Підтримати
Свою історію сама Валя називає «феноменом посттравматичного зростання» й додає, що нині це явище досліджують науковці. Втім, найімовірніше, ця історія — про «сталеву українську жінку», яка віднаходить у собі сили спочатку рятувати в окупації, а потім гуртувати українську громаду за кордоном і волонтерити, допомагаючи людині, коли вона геть безпорадна в правовому полі.
Радниця бердянського міського голови з питань забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок, протидії домашньому насильству й торгівлі людьми. Голова ГО «Українська рада в Сарпсборзі». Студентка університету психології в Осло. Все це — про Валентину Ємельяненко, якій вдалось у перші дні війни прорватися до вже окупованого Бердянська, аби врятувати доньку, а вже за два місяці — надати шанс на порятунок сотням біженців із Донецької області.
Прокуратура загартувала, але не вбила людяності
Вона народилася на Сумщині, жила в Запорізькій області й Криму, та через анексію півострова знову повернулася до Бердянська.
З 2005-го до 2021 року Валентина працювала в органах прокуратури України, зокрема з 2012-го до 2014-го була прокурором відділу захисту конституційних прав громадян у Криму. Коло її завдань — економічні злочини, корупція, захист прав дітей і протидія домашньому насильству.
16 років роботи в органах прокуратури навчили Валентину спостерігати за людьми, полюбити соціальні процеси та знаходити причинно-наслідкові зв’язки в діях людей. А ще прийняти факт, що світ не ідеальний. Водночас не зачерствіти й не втратити інтересу до Людини, а стати на її захист.
Поставивши крапку в роботі в правоохоронних органах, Валя вирішила спрямувати зусилля на громадський сектор. Познайомилася з колегами, які реалізовували програму з протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству, котру впроваджує UNFPA, Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні.
Тоді й відчула — «моє». Тож 2021 року жінка стала радницею міського голови Бердянська з питань забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок, протидії домашньому насильству й торгівлі людьми.
Займалася створенням гендерного паспорта міста, прагнула організувати серію тренінгів для працівників державних установ щодо важливості рівноправ’я.
Але настало 24 лютого 2022 року.
Назад у окупацію
Перший день війни Валя з чоловіком зустріла в Стамбулі. Це була туристична мандрівка. Донька залишилася в Бердянську.
«На телефон сипалися повідомлення від рідних із Сумської області. Писали, що земля гуде від того, що вулицями нашого райцентру їдуть російські танки. А з Бердянська писали, що в місті чутно вибухи. Серце стискалося від жаху… я можу більше ніколи не побачити свою дитину», — згадує Валентина.
Геть усе змінилося тоді враз. Турагенція не відповідала. Вмить у готелі перестали розуміти англійську — всі демонстрували небажання розв’язувати проблеми українських туристів. Валя з чоловіком не розуміли, як дістатися вокзалу, як і чим доїхати до України. Дивом подружжя знайшло молдован, які погодилися довезти їх у бусику з товаром до Молдови. Так, поміж речей, через Болгарію та Румунію вони дісталися кордону Молдови з Україною.
«Ми переходили кордон у бік України єдині. Нам навіть не було кому віддати паспорти, бо кордон працював на виїзд, а не на в’їзд в Україну. Прикордонники потім просто мовчки потиснули нам руки», — згадує Валя.
Далі був шлях до Запоріжжя, бо саме там подружжя лишило автівку перед вильотом на відпочинок до Туреччини. А звідти рушили в бік Бердянська.
«Поліція попередила нас про те, що трасою рухатись не можна. Ми їхали селами. На кільці з поля ми вискочили на трасу. Через особливості місцевого ландшафту трасу на цій ділянці дороги складно побачити в перспективі. І лише за деякий час ми зрозуміли, що рухаємось у колоні військової техніки, й вона російська…» — розповідає жінка.
За рекомендацією поліціянтів Валя з чоловіком відкрили вікна в машині. Валентина зняла шапку, аби окупанти бачили, що вона — жінка. Руки фактично тримала піднятими догори, аби російські військові розуміли, що ані в неї, ані в чоловіка немає зброї. Аж раптом із автівки навпроти на них наставили дуло автомата. Валю змусили пояснити, куди й навіщо вони їдуть. Казала, що додому, там — донька... На щастя, їх пропустили. Вже надвечір Валя дізналася, що одну родину, яка їхала за ними, розстріляли...
Підпільна гуманітарка
Валентина розуміла: в окупованому Бердянську шукатимуть, тому варто переховуватись і змінювати локації.
Тоді на Бердянськ ринула хвиля людей із Маріуполя. Люди тікали від обстрілів, не маючи поняття, що й Бердянськ окуповано. Валя зібрала жінок, із якими працювала до повномасштабного вторгнення в проєкті «Жінка з майбутнього», й відкрила декілька точок видачі гуманітарної допомоги маріупольцям.
Жінки таємно допомагали переселенцям, бо місто заполонили російські військові.
Діяли як таємна агентурна мережа. Хтось комусь телефонував, шукали покинуті офіси чи нежитлові приміщення та їхніх власників, умовляли відкрити й пустити людей. Приводили до ладу ці квадратні метри, надані безоплатно. Шукали матраци та ліжка, закупили мультиварки й пластиковий посуд, обігрівачі. Домовлялися про передачу продуктів і консервів із Бердянського м’ясокомбінату. Все це — аби розмістити й нагодувати тих, хто тікав від війни, що вже палала біля моря в Маріуполі.
Жінки стали пакувальницями. Сортували продукти в пакети. Розробили систему таємних кодів і знаків, люди приходили по гуманітарку обережно у визначений час і повідомляли про себе певними знаками, бо всюди вже нишпорили російські військові.
Окупаційні війська почали встановлювати власні порядки. Вишукували людей із проукраїнською позицією. Містом прокотилася хвиля обшуків і арештів. У СІЗО — допити. Всі, хто втік із Маріуполя, розуміли, що тікати потрібно вже й із Бердянська, але не було жодного офіційного безпечного «зеленого коридору» на виїзд. За можливість виїхати перевізники просили грошей елементарно на бензин. Та й людина, котра сідала за кермо бусика чи автобуса, йшла на шалений ризик, бо не було жодної інструкції, вказівки чи правила. Люди розуміли: Бердянськ під окупацією й коло стискається. Якщо залишатися тут, це означає жити поруч із окупантами…
Валі вдалося вийти на зв’язок із міжнародним фондом UNFPA. Організація виділила певний бюджет на евакуацію. Жінки навіть склали списки для звітності — кому, скільки й коли було надано фінансову допомогу. В такий спосіб удалося допомогти виїхати та вижити близько тисячі людей, адже багато хто тікав із Маріуполя та прилеглих селищ зовсім без речей і грошей.
У щоденному цейтноті з порятунку минуло два місяці. «У травні мул почав осідати, й виловлювати тих, кого внесли в списки небезпечних українців, окупантам ставало легше», — розповідає жінка.
Валі повідомили: декого з колег викрали, її та її родину шукають, про неї питали на допиті в того, кого вже затримали…
Тож треба виїжджати, аби вберегти доньку, себе й родину. І знову — із самою лише надією на Бога та удачу, адже не було «перевірених» маршрутів: проскочиш блокпост, один, другий, третій — вважай, вижив, виїхав, урятувався.
Сестра Валентини давно мешкала в Норвегії, — так жінка з донькою опинилися в цій північній країні.
Дипломатка та правозахисниця із центру для біженців
«Адаптація важка насамперед через психоемоційний стан, невизначеність, втрати та безперервну війну. Але я реально визнаю: Норвегія — країна, в якій уміють допомогти адаптуватися», — каже Валя. Норвежці дуже симпатизують і допомагають Україні та українцям.
Валя з донькою мали прожити в центрі для біженців місяць, але застрягли на всі вісім. Їхні дані загубилися, випали із системи. Тож вони не мали змоги отримати ні необхідні документи, ні банківську картку, аби змінити місце проживання.
І, власне, мешкаючи в центрі для біженців, Валя «перевертала гори».
«Живучи там так довго, я ходила й думала про те, чим займатимуся далі. Але якось так сталося, що я набула тут унікального досвіду — працювала з людьми, створювала «кола підтримки», люди почувалися краще, і я знаходила в цьому натхнення. Підтримувала розгублених мам, бо коли мама не в ресурсі — це важко. Вона має отримати опору, заземлитися, поговорити про те, що її бентежить. Я багато чого навчилася, коли застрягла в цьому центрі».
А ще Валентина прослухала курс Принстонського університету з прав та свобод людини, написала в посібник для гендерних радників та радниць частину про комунікації та налагодження зв’язків, відвідала в Берліні конференцію, тема якої — ІПСО та фейки в інформаційному просторі.
З нуля розробила аналітичний звіт для ГО «Центр Перспектива», проаналізувавши дані, що надходили з окупованих територій.
«За два місяці ми зробили аналітичний звіт зі статистичною та описовою інформацією, іноді навіть із фото. Відтворили хронологію захоплення Херсонського регіону, а також розподілили події за тематиками: захоплення та знищення інфраструктури, викрадення, утримання, вбивства, катування, вивезення дітей, знищення врожаю та аграрних потужностей України», — розповідає жінка.
Звіт передали групі юристів, які збирають докази для міжнародного суду для переслідування за воєнні злочини, скоєні росіянами у війні проти України.
Згодом Валентині з донькою надали статус тимчасового захисту та соціальне житло в норвезькому місті Сарпсборг. Невгамовна жінка вступила до університету в Осло. Здобула ступінь магістра на курсі «Психологічна підтримка в горюванні». Цей диплом дасть змогу працювати за спеціальністю в центрі для біженців. Нині центр надав жінці право розпочати робоче стажування. Опісля Валентина сподівається обійняти в ньому посаду штатного психолога.
Але й на цьому вона не зупинилася. В місті не було жодної української організації, а людей із України — багато. «Мені тоді стало цікаво долучитися до життя цього міста, об’єднати українців. Я почала з простого — створила групу на Фейсбуці. Люди почали долучатися, група — рости. А муніципалітет несподівано запитав: чому я не хочу заснувати організацію? — розповідає Валя. — Ні, кажу, я не в ресурсі, не потягну. Але знайшлась українка, яка мешкає в Норвегії вже 17 років, вона тоді сказала мені: «Це місто чекало на тебе, я тобі допоможу. В тебе є досвід і сила!».
Так було зареєстровано першу українську громадську організацію — Ukrainsk Råd I Sarpsborg (Українська рада в Сарпсборзі). Валентину обрали її головою.
«Нині ми працюємо над об’єднанням українців, вчимося підтримувати одне одного, наповнюватися ресурсом. Бо ми потрібні світу, Україні та СОБІ!» — каже Валя.
Ukrainsk Råd I Sarpsborg розробляє різні соціальні проєкти, збирає посилки для цивільного населення прифронтових «гарячих» територій, організовує ярмарки, аби знайомити Норвегію з українською культурою й традиціями та продавати українські сувеніри, щоб донатити й підтримувати свою країну та її військо.
Працюють тут і з підлітками, більшість яких виїхала з окупованих і зруйнованих територій. Окрема увага — пенсіонерам, адже в поважному віці через війну люди втратили все, і після такого стресу просто втрачають сенси… Ще одна аудиторія — це жінки, чоловіки яких захищають Україну… Вони живуть страхами й молитвами за коханих і теж потребують опори.
Основне завдання, яке ставить перед собою об’єднання українців у Норвегії, — це гуртування. Разом не так страшно, бути разом — це зміцнювати сили й працювати на імідж України в очах норвежців.
«Кожен українець за кордоном — обличчя та амбасадор своєї держави. Норвегія дуже допомагає Україні. А з огляду на інформаційну війну, завдання якої — підірвати авторитет України у світі, наше завдання — мати прекрасну репутацію, аби в жодному разі не допустити припинення допомоги Україні. Тому ми маємо демонструвати незаперечні факти: українці — вдячна, інтелектуальна, працьовита, добра нація», — впевнена Валентина.
Цікаво, що в норвезькому місті з’явилася навіть українська преса — запрацювали два медіа, які відкрили українські журналістки, вигравши стипендію.
Українці стали активними мешканцями міста, а мерія долучила кандидатуру Валентини до міської ради як депутатки з мультикультурних питань. І відбулося це поза скликанням. У такий спосіб влада намагається інтегрувати українців у життя міста та країни, аби ті, хто втратив свій дім через війну, почувалися впевнено й мали власний голос.
Текст підготовлено у співпраці з DATTALION (ГО «Датталіон»)
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google