояться сказати щось не те українцям або що їх покарають за їхні відповіді, коли вони повернуться додому. Але час від часу з’являються рідкісні моменти щирості. Наприклад, 23-річний офіцер спитав, чому Україна взагалі хоче об’єднатися з Європою. Він не розумів цього взагалі.
Коли мати вірить пропаганді більше, ніж сину
Ситуація стає ще більш огидною, коли в’язні телефонують родичам перед камерою. На іншому боці жодної ознаки полегшення від нарешті почутого голосу зниклого сину, чоловіка чи брата. Натомість звучить гнітюча тиша. Тон розмови зазвичай грубий і змішаний з недовірою. Одна росіянка не хоче говорити зі своїм чоловіком взагалі, тому що розмова записується. У іншої вже новий коханець. Ще один хлопець телефонує бабусі, яка скаржиться йому на те, як сильно вона страждає від всієї ситуації, забувши навіть запитати, як її полонений онук взагалі почувається. В іншому випадку мати вірить власному сину менше, ніж державній пропаганді Росії.
Золкін доклав значних зусиль, щоб розвіяти брехню Владіміра Путіна. Йому часто доводиться пояснювати російським сім’ям, що особистий досвід солдатів і їхній власний прямий контакт з війною варті більшої довіри, ніж божевільні твердження російського телебачення. Йому доводиться протиставляти реальність і картинку в телевізорі. Німецький оглядач зауважує, що респонденти часто здаються погано освіченими і повторюють майже дослівно брехню, яку споживають вдома. Це невігластво шокує, тому що воно доповнене абсолютним небажанням позбутися його. Через інертність чи страх, хтозна.
«Ці інтерв’ю багато можуть розповісти про те, як працює диктатура. Якщо хтось хоче маніпулювати й правити безперешкодно, йому потрібно тримати населення в неуцтві. Коли ніхто не вчить критичному мисленню, ніхто не ставить під сумнів неприємні наслідки. Ми, німці, добре знаємо про це на власному досвіді», - пише німецький оглядач.
Росія завжди тримала під тиском значну частину своєї інтелігенції, яка тепер масово емігрує з країни. Але чи справді неосвіченість, корумпованість російської системи освіти й вербування бідних людей на війну можуть пояснити звірства в Бучі чи Ірпені?
«Звісно ж, ні! Війна - це надзвичайна ситуація, боротьба за фізичне виживання. Ми дуримо себе, якщо віримо, що якась сторона, навіть сторона добра, може вести «законну» війну з повним дотриманням Женевської конвенції, утримуючись від надмірної жорстокості. Кожна війна дає волю звіру, який живе в нас. Вона може зробити скаженим слухняного і добре доглянутого пса. Або може відкрити двері вольєру з російською вівчаркою, яку все життя били», - йдеться в статті.
Насильство, підтримане державою
Важко оцінити, наскільки жорстоке населення в тій чи іншій країні. Але можна точно сказати, що в Росії уряд підтримує і просуває насильство. Зловживання насильством в сім’ях, в правоохоронних органах, армії чи з боку банд гомофобів рідко закінчується покаранням винних. Часто про таке навіть не повідомляють. В Росії провалили розгляд вже більше 40 законопроектів, які передбачали покарання за домашнє насильство. Політична воля боротися з такими злочинами дорівнює нулю. «Б’є - значить любить», - так звучить поширене виправдання для жорстокості партнерів. Схвалення з боку держави робить можливими катування у в’язницях, так само як і жорстокі знущання над новачками в армії.
Складається враження, що росіяни добре знайомі зі щоденним насильством. Люди, а особливо солдати в бараках, вже звикли до нього.
«Я жив в Росії і бачив, як спалахувало багато бійок. Часто це було пов’язано з алкоголем, але інколи йшлося про чисту демонстрацію сили. Факт, що поліція б’є затриманих під час допитів, був всім відомою таємницею. Коли мій друг служив в армії, старший за званням вдарив його руків’ям пістолета за те, що він таємно проніс пляшку горілки. Іншого знайомого примусово відправили в психіатричну лікарню й катували за відмову від військової служби. Мене самого вдарила в кулаком в обличчя незнайома людина посеред вулиці», - зізнається автор.
Ірраціональність і езотеризм
«Росіяни мають відмінний зв’язок з насильством і смертю», - сказала нещодавно експерт з безпеки Флоранс Гоб, яку критикували і звинувачували в расизмі за впевненість в тому, що росіяни не належать до Європи. Однак, в питанні російських підходів до насильства, вона абсолютно має рацію. Гоб вказує на відсутність засудження злочинів диктатора Йосипа Сталіна, організованого ним терору, ГУЛАГу, Голодомору в Україні й ганебної поведінки радянських спецслужб.
«Умом Россию не понять», - сказав поет і російський дипломат Фьодор Тютчев у 1866 році, давши виправдання всім, хто тікає в царство ірраціональності, щойно заходить розмова про мораль і політичну відповідальність. Мовляв, не потрібно добиватися змін в тому, що не можна зрозуміти. Всі, хто жив у Росії досить довго, знають, що відбувається, коли назріває суперечка і неприємна правда от-от вийде назовні. Будь-які дебати скочуються в містичність і таємничість, а кожну суперечку стараються задушити в зародку.
Через це Жовтневий переворот був розмитим космічним експериментом, Київ - «мать городов русских», а президент України єврейського походження - «нацист». Теорії змови процвітають в країні, яка насолоджується пострадянською релігійністю, але водночас підтримує традиційні забобони й не проти езотерики. Там, де панує ірраціональне, людям подобається бути під владою зловісної сили, яка мислить і всім заправляє. Люди позбуваються будь-якої відповідальності, віддаючись приємній інерції, стають об’єктом, який рухається в масі, стають гарматним м’ясом.
Патріотизм і страх
Багато росіян люблять свою країну дуже дивним чином і майже завжди на основі ворожого ставлення до Заходу чи Сходу.
«Наш патріотизм зазвичай нав’язаний, за ним стоїть страх і невизначеність. Багато молодих людей справді вірять, що рятують Росію. Лицарство теж посилює цю російську довірливість, слухняність і відкритість до впливу», - сказав російський філософ Алєксандр Ціпко.
Але в чому саме полягає російськість таких термінів, як «довірливість», «слухняність» і «відкритість до впливу»? Це не дуже допомагає зрозуміти, чи російські солдати гірші люди, ніж жителі інших країн, чи може вони стали жертвами обставин.
«Якщо, зіштовхнувшись з війною проти України, нас охоплює відчай і безмовність, тоді ми повинні пам’ятати слова історика Тімоті Снайдера про те, що нашу демократію потрібно захищати кожен день. Якщо ми любимо її, ми повинні стати одним цілим з нею, розвивати її інститути, взаємодіяти і працювати з нею. Щоб її не розірвали собаки», - йдеться в статті.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google