Хоч як опирається зима - весна вперто пробиває собі дорогу: сніг тане під сонячними цілунками, струмки стрімголов зливаються докупи, а з проталин парує земля, вже вагітна зелом-травою. Може, й думається комусь - коли ж устигла, така ж була вся холодна, закована в крижаний пояс вірності, - та все законно, документально засвідчено календарем: березень надворі.
А отже, і свято ось-ось - восьме березня. У нашій країні ці два слова заведено писати з великої літери - бо ж державне свято, жіночий день. Логіку в цьому: чому жіноче свято є державним, - знайти важко, але в більшості свят, від яких тріщить вітчизняний календар, логіки немає тим паче - однак їх святкують аж гай шумить. Це чи не єдиний спадок від СРСР, який не щезнув безслідно, як вклади в радянському ощадбанку, а примножився в незалежній Україні, наче депозит у кризовий рік.
Хоча привід для відзначення жіночого свята, як стверджують дослідники, - зовсім не пробудження природи. Навпаки, привід дуже серйозний, тобто політичний. Цього дня вже далекого 1857 року у США начебто вийшли на демонстрацію робітниці-текстильниці, вимагаючи однакової з чоловіками зарплати, десятигодинного робочого дня та поліпшення умов праці. Чи задовольнили їхні вимоги, історія не каже. Якщо й задовольнили, то ненадовго - бо у 1908-1910 роках жінки знову заполонили цього дня вулиці Нью-Йорка з гаслами про рівні виборчі права, оплату праці тощо. Тож не дивно, що на конгресі жінок-соціалісток у 1910 році німецька соціалістка Клара Цеткін запропонувала відзначати 8 березня як міжнародний день жіночої солідарності в боротьбі за політичну, економічну, соціальну рівність.
Так його певний час і відзначали в деяких європейських країнах - демонстраціями та мітингами за права жінок. Однак на практиці рівність настала тільки в СРСР. Тут жінок із чоловіками зрівняли насправді - на виробництві і в зарплатах насамперед. У результаті чоловіки фактично втратили можливість самостійно забезпечувати сім’ю, а жінки разом із рівністю на роботі отримали другий робочий день - удома. І, щоби вони могли бодай трохи передихнули, 1966 року турботлива радянська держава зробила 8 березня вихідним. А депутати вже у незалежній Україні охоче продовжили цю традицію.
Бо, хоч ООН і визначила цю дату як міжнародний день боротьби жінок за свої права, у нас це просто свято жінок, просто свято: всі їх вітають - на роботі і вдома, з високих трибун і з телевізійних екранів. Квіти дарують, ще щось. У трудових колективах, знову ж таки, з такої нагоди гріх не випити - це ж так зближує! Недарма майже всі пострадянські країни та ще з десяток африканських і азійських держав, що теж будували соціалізм, зберегли 8 березня як вихідний.
Такий от фіговий листочок, що прикриває справжнє становище жінки в нашому суспільстві: всупереч декларованій рівності і окремим щасливим виняткам, залежне й принижене.
Ще більш принижене, ніж у радянські часи. Бо й тоді, коли про жіноче безробіття ніхто й гадки не мав, як і не уявляв, що зарплата в жінок може бути на 20% нижчою, ніж у чоловіків, - навіть тоді, попри всі конституційні права й пропагандистські картинки «для зовнішнього споживання», мало хто з жінок міг претендувати на перші посади в суворому чоловічому світі чинів та кар’єр. Українська незалежність майже не виправила цю, м’яко скажемо, неєвропейську рису в ментальності суспільства. Навпаки, останнім часом вона тільки загострилася. Особливо з приходом до влади Віктора Януковича.
Першою ознакою дрімучого чоловічого шовінізму нової владної команди був склад уряду: без жодної жінки. Другою - явна безправність дружини президента, яка жодного разу не супроводжувала чоловіка у візитах, не виконувала передбачених протоколом обов’язків першої леді: далі Донецька Людмила Янукович «невиїзна».
«Невиїзною» стала й лідер опозиції Юлія Тимошенко, ув’язнена на сім років у Качанівській колонії на Харківщині. Щоби Юлія Володимирівна не мала часу писати гнівні «Листи диктатору», керівництво колонії прагне охопити її більш суспільно корисною, на його думку, працею: щойно одужає - посадять за швейну машинку. Це, звісно, більше жіноча справа, ніж політична боротьба.
І що робити ув’язненій Тимошенко, яка цілком у владі цих чоловіків? Он навіть екс-нардеп і високопосадовець Олександра Кужель, хоча й на волі і депутат кримського парламенту, не уникнула хамства кримського намісника, екс-міністра МВС Могильова. Хоч його солдафонство не мало б дивувати. Після торішнього експромту Віктора Януковича в Давосі про весну: «коли в українських містах почнуть роздягатися жінки - це чудово», - який шокував європейців, хто заборонить підлеглому публічно глузувати над особливостями жіночого віку чи послати депутатку пасти корів?! І якщо він видає таке Кужель - то що дозволяє щодо підлеглих або звичайних жінок?
…Що б не дозволяв - це цілком у руслі дій чинної влади. Коли, попри оптимістичні передвиборні гасла Януковича («Нас знову буде 50 мільйонів!»), материнство стає покаранням, - наприклад, декретні відпустки, в яких побувала жінка, значно знижують її пенсійне забезпечення. Та й підвищення пенсійного віку влада почала з жіноцтва: нічого жити довше, ніж чоловіки.
Може, обурились усім цим численні громадські жіночі організації в Україні? Чи політичні партії, що всі як одна трактують себе захисниками жіночих прав? Чи відомі політики?
Тільки три українки - поетеса Ліна Костенко, співачка Ніна Матвієнко і політик Олександра Кужель - 16 лютого звернулися до понад двадцяти найвпливовіших жінок світу - німецького канцлера Ангели Меркель, держсекретаря США Гілларі Клінтон, прем’єр-міністра Австралії Джулії Гіллард, дружини американського президента Мішель Обами та інших - із проханням «розглянути можливість застосування обмежувальних заходів» до української влади, причетної до політичного ув’язнення Юлії Тимошенко. «Щодня за ґрати кидають безневинних людей, яких ми не знаємо, щодня заламують руки комусь тільки за те, що він хоче жити в людяній державі і мати право бути людиною, - ідеться в листі. - Беззаконня, вчинене над Юлією Тимошенко, Юрієм Луценком, іншими політв’язнями, зробило вразливим і беззахисним життя людини в Україні».
Хто зна, чи бодай хтось із адресатів устиг прочитати листа, - як уже 19 лютого вслід за ним полетів інший - за підписами віце-президента Федерації гімнастики Ірини Дерюгіної, професора архітектури Лариси Скорик, голови ради ректорів вищих навчальних закладів культури і мистецтв України Тетяни Вєркіної, директора Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Т.Шевченка Анни Сазоненко, артисток Ольги Сумської, Наталії Бучинської та Лариси Кадочникової. Зміст також інший - кардинально: «Звертаємося до вас, стурбовані тим негативним впливом, який має на українську перспективу активна діяльність Юлії Тимошенко та її оточення, спрямована на дискредитацію нашої країни… На жаль, світові політики поставили на одні терези європейське майбутнє України і долю чиновниці-корупціонерки…»
Одне слово, європейській інтеграції України зашкодила Юлія Тимошенко - бо сіла в тюрму.
Випадково, мабуть, серед підписантів другого листа опинилися особи, помічені то на засіданнях Гуманітарної ради при президенті України (яка, ні для кого не секрет, уся тримається на плечах Ганни Герман), то в колі подруг Ганни Миколаївни. Тож і не дивно, що їхні погляди такі близькі, а громадянська позиція така ж активна - настільки, що негайно зібралися, обговорили текст і «дезавуювали» своїм листом «послання трьох», що кидає тінь на демократичну - всі це знають - нашу державу.
Та й кількісно ж переважили - семеро проти трьох.
І ще й послалися на якісь соціологічні дослідження: згідно з якими, мовляв, народ теж засуджує Юлію Тимошенко.
Цікаво, справді, якби забажали автори листів заручитися підтримкою жіноцтва - з ким солідаризувалася б більшість українок?
Хоч більшості, схоже, не до того. В будні - виживати треба. А наразі - восьме березня на носі. Час готувати і готуватися. Свято як-не-як. Єдиний у році день жінки - нащо ж його політизувати? Мітингів і демонстрацій нам і в інші дні вистачає. А тут - ручаї дзюрчать, коти кричать, все живе парується...
Свято!