«Зрадницький напад»

«Это неслыханное нападение на нашу страну является беспримерным в истории цивилизованных народов вероломством»

З виступу В.Молотова 22 червня 1941 р.

Друга світова війна в Європі розпочалася у вересні 1939 року. Загальновідомий факт? Але ж, згідно з опитуванням, проведеним у 2010 році Всеросійським центром вивчення громадської думки (ВЦВГД) в Росії, лише 22% росіян назвали саме 1939 рік роком початку Другої світової, а 58% вважали, що війна бере відлік із 22 червня 1941 року. Результатів таких опитувань у сучасній Україні, якщо вони й проводилися, не знаю, але приклад цей дуже промовистий: для переважної більшості населення колишнього СРСР слово «війна» означає саме війну з нацистською Німеччиною.

Минулого вівторка, 19 квітня 2011 року, Верховна Рада України також вирішила внести свої, доморощені правки в літопис Другої світової війни. Прийнята постанова засвідчила не лише відсутність елементарних знань з історії, а й початок офіційного курсу на вибіркове засудження злочинів проти людства. Заява Верховної Ради України «До 65-ї річниці Нюрнберзького трибуналу над фашистськими злочинцями» є яскравим прикладом незнання 233 депутатами парламенту України базових, неспростовних фактів, зокрема про початок Другої світової війни. Більшість народних обранців не вважає, що війна розпочалася у вересні 1939 року з поділу Польщі між Третім Райхом і Радянським Союзом. І постановила, що згадувати ці факти - «аморально»!

«Основне завдання заяви ВРУ полягає не в засудженні нацистів, а у спробі відбілити комуністичний тоталітарний режим. За численними згадками про злочини гітлерівського Третього Райху політики хочуть спонукати світ і українців забути про злочини сталінського Радянського Союзу», - наголосив історик, колишній голова архіва СБУ Володимир В’ятрович.

Спробуємо розібратися, а як же було насправді…

Один мій приятель, якому довелося жити і працювати за кордоном, розповів таку історію. Його шестирічна донька звернулася по допомогу в підготовці домашнього завдання, отриманого в англійській школі: необхідно було зробити ілюстрований матеріал про себе. Він узявся допомагати, і дійшли вони до пункту: «Що я люблю» і «Чого я не люблю». З’ясувалося, що список «Не люблю» виявився в дитини напрочуд коротким - всього одна позиція (на відміну від майже десятка різних «Люблю»). І тим єдиним «Не люблю» було «КОЛИ ОБДУРЮЮТЬ» (англійською: cheating).

Приятель спробував уточнити, що його донечка мала на увазі, і та пояснила: коли хтось із однокласників грає не за правилами й намагається здобути перевагу нечесним способом - це і є cheating. Футбольні вболівальники знають про традиційну схильність британських команд до «чесної гри». Тут немає нічого дивного, але приятель був заскочений тим, що в малої дитини виявилося всього одне, трохи задоросле «Не люблю»…

Який, спитаєте ви, має це стосунок до 22 червня 1941 року? Спробую пояснити.

Я навчався в київській школі у 1970-х роках. Добре пам’ятаю, що з усіх історичних дат, які випадало нам учити, три стояли окремо від інших. Це насамперед «день 7 ноября - Красный день календаря» - радянський варіант національного свята, а також 9 травня і 22 червня. Ці дати у свідомості людей, які жили в колишньому СРСР, - знакові. Всі три вони, а особливо дві останні - це і наша, українська історія.

Нинішнього літа минає 70 років із того дня, коли розпочалася радянсько-німецька війна. Спробую зосередитися у цих розмірковуваннях всього на одній, нібито й невеличкій, деталі - слові, котре пролунало в той трагічний день у радіовиступі В’ячеслава Молотова: віроломство.

Не пригадаю, в якому віці я вперше натрапив на це слово, але добре пам’ятаю, що сталося це у зв’язку з описом подій 22 червня 1941 року. Відтоді у свідомості міцно засіло: віроломний напад гітлерівської Німеччини і початок Великої Вітчизняної війни. Дитячий розум, напевно, так влаштований, що сприймає будь-яке писане слово з повною довірою, а особливо - слово з підручника. Вже потім, у студентські роки, я почав поступово відкривати, що 22 червня 1941 року є лише одним із епізодів того, що історія називає Другою світовою війною. Приходило розуміння: війна захопила величезну територію і численні народи, у кожного з яких очевидно існувала і продовжує існувати в історичній свідомості «своя» Друга світова. Сторінки книжок з давньої, середньовічної, нової і новітньої історії розповідали про безліч випадків, які заслуговували на звання віроломних вчинків. Але для мене термін «віроломний» залишався атрибутом тільки однієї події. Причому у тривожному словосполученні «віроломний напад» емоційно наголос завжди падав на прикметник «віроломний». Може, тому, що слово це нечасто трапляється у літературному вжитку. Напевно, я зустрічав його в інших контекстах або й сам міг ним користуватися. Але й тоді головне змістове навантаження цього слова залишалося пов’язаним із 22 червня 1941 року.

Слово це, так традиційно вживане в підручниках з історії СРСР, завжди було для мене дивним. Розбираючись, чому це так, я звернувся до тлумачних словників російської мови і дізнався, що термін «віроломство» є похідним іменником, витвореним від прикметника «віроломний», який, своєю чергою, означає «зрадливий», «зрадницький», «підступний». Словник Ушакова у статті щодо слів «віроломний» і «віроломство» вмістив примітку «книжн.», тобто пояснив, що термін здебільшого використовується у книжному стилі (на відміну від розмовного). Ця примітка трохи прояснила ситуацію, - його книжність і навіть певна загадковість у контексті тієї знаменитої промови, мабуть, приховували глибинний, не одразу зрозумілий зміст. Бо в перекладі з книжного стилю тоді читатиметься «підступний, зрадницький...» Це - за синонімічним рядом зі словників. А якщо просто розібрати термін на складові, то видно два корені, і, відповідно, «віроломний» - це той, що «зламав віру», тобто був одної віри (з тобою?), а потім від неї відступився. І все одно тоді виходить, що до нападу 22 червня 1941 року Радянський Союз і Німеччина були партнерами одної віри, і ось один із цих партнерів підступно зрадив іншого.

Що ж, власне, трапилося 22 червня 1941 року? Ось трохи емоційний опис із книжки «План Барбаросса» А.Кларка: «Який страшний момент в історії! Лобове зіткнення двох найпотужніших армій, двох найбільш абсолютних систем світу. Жодна битва в історії не може зрівнятися з цією». Жодна битва в історії... Рідний Київ став однією з перших цілей німецьких авіанальотів. Пам’ятаю слова на мелодію відомого вальсу - «ровно в четыре часа Киев бомбили...», дивовижну за силою образу фотографію київських жінок у перші години війни: на обличчях - біль, страх, розпач. Але ж переважна більшість населення СРСР у ті ранкові недільні години ще не знала, що розпочалася війна. Ця новина дійшла до людей тільки опівдні, з радіовиступу Молотова. Ми повернемося до цього виступу, але для того, щоб краще зрозуміти його історичну пронизливість, варто спробувати поставити себе на місце тих людей і згадати - що вони знали тоді, чого вони не могли не знати, бо ж слухали радянське радіо і читали радянські газети.

Ті ж радянські громадяни, які слухали виступ Молотова саме 22 червня, просто не могли не знати, що в Європі з 1939 року вже йшла війна. Вони знали навіть більше, бо ще в березні 1939 року Й..Сталін привселюдно заявив: «Уже второй год идет новая империалистическая война, разыгравшаяся на громадной территории от Шанхая до Гибралтара и захватившая более 500 миллионов населения»; що ведуть цю війну «держави-агресори» (тоді агресорами він вважав Німеччину, Італію і Японію - І.Т.), уражаючи інтереси «неагресивних держав, передусім Англії, Франції, США», які відступають і роблять агресорам одну поступку за іншою. Засудивши цю політику поступок і «невтручання», радянський керівник дав їй нищівну характеристику: «Политика невмешательства означает попустительство агрессии, развязывание войны, следовательно, превращение ее в мировую войну». Нарешті, Сталін заявив, що одним із завдань більшовицької партії в цих умовах є завдання «Соблюдать осторожность и не давать втянуть в конфликты нашу страну провокаторам войны (читай: Англії і Франції. - І.Т.), привыкшим загребать жар чужими руками».

Наприкінці серпня 1939 року це завдання було вирішене підписанням між Німеччиною та Радянським Союзом договору про ненапад. Під час ратифікації цього договору Верховною Радою СРСР 31 серпня 1939 р. доповідач, тоді ще голова Раднаркому В.Молотов, зокрема, сказав: «Главное значение советско-германского договора о ненападении заключается в том, что два самых больших государства Европы договорились... положить конец вражде между ними, устранить угрозу войны и жить в мире между собой... Если даже не удастся избежать военных столкновений в Европе, масштаб этих военных действий теперь будет ограничен. Недовольными таким положением дел могут быть только поджигатели всеобщей войны в Европе (читай: Англії і Франції. - І.Т.), те, кто под маской миролюбия хочет зажечь всеевропейский военный пожар...»

Ці слова радянські газети опублікували 1 вересня 1939 року, саме в той день, коли розпочалося «військове зіткнення» між Німеччиною та Польщею. З останніх сторінок газет, які вийшли в СРСР наступного дня, 2 вересня, читачі змогли дізнатися, що німецькі війська напередодні перетнули кордони Польщі. Перший тиждень вересня 1939 року радянські інформаційні джерела повідомляли про «військові дії між Німеччиною та Польщею», а з 8 вересня - вже про «війну в Європі» (на той час війну гітлерівській Німеччині оголосили Велика Британія і Франція).

З наступних повідомлень радянських засобів масової інформації населення СРСР дізналося про «розпад Польської держави» - цього «потворного дітища Версальської системи» і про «провокацію» Фінляндії, внаслідок якої виник її військовий конфлікт із СРСР. Коли ж Ліга Націй розцінила цей конфлікт як агресію і виключила СРСР з числа своїх членів, радянські люди довідалися, що «англо-французькі правлячі кола» перетворилися на власне агресорів, бо «совсем недавно решительно отклонили мирные предложения Германии, клонившиеся к быстрейшему окончанию войны». Незадовго перед тим населенню СРСР було роз’яснено Молотовим, що «Идеологию гитлеризма, как и всякую другую идеологическую систему, можно признавать или отрицать, это - дело политических взглядов. Но любой человек поймет, что идеологию нельзя уничтожить силой, нельзя покончить с ней войной. Поэтому не только бессмысленно, но и преступно вести такую войну, как война за «уничтожение гитлеризма». (Варто зазначити, що Англія і Франція визначали метою війни саме «знищення гітлеризму». Оголошуючи війну, британський прем’єр-міністр Н.Чемберлен заявив, що «ситуація, коли жодному слову керівника Німеччини не можна вірити і жоден народ і країна не може почуватися в безпеці, стала нестерпною» та що Гітлера можна зупинити тільки силою. Останні слова цього звернення: «Ми будемо битися проти зла - брутальної сили, підступності, несправедливості, утиску і переслідувань - і в цій боротьбі, я переконаний, право переможе».)

Тим часом радянських людей, між іншим, інформували про долю, яка спіткала у «європейській війні» Албанію, Данію, Норвегію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, одного з «провокаторів» - Францію і, нарешті, вже 1941 року - Югославію та Грецію. Якщо спробувати узагальнити уявлення населення СРСР в середині червня 1941р. про міжнародне становище країни, воно могло виглядати приблизно так: у Європі йде війна, Німеччина перемогла всіх, крім провокатора і агресора Англії, а в нас із німцями - пакт про ненапад, мир і дружба... Провокатори отримали цю війну, як і попереджав товариш Сталін, один із них уже програв, а другий не хоче її припиняти, незважаючи на те, що війну проти гітлеризму вести не має сенсу і взагалі «є злочином». Втім, населення будь-якої країни зазвичай отримує інформацію не тільки з офіційних, а й з інших доступних джерел - розмов, чуток тощо. І в цих розмовах та чутках, як ми можемо уявити зі спогадів сучасників, звучали побоювання, що війна таки можлива. Щоб розвіяти ці побоювання, заява ТАРС від 13 червня 1941 року нагадала: «по мнению советских кругов, слухи о намерении Германии порвать пакт и предпринять нападение на СССР лишены всякой почвы». В історії появи цього документа в середині червня 1941 року і досі багато втаємниченого, окрім одного факту: його автором був особисто Й.Сталін.

Вже багато років по тому, прослуховуючи у запису виступ Молотова й накладаючи його на ситуацію, в якій опинилася в той день країна під назвою СРСР (країна моїх дідів!), я зрозумів, яке шалене навантаження мало кожне використане у такій промові слово. Тоді ж виникло запитання - де в той час був і чому не виступив сам глава уряду Сталін, адже в радянських газетах текст виступу було розміщено поруч саме з портретом Сталіна? Однозначної відповіді на це запитання немає й сьогодні. Існують версії про поганий психічний стан Сталіна, про його нездужання... Сам Молотов кілька десятиліть потому пояснював так: Сталін не хотів виступати першим, хотів почекати кілька днів і виступити тоді, коли з’ясується ситуація на фронтах. Ну, повіримо, і тоді інше запитання: чому в короткому виступі було якось особливо підкреслено, що саме «фашистская Германия является нападающей стороной»? Адже вже з перших слів слухачам стало зрозуміло, що того дня о 4-й годині ранку німецькі війська здійснили напад на СРСР. Можна припустити, що цей спеціальний наголос робився не для радянських слухачів, а для інших столиць, які вже встигли почути версію Геббельса. Але ж Молотов мав знати, що принаймні в одній із цих столиць - Лондоні - з березня 1939 року довіра до заяв з Берліна була практично втрачена.

Ну і «моє» запитання: чому у виступі пролунала карбована фраза, використана в епіграфі? Чому «віроломство»? Адже, пам’ятаємо, ще в березні 1939 року з найвищої в СРСР трибуни з’їзду ВКП(б) було сказано, що Німеччина є державою-агресором? Адже відтоді ця держава-агресор встигла захопити й підкорити майже всю континентальну Європу. Невже не було зрозуміло, що агресору не можна довіряти? Прочитаймо ще раз: «Это неслыханное нападение на нашу страну является беспримерным в истории цивилизованных народов вероломством.» Саме так висловився Молотов. Хоча і йому особисто, і всьому радянському уряду (можливо, не радянському населенню, але уряду - точно) було добре відомо, які методи використовував у «європейській війні» Гітлер. Керівництву СРСР було також відомо, що вже протягом кількох місяців із різних, у тому числі найнадійніших радянських розвідувальних джерел у Москву йшли десятки повідомлень про очікуваний напад, деякі називали навіть точну дату цього нападу. Термін «віроломство», особливо посилений «беспримерностью», по суті об’єднував агресора з жертвою. Хіба це не очевидно?

Готуючись до цієї публікації, я для себе відкрив, що, окрім давно знайомого тексту радіовиступу Молотова 22 червня 1941 року, є також «первісний текст виступу В.М.Молотова» (АВП РФ. Ф.7. On. 1. П.2. Д.24. Лл. 1–4. Рукопись, автограф). Порівняння невідомого мені раніше проекту з оголошеним по радіо текстом прояснило, чому мене завжди непокоїла «віроломність». У проекті, який, очевидно, готувався в апараті Молотова, немає цього слова. Прочитаймо знову вже двічі цитовану фразу, забравши звідти «віроломство». Чи не стає вона зрозумілішою? Та й зміст змінюється... За пізнішими спогадами Молотова, текст виступу редагувався «всіма членами Політбюро», у тому числі особисто Сталіним, хоча остаточної ясності, хто ж був автором і «випусковим редактором», у записаних Ф.Чуєвим спогадах Молотова ми не знайдемо. У кожному разі, не можемо виключати, що й сам Сталін міг додати це слово. І сенс цієї незграбної, з погляду збереження первинного змісту, схожої на крик відчаю, правки тоді має єдине тлумачення: зрадили не ми (як про це заявила щойно німецька сторона), а зухвало зрадили ви. Ми не вірили нікому, хто попереджав про ваші підступні плани, не вірили англосаксонським паліям війни, закордонним комуністам, навіть власній розвідці не вірили… А вам - вірили!

Третього липня Сталін таки звернеться до «братів і сестер». І в цьому виступі «віроломність» колишнього партнера буде згадано вже не один раз. Сталін, чи то відчувши покращення здоров’я, чи то розібравшись у ситуації, вже особисто заявив фюреру: зрадник не я, а ти. Забувши про колись «імперіалістичний» характер війни, він закликав «братів і сестер» на велику вітчизняну війну із захисту своєї землі. «Брати і сестри» зрештою таки здобули перемогу. Але на медалі «За перемогу над Німеччиною» знайдемо не слова Сталіна, а слова його заступника, причому початкове «победа будет за нами» буде за фактом замінене на «мы победили». Це буде потім. І молотовське «ми» означатиме, мабуть, не тільки СРСР. Тому що переможцями у цій війні вважають себе не тільки народи колишнього Радянського Союзу.

На третій радіовиступ того дня, очевидно, чекали і в Берліні, і в Москві. Його автором, «випусковим редактором» і, власне, промовцем був прем’єр-міністр Великої Британії В.Черчілль. Той самий, який ще з часів громадянської війни в Росії зажив собі в очах радянської влади і особисто В.Леніна слави одного з головних і непримиренних ворогів більшовизму. Черчілль, який, перебуваючи на других ролях у політичному житті в 30-х роках, переконував усіх, хто міг і хотів його почути, що англійський уряд і весь світ - сліпі, якщо не бачать загрози нацизму. Черчілль, який нещадно критикував свого ж однопартійця - прем’єр-міністра Чемберлена за потурання агресивній політиці Гітлера і який пророчо й гірко сказав йому в очі у стінах британського парламенту після мюнхенського розчленування Чехословаччини: «У вас був вибір між війною і безчестям. Ви обрали безчестя, і ви матимете війну». Черчілль, якого «миротворець» Чемберлен був змушений повернути до складу уряду саме в той день, коли від імені Англії оголосив війну Німеччині. Черчілль, який очолив британський уряд саме того дня, коли Гітлер розпочав «бліцкриг» у Західній Європі. Черчілль, який, напередодні вже очевидного воєнного краху французького союзника в червні
1940 року так пояснив політику свого уряду: «Навіть незважаючи на те, що величезні простори Європи, багато старих і славетних держав уже потрапили або можуть потрапити в лещата гестапо і всіх інших огидних механізмів нацистського режиму, ми не підкоримося й не схибимо. Ми підемо до кінця... ми ніколи не капітулюємо...»

22 червня 1941 р. об 11 годині вечора, пропрацювавши весь день над виступом, Черчілль вийшов в ефір. «Ми дійшли до одного з вирішальних моментів війни», - сказав він і пояснив принциповий для себе момент: «Нацистський режим не можна відрізнити від найгірших рис комунізму... За останні 25 років ніхто не був послідовнішим противником комунізму, ніж я. Я не візьму назад жодного слова, що я про нього сказав. Але все це сходить нанівець перед видовищем, яке зараз розгортається». І далі: «...Чи є у вас сумнів, якою буде наша політика? Ми маємо одну-єдину ціль і незмінну мету. Ми сповнені рішучості знищити Гітлера і всі залишки нацистського режиму. Ніщо не відверне нас від цього, ніщо. Ми ніколи не станемо домовлятися і ніколи не почнемо переговори з Гітлером чи будь-ким із його банди...» Тому, заявив Черчілль, ми надамо Радянському Союзу всю допомогу, яку зможемо, бо той, хто йде з Гітлером, є нашим ворогом, а той, хто йде проти нього, - нашим союзником.

Так склався військовий союз двох непримиренних ідеологічних противників - антикомуніста Черчілля і головного комуніста планети Сталіна. Через кілька місяців до цього союзу приєднається президент США Ф.Д.Рузвельт, країна якого буде шокована новиною про японський напад на головну базу американських ВМС Перл-Харбор на Гаваях.

Перечитуючи тексти цих трьох виступів, мимоволі повертаєшся в атмосферу того пам’ятного дня, розмірковуєш, порівнюєш. Дещо стає зрозумілішим, а дещо так і лишається не до кінця зрозумілим, попри те, що щороку виходять сотні книжок, присвячених Другій світовій. Та війна продовжує викликати емоції як у ще живих ветеранів бойових дій, так і в мирних жителів, їхніх нащадків. У пам’яті всіх націй, які брали участь у тій війні, лишаються «свої» пов’язані з нею місця, дати і події. Але деякі назви, дати і події знайшли своє довічне місце в загальній історії - Дюнкерк, Перл-Харбор, Москва, Ель-Аламейн, Севастополь, Аушвіц, Сталінград, Нормандія, Хіросіма... Повна історія Другої світової, можливо, ніколи не буде написана. Але в будь-якій історії Другої світової будуть згадані імена Гітлера, Сталіна, Черчилля, Рузвельта. В будь-якій історії Другої світової війни буде згадано про те, що війна в Європі закінчилася у травні, а війна з Японією - у вересні 1945 року.

І буде також згадано день 22 червня 1941 року, коли війна дійшла до одного зі своїх вирішальних моментів. День, коли три зі згаданих світових політиків звернулися до своїх народів. Гітлер зробив це через міністра пропаганди, від імені Сталіна це зробив його заступник Молотов, Черчілль виступив сам. Гітлер і Сталін звинуватили один одного в зрадництві, причому Гітлер оголосив про похід проти більшовизму, а Сталін - про вітчизняну війну. Черчілль заявив, що допоможе тому, хто йде проти Головного Зла. Гітлер і Геббельс не дожили до кінця війни, хоча за кілька днів до самогубства разом раділи звістці про смерть одного з «великих альянтів» Ф.Д.Рузвельта. Гітлер став одним із уособлень «головного лиходія» в історії
ХХ століття. Черчілль пережив Сталіна і, оскільки на час закінчення світової війни не був членом британського уряду, вже у 1946 році зміг публічно заявити про «залізну завісу», якою Радянський Союз перегородив Європу. Майже кожне своє рішення в роки війни Черчілль пояснив у шеститомнику «Друга світова війна». Помер він у солідному віці і вже на початку нинішнього тисячоліття в одному з опитувань Бі-бі-сі був названий «найвидатнішим британцем усіх часів». Сталін залишив по собі складний історичний спадок, повне зібрання творів, але не залишив мемуарів, у яких би пояснював свої рішення. Його заступник Молотов дожив до початку горбачовської перебудови, до самої смерті залишаючись вірним ленінцем і сталінцем. Гітлер програв війну, а Черчілль і Сталін її виграли, причому Лондон оголосив про перемогу 8 травня, а Москва - 9 травня. Через кілька тижнів по закінченні війни в Європі Черчілль програв парламентські вибори у Великій Британії, - і ось цієї поразки переможця у війні Черчілля на якихось там парламентських виборах Сталін і Молотов так ніколи й не змогли зрозуміти. Зате і в 1985 році Молотов не сумнівався, що головним досягненням травневої 1945 року перемоги став не мир, а створення «світової системи соціалізму»...

Тепер, через 70 років, ми знаємо набагато більше про причини, які зіштовхнули два тоталітарні диктаторські режими у смертельному двобої, хоча досі знаємо не все. Правда, знаємо, про що могли здогадуватися радянські люди, які слухали виступ Молотова, - слово «віроломний» не могло не наштовхувати на цей здогад. Воно означало, що хтось когось зрадив, що хтось когось намагався обдурити (англійське cheating з історії мого приятеля). Воно означало, що їх самих теж намагалися обдурити заявами, буцім «чутки про наміри здійснити напад на СРСР є безпідставними». Тоді радянським людям навряд чи був час замислюватися над тим, хто кого обдурив, хто і в чому винен, - до них додому вдерся загарбник, якого вони тепер мусили викинути геть. А потім, коли вони таки спромоглися викинути його геть, ці питання ніби втратили актуальність, і про них забули. Та так надовго, що на багато десятиліть день 22 червня 1941 року став для них нічим іншим як днем «віроломного нападу». Але вже 22 червня 1941 року слово «віроломний», відчайдушно вставлене у виступ Молотова, нерозривно поєднало цю дату з іншою датою - 23 серпня 1939 року, німецько-радянським пактом про ненапад і - про що радянське населення не знало до 1989 року - таємним протоколом до нього. Молотов так і не визнав факту існування цього протоколу до кінця своїх днів, хоча сам його підписував. Ми можемо здогадуватися, чому. Сьогодні ми знаємо, чому саме Гітлерові був потрібен цей пакт про ненапад. І знаємо, чому цей таємний протокол був потрібен саме Сталіну, як і те, чому період з 23 серпня 1939 року по 22 червня 1941 року тривалий час залишався - а багато в чому залишається навіть і тепер - найбільш втаємниченим періодом історії Радянського Союзу.

У той період відбулося багато змін у політичній географії Європи. Деякі держави зникли з карт, інші втратили частини своїх територій або стали сателітами. Деякі вирішили не чинити збройного опору, а деякі, навіть такі малі як Норвегія і Фінляндія, звернулися до зброї у захисті своєї території і суверенітету, незважаючи на очевидну нерівність сил. Деякі намагалися були нейтральними, але це не допомогло їм. Із двох держав - «провокаторів війни» - у червні 1941 року війну продовжувала лише одна. І весь цей час Радянський Союз залишався лише спостерігачем, водночас зміцнюючи і розширюючи сім’ю братніх радянських республік. І весь цей час Москва і Берлін активно розвивали торгово-економічне співробітництво. Так, за кілька днів до підписання пакту про ненапад Берлін і Москва уклали Кредитну угоду, частиною якої стало зобов’язання СРСР щодо постачань до Німеччини широкої номенклатури сільськогосподарських, лісогосподарських і промислових сировинних матеріалів. Ці постачання йшли регулярним потоком навіть тоді, коли під ударами переможних німецьких армій опинялися як воюючі, так і невоюючі, як дружні, так і не зовсім дружні СРСР країни. Ці постачання продовжували надходити навіть у ніч із 21 на
22 червня 1941 року. Отже, СРСР допомагав Німеччині підтримувати її мілітаризовану економіку в період війни в Європі, в яку Радянський Союз «не дав себе втягнути». Радянська історична наука дуже неохоче відкривала сторінки цього співробітництва - не тільки економічного - між СРСР і Німеччиною в той період. Можливо, і тому, що термін «співробітництво» в латинізованій версії скидається на «колабораціонізм», а цей термін в історії Другої світової війни має єдине тлумачення.

Радянського Союзу вже немає на політичній карті. Немає майже 20 років, незважаючи на те, що СРСР став одним із головних переможців у Другій світовій війні. Війні, яка розпочалася не 1941-го, а 1939-го року. Війні, в якій один диктатор змушений був публічно звинуватити іншого диктатора - свого партнера - у нечуваних віроломстві та зраді. Диктатори, як відомо, не завжди схильні говорити правду. Історія, у тому числі наша власна, свідчить, що диктатори часто вдаються до обдурювання - сусідів, своїх підданих, навіть найближчих соратників, якщо того потребують інтереси самих диктаторів. А ці інтереси, як свідчить історія, не завжди збігаються з інтересами населення тих країн, які змушені жити в умовах диктатури. Доки ми всі, нащадки тих, хто слухав виступ Молотова, не зрозуміємо цього, в нашій свідомості СРСР продовжуватиме існувати. Навіть попри те, що його вже давно немає.

Мені б дуже хотілося, щоб діти не тільки в Англії, а й тут, в Україні, яка 22 червня 1941 року, перебуваючи у складі СРСР, відчула на собі перший удар гітлерівської військової машини, складаючи списки своїх «люблю - не люблю», завжди писали «не люблю, коли обдурюють». А найбільше хотілося б, аби їх таки не обдурювали ті, хто несе за них відповідальність. А це питання - до нас, дорослих.

P.S. 21 квітня на вечірньому засіданні Верховної Ради України 260 голосами народних депутатів було ухвалено рішення, відповідно до якого формою увічнення перемоги у Великій Вітчизняній війні буде підняття 9 травня червоного прапора. На всіх держустановах поруч із національним прапором України встановлять, підкреслимо, в обов’язковому порядку, прапор, який навіть у Росії, цій ексклюзивній, за словами В.Путіна, «країні-переможниці», вивішувати не збираються. Нагадаємо, що в Україні на 20-му році незалежності немає Великого державного герба...