ЗВОРУШЛИВІ АНГЛІЙКИ І СМАЧНІ КОБРИ В ЖИТТІ АКТОРА ВЛАДИСЛАВА ГАЛКІНА

Останнім часом, так уже виходить, куди телевізор не перемкнеш, обов’язково побачиш відкрите, давно всіма любиме обличчя російського актора Владислава Галкіна. Що ж, популярність ця не випадкова, адже за плечами ролі, зіграні більш як у 30-ти картинах, у тому числі — «Абориген», «Цей негідник Сидоров», «У серпні сорок четвертого», телесеріали «Дальнобійники», «Маросєйка-12», «Слідство ведуть знатоки. Десять років по тому», «Каменська», «Злодійка», «По той бік вовків», «Спецназ». Робота ні на хвилину не зупиняється. У Влада безліч творчих планів, один із яких і привів його до Києва. Про майбутню діяльність в Україні він наперед не розповідає, зате охоче погодився дати інтерв’ю про свої численні подорожі світом.

— Владе, ви вперше в Україні? І що вам відомо про визначні пам’ятки нашої країни?

— Україну я люблю давно і приїжджаю сюди з дитинства. Я взагалі не турист у прямому значенні цього слова, я, швидше, «мандрівник за роботою». Що вдієш — я справжній роботоголік. Не розумію, як можна відпочивати просто так. Від неробства починаю божеволіти. У житті ніколи не поїду за турпутівкою! Що це таке — ходиш постійно за гідом по музеях, галереях та ще й у місцях неймовірного скупчення туристів. Ні, це не для мене. Я дуже люблю подорожувати, але більше самоходом і в компанії друзів.

Україна посідає особливе місце в моїй долі, адже тут розпочалося все моє творче життя. Уперше я знявся у 8-річному віці в Станіслава Говорухіна — у фільмі «Пригоди Тома Сойєра та Гекльберрі Фінна» грав Гека. У дитинстві я був дрібним капосником, отож грати було неважко, та й зйомки були дуже веселими — ми побували в Одесі, Сухумі й у деяких кавказьких селах. Особливо запам’яталося село Львово під Херсоном — там ми знімали Дніпро в ролі Міссісіпі. Якось у капосному стані душі відв’язали пліт, аби покататися, а Дніпро там широкий, течія сильна... Коротше, нас ледве виловили. Ще по печерах лазили й там губилися. Загалом, враження від пригод на все життя залишилися.

— А що вам дороге в Києві, і що ви вважаєте його візитною карткою?

— Дуже люблю блукати тихими старими вуличками, люблю своїх київських друзів, місця, пов’язані зі спогадами та, звісно, Поділ і Хрещатик.

— Відомо, що ви палкий автолюбитель і водите майже все, що рухається. Розкажіть про свою найдальшу подорож за кермом, ви ж «дальнобійник».

— О!!! Виняткова історія! Це була подорож Європою з двома моїми німецькими товаришами Гутцем і Гансом. Нам тоді по дев’ятнадцять-двадцять було. Тривало «авторалі» майже два місяці. Ми зателефонували одне одному й домовилися зустрітися в Гельсінкі. Я доїхав до Пітера, потім на поромі до Фінляндії, ось там ми й узяли машину напрокат. Далі подорожували як хотіли по Франції, Італії, Іспанії та Німеччині. Хлопці ми моторні, машину особливо не берегли. І пташки влітали, і скло вилітало, і ще разів зо два стовпи стояли не там, де треба. Загалом, було весело. До всього іншого, кінцевим пунктом вояжу був Ганновер — у розпал пивного фестивалю... Прокатну машину здавали назад у фантастичному вигляді. Було схоже на те, що її хтось з’їв, а потім повернув. Але, слава Богу, страховка все покрила.

— А відмінності німецького та слов’янського менталітетів у дорозі не заважали?

— Які там відмінності?! Ми познайомилися ще в «Щуці» (Вище театральне училище імені Щукіна. — Є.Х.). Мене якось викликав Володимир Абрамович Етуш і звинуватив у тому, що я допомагаю німецьким товаришам надто швидко опановувати ненормативну російську лексику. А він же колишній розвідник, і спілкуватися йому з ними в критичних ситуаціях дуже важко. Відтоді я й несу за них «відповідальність»... Недавно відпочивали спільно на Коста-Брава в Іспанії. Ду-у-же стежив, аби вони не поширювали навколо російський фольклор. До речі, цей відпочинок — рідкісний випадок цілковитого неробства на березі моря. Втомився від незагнузданої ліні страшенно. Потім із задоволенням відпочивав у напруженій праці.

— Яка найнеймовірніша подорож у вашому житті?

— Чотири роки тому ми з батьком майже місяць провели в Сахарі. Знімали міжнародні змагання загонів спецпризначення на виживання. П’ятсоткілометровий марш по піску витримали не всі, до фінішу дійшли лише росіяни й поляки. Спека — сімдесят градусів, піщані бурі, змії, комахи. Жах! Уночі спати неможливо — лежиш у темряві й чуєш «важку ходу» комах. Ночували в спальниках прямо на піску, попередньо виривали канавку навколо стоянки й верблюдів виставляли. Уся ця твар повзуча, з’ясувалося, не переносить їхнього запаху.

Харчувалися місцевою стравою «кус-кус». Це якась крупа на парі, до того ж дуже гостра. Страва викликає спрагу, необхідну під час загального збезводнення. Від гострого голоду ганялися за вараном, але він виявився прудкіший. Потім нам приглянулися кізки, але пастухи, побачивши нас, відреагували швидко. Після всіх цих випробувань ми з батьком були схожі на два скелети, я схуднув кілограмів на 20. Наприкінці шляху ми нарешті добралися до «великої води» в Тунісі. Ось де кайф! Це один із найщасливіших моментів у моєму житті.

— У якій країні, на вашу думку, найсмачніша кухня?

— В Іспанії та в Італії. Напевно, смачніше в Італії. А щодо екзотики — то це в Китаї. Правда, там не завжди все зможеш з’їсти. Іноді запах лякає, іноді — процес приготування. Доводилося відсувати вбік хробаків, а потім їсти решту. Ще я там спробував кобру. Спочатку отруту, кров і спирт змішують в одній склянці, потім п’єш. Алкоголь потрібен обов’язково, аби не отруїтися. Нічого, вижив. Саму кобру беруть за хвіст, як батіг, і луплять по розпеченому вугіллю — бац-бац-бац! Ось і все готування. Кобра виявилася нічого — смачною.

— Скажіть, у якій країні жінки найгарніші? Ну, за винятком слов’янок, звісно.

— Ви знаєте, мені дуже сподобалися англійки. Якісь вони незвичні, милі й дуже зворушливі. Багато бачив гарних китаянок і таїтянок. Але вони зовсім інші. Таке враження, що в них кров тече в іншому напрямку. До речі, француженки, принаймні переважна більшість, років до сорока взагалі собою не займаються й ходять незрозуміло в чому. Зате після сорока бувають смішні, захоплюючись молодіжною модою. Взагалі, у кожному народі є своя краса. Приміром, «дядьки» найкрасивіші, на мою думку, в Іспанії та в Італії.

— А як вам корида в Іспанії?

— Мені взагалі не подобається, коли вбивають тварин. На кориді я був свідком вельми неординарної ситуації. Спочатку в бика загнали дрібне знаряддя — аби «роздраконити». Після чого він ліг на арену, потім підвівся... і флегматично пішов «додому», обдарувавши всіх присутніх красномовним поглядом: «А чи не відстали б ви?» Бику трибуни аплодували стоячи.

У цьому плані мені ближче американське родео.

— У якій країні дихати було найлегше в сенсі екології? І в якій було відчуття внутрішнього комфорту?

— Добре дихається в гірському Китаї, в Аргентині та в Ізраїлі. А ось виняткове відчуття комфорту виникло під час перебування в Ізраїлі. Здавалося б, і війна, і терористи, але мені ніде не було так затишно. Там ще викликають захоплення біблійні пам’ятки, перед якими смиренно губишся і благоговієш. Подобається Франція, особливо Бретань. Парижа не люблю. Це якась суцільна декорація, де рано чи пізно починаєш задихатися.

— Владе, куди зараз росіяни люблять їздити за кордон?

— Усе, звісно, залежить від статків, але масово їдуть до Туреччини й Єгипту. Модно також змотатися на три-чотири дні в Європу. А я дуже радий, що знову в Києві. Москва занадто велике місто із божевільним ритмом життя. У глибинці все нудно й повільно, а ось Київ зберігає золоту середину й тому дуже приємний для існування. Мені тут добре й затишно.

Дорогі читачі, після розмови з Владом Галкіним рекомендую спланувати свою відпустку, послуговуючись його враженнями. Отже, закохайтеся в Англії, відчуйте себе гурманом в Італії, побайдикуйте в Іспанії, а потім зануртеся в роботу, аби врешті-решт відпочити й набратися сил до наступної відпустки. Раджу також уникати Сахари, якщо ви, звісно, не дорослий Гекльберрі. А взагалі, і в Києві непогано. Вирушайте на ріг Хрещатика та Прорізної й запитайте: «Ким був до революції Паніковський?» Але це вже зовсім інша історія.