ЗОЛОТИЙ ХРЕСТ НАД ЧОРНИМ МОРЕМ

Моряки вважають, що кораблі мають душу. Що серед них є вбивці, а є й герої. 90 років тому, у листопаді 1911-го, з Миколаївської верфі спустили на воду модернізований на базі допоміжного судна «Москва», побудованого на фірмі «Ельдер» (Глазго), лінійний мінний загороджувач «Прут». Місяць по тому зі стапелів фірми «Блоом і Фосс» у Гамбурзі зійшов корабель-кілер, лінійний крейсер німецького флоту «Гебен». Через чотири роки вони зустрілися жовтневого досвітку на Чорному морі: корабель-герой і його вбивця.

Кілери «Гебен» і «Бреслау»

145 років тому, 16 квітня 1856 року, держави, що воювали проти Російської імперії на боці Туреччини (Англія, Франція й Сардинія, з участю Австрії та Пруссії), видали декларацію про скасування каперства — узаконеного піратства на комунікаціях противника у відкритому морі. Проте, готуючись до війни за переділ колоній, Німеччина 1901 року ухвалила нову програму відродження свого військово-морського флоту. У ній було передбачено спорудження броненосних крейсерів із великим діапазоном дії на океанських просторах для операцій на торгових комунікаціях Британської імперії. Військовий флот Німеччини не міг суперничати з британським у відкритому бою, а крейсери давали державам із невеликим флотом можливість нападати на торгові судна ворога, завдаючи величезних збитків, почасти відновлюючи рівновагу, знищену скасуванням корсарства. Мало того, наприкінці XIX століття міжнародне право в рубриці «Призове судочинство» судна, захоплені крейсером, визнає його здобиччю. Команді крейсера видавали призові гроші не лише за захоплення торгового судна, а й за його знищення, потоплення чи спалення. Таким чином, це було злегка завуальоване каперство, з тією лише відмінністю, що крейсери-вбивці входили до складу військово-морського флоту воюючої держави й мусили, крім піратства, брати участь у воєнних операціях. Статтю про цей феномен державного піратства опубліковано в «Енциклопедії» видання Брокгауза й Ефрона, у XVII томі, який вийшов 1895 року. Великобританія не була континентальною державою: її колонії було розкидано по всіх материках, і морські торгові шляхи годували, вдягали та взували цю імперію. Саме з цієї причини військово-морська програма Німеччини й робила акцент на будівництві крейсерів.

Війна Російської імперії з Японією засвідчила всю недолугість конструкцій і технічних характеристик крейсерів, закладених на верфях європейських країн. З капітанського містка флагмана японського флоту броненосця «Міказа» спостерігали за розгромом російської ескадри адмірала Рождественського біля острова Цусіма німецькі флотські офіцери, а також англійські, італійські та французькі військово-морські аташе, акредитовані при посольствах цих країн у Токіо. Висновок був один — для крейсерських операцій уже збудовані броненосні крейсери не годилися.

Тому виник новий тип військових суден — лінійні крейсери, оснащені гарматами лінкорів, зі швидкістю ескадрених міноносців, з ослабленим бронюванням, але підвищеною живучістю. Так, на стапелях усіх морських країн Європи та США з’явилися нові судна — професійні кілери океанських просторів.

«Гебен» — сталева махина завдовжки майже 190 метрів, тоннажністю 25.704 тонни, осадкою 9 метрів — мав п’ять башт головного калібру з десятьма 280-мм, дванадцятьма 150-мм і дванадцятьма 75-мм гарматами, був оснащений п’ятьма торпедними апаратами, розганявся зі швидкістю 28,1 вузла (приблизно 52,04 км/год.), що перевищувало швидкість найшвидкохідніших військово-морських суден на європейських флотах і флоті США. Команда складалася з 1024 матросів та офіцерів. Таким чином, «Гебен» міг завдати артилерійського удару по цілі з відстані до 16 кілометрів і швидко піти, залишивши ворога в повному невіданні про те, звідки завдано удару. Це був найсучасніший корабель-кілер, якого Німеччина найняла для вбивства британської торгівлі.

Кілер мав і напарника: у грудні того самого 1911 року з верфі фірми «Брати Везер», за посередництва державної верфі Вільгельмсгафен і фірми «Вулкан» у Штеттині, був спущений на воду легкий крейсер «Бреслау». Останній мав дванадцять 105-мм гармат, два торпедні апарати й чотири кулемети, що могли вести вогонь також і по повітряних цілях. На судні служили 373 матроси й офіцери. Воно розвивало швидкість до 27,2 вузла. Через рік обидва крейсери були добудовані і пройшли ходові випробування.

Тим часом на Балканах тривала війна: 9 жовтня слов’янські країни — Болгарія, Греція, Сербія та Чорногорія — розпочали бойові дії проти Османської імперії. Німецький кайзер Вільгельм II у розпал цієї війни вирішив послати в Середземне море своїх морських спостерігачів. 1 листопада 1912 року він підписав наказ про формування «Броненосної дивізії Середземного моря» у складі «Гебена» та «Бреслау», які пройшли Гібралтар 11 листопада, привернувши до себе увагу першого лорда Адміралтейства Уїнстона Черчілля, герцога Мальборо. Уже тоді Черчілль наказав стежити за всіма діями цих крейсерів.

Напередодні Першої світової

Війна на Балканах закінчилася поразкою Туреччини. Вона втратила всі свої землі в Європі, за винятком Стамбула і частини Фракії. Але не встигло висохнути чорнило на мирному договорі від 30 травня, як розпочалася друга війна: 20 червня 1913 року Болгарія виступила проти Греції, Сербії та Чорногорії, яких підтримали Румунія й Туреччина. Болгарський цар, при негласній підтримці російського імператора, війну все-таки програв і, за Бухарестським договором від 10 серпня 1913 року, втратив усе, що надбав за попередню кампанію. А Стамбул нічого не виграв. Можливо, саме тоді у двох столицях, Стамбулі й Берліні, з’явився план. Турецькі та німецькі політики, ставлячи перед собою різні цілі, вирішували єдине завдання — Туреччина мала виступити на боці Німеччини та її союзників проти Росії, Франції й Англії у майбутній війні за торговий переділ світових ринків, запах якої уже витав у повітрі над Європою. Німецькі військовики й політики, зокрема й соціал-демократи, вважали за можливе швидко вивести з війни Російську імперію, перекривши її торгові комунікації, що йшли Чорним морем через Босфор і Дарданелли (близько 94% експорту й імпорту). Якщо Туреччину вдасться втягнути у війну проти Російської імперії, вона закриє протоки і допомога союзників Росії припиниться. Турецька партія «Младотурків», яка прийшла до влади, вважала за можливе вступити у війну, якщо Туреччині буде гарантоване повернення частини Фракії, південь Болгарії, Ардаган, Батум, Карс, острови в Егейському морі — Лесбос, Лемнос, Імброс і Хіос і, звісно ж, — Кримський півострів. Проте в турецькому дивані (уряді) була досить сильна пацифістська група політиків, які пам’ятали ще поразку від Росії під час війни 1877—1878 років за визволення Болгарії. Тоді лише диво в «особі» Англії, Франції й Німеччини врятувало Туреччину від остаточного розгрому та втрати проток.

Людина, що мала втягнути Туреччину у війну проти Російської імперії, прибула на посаду начальника «Броненосної дивізії Середземного моря» 23 жовтня 1913 року. Це був майже п’ятдесятирічний контр-адмірал Вільгельм Сушон, родом із Лейпцига. Він народився 2 червня 1864 року в сім’ї морського офіцера. Сімнадцятирічним закінчив морський корпус, одержав офіцерський чин, командування канонеркою «Адлер» і першу нагороду за захоплення у складі флоту островів Самоа. Потім він командував крейсером, служив у генштабі, командував броненосцем «Веттін», був начальником штабу німецького флоту на Балтиці, де вважався ставлеником грос-адмірала Альфреда фон Тірпиця, творця «Німецького флоту Відкритого моря». 1911 року Вільгельм Сушон одержав чин контр-адмірала. Це була людина дуже холоднокровна, трохи замкнута і водночас з авантюристичною жилкою. Він був досить грамотним моряком-професіоналом і вмів підкоряти собі людей без натиску, викликав довіру до себе, але без зайвих лестощів і з дозою певного підступництва. Сушон швидко встановив контакти в усіх портах, створив агентуру інформаторів, забезпечивши їх новітніми радіостанціями, розмітив і організував на Середземному морі таємні бази для заправки вугіллям та боєприпасами. Разом зі своїм генштабом і німецьким шефом зовнішньої розвідки полковником Ніколаї уточнив перелік фірм — майбутніх постачальників-вуглярів на випадок оголошення війни. У квітні дивізія відвідала базу австрійського флоту в м. Пола, і Сушон кілька днів провів із його командуючим, адміралом фон Гауссом. Було вирішено, що крейсери Сушона на випадок війни діятимуть разом із флотом Гаусса, аби перешкодити перекиданню французького експедиційного корпусу з Марокко й Алжиру на континент.

На початку травня 1914 року «Гебен» і «Бреслау» прибули з дружнім візитом до Стамбула. Вільгельм Сушон зійшов на берег, його відрекомендували військовому міністру Енвер-паші, морському міністру Джемал-бею, він зустрівся з німецьким послом бароном фон Вангенгеймом. Адмірал і посол вийшли на веранду, яка оперізувала будинок посольства, з видом на затоку Золотий Ріг. На бірюзовій гладіні затоки стояли німецькі крейсери, а вдалині через протоку тяглася вервечка торгових суден із Чорного моря в Середземне. У країни Середземномор’я йшов український хліб, кавказька нафта, російський ліс.

Багато істориків вважають, що, крім адмірала Сушона й посла фон Вангенгейма, на веранді був ще один «гість» німецького посла. Це — Олександр Парвус (Гельфанд), соціал-демократ, близько пов’язаний із Ніколаї. Саме Гельфанд згодом зі своїми соратниками здійснив переїзд Леніна до Росії у квітні 1917 року. Тоді Парвус був справді у Стамбулі, і, як вважає Ігор Бунич, саме він підказав німецькому послу механізм блокади Російської імперії через закриття Босфору й Дарданелл. Так воно було чи інакше, але така зустріч була реальною, й, найвірогідніше, саме тоді Парвус підказав адміралу Сушону ідею, яку той блискуче зреалізував через п’ять місяців.

Невдовзі «Броненосна дивізія Середземного моря» залишила затоку Золотий Ріг й попрямувала до італійського порту Бриндизі. Там на випадок війни «Гебен» мав очолити Другу австро-німецьку союзну ескадру.

«Гебен» стояв у Хайфі, коли контр-адмірал Сушон довідався, що 28 червня сербський гімназист Гавриїл Принцип убив австрійського принца-наступника, ерцгерцога Франца Фердінанда разом із дружиною. Він зрозумів, що до війни один крок, і скерував корабель у Поло, на базу австрійського флоту: на котлах крейсера виходили з ладу з’єднувальні трубки. Війна почалася через місяць, 28 липня 1914 року, коли Австро-Угорщина напала на Сербію. Сушон, отримавши місяць перепочинку, зміг полагодити ходову частину «Гебена», і дивізія була в повній бойовій готовності.

Турецький нейтралітет

Того самого дня сталася подія, яка рівно через десять днів вирішальним чином вплинула на долю німецьких крейсерів. Перший лорд Адміралтейства Черчілль наказав реквізувати два сучасні лінкори. Один із них, «Султан Осман», уже пройшов бойові й ходові випробування. У Плімуті його чекала турецька команда на чолі з капітаном 1-го рангу Рауф-беєм. Коли міністр закордонних справ Великобританії сер Едвард Грей передав цю інформацію турецькому послу в Лондоні, 500 турецьких моряків на чолі з капітаном заявили: вони візьмуть свій лінкор силою. Але Уїнстон Черчілль попередив, що зуміє зберегти власність флоту його величності. Скінчилося тим, що султан примирився з фактом, і великий візир запевнив британського посла у Стамбулі, що з розумінням поставиться до потреб Великобританії на порозі війни. Справу поглиблювала одна обставина: ще в 90-х роках минулого століття на турецький флот для навчання особового складу запросили британського адмірала та 300 офіцерів. Практично турецький флот перебував під командуванням тієї держави, яка вчинила так по-хамськи. Кораблі, реквізовані Черчіллем, будувалися на народні гроші, які турки збирали по всій країні протягом чотирьох років. По всій країні пройшли антибританські заворушення, і пронімецька позиція в настроях турецького населення стала досить сильною.

2 серпня 1914 року «Гебен» став на рейді в Таранто, де був і «Бреслау». Розуміючи, що Сушон становить реальну загрозу транспортуванню експедиційного корпусу з Алжиру, командуючий французьким флотом адмірал де Лаперер 3 серпня о четвертій годині ранку підняв усі судна по тривозі. Але Сушон був спритніший: о першій годині попівночі крейсери вийшли з Мессіни і взяли курс на Алжир. Адмірал перебував у рубці, коли вістовий приніс телеграму від фон Тірпиця з наказом негайно йти до Стамбула, бо з Туреччиною укладено таємний союзний договір. Але Сушон уперто рухався до мети. Настало 4 серпня 1914 року. Німецький адмірал віддав наказ «Бреслау» йти на бомбардування порту Боне, а «Гебен» рушив до Філіпповіля, піднявши на гафелі... російський андріївський прапор. Гаркнув головний калібр, і в порту спалахнула пожежа. Через двадцять хвилин крейсер ліг на зворотний курс — на Мессіну по вугілля. Невдовзі на траверзі «Гебена» з’явився «Бреслау». Тепер можна було виконувати наказ фон Тірпиця — йти до Стамбула.

Але зненацька з туману випливли силуети британських лінійних крейсерів, які поспішали до Філіпповіля. Їхні башти повернулися на дивізію Сушона. Але війну між Німеччиною та Великобританією ще не було оголошено, тому два майбутні противники розійшлися мирно. Та по радіо надійшов наказ переслідувати судна Сушона, і британські крейсери, розвернувшись, помчали услід за «Гебеном» і «Бреслау», які на повних парах йшли до Мессіни, спалюючи в топках останні кілограми вугілля.

А тим часом в Адміралтействі принц Луї Баттенберзький запросив до себе Черчілля й зауважив, що до настання темряви ще є час пустити на дно крейсери Сушона. На це багровий від люті Черчілль відповів, що репліка не до нього, а до сера Едварда Грея, який досі ніяк не може оголосити війну кайзеру Вільгельму.

Об одинадцятій годині вечора «Гебен» і «Бреслау» почали вантажитися з німецьких вугільників, а італійська влада — країна додержувалася поки що нейтралітету, — вимагала негайно допровадити їх у порт. У Сушона була лише доба. Вугілля вантажили всі: матроси й офіцери «Гебена» та «Бреслау», матроси вугільників, у яких розкрили палубу, аби прискорити навантаження. Шостого серпня о п’ятій годині пополудні крейсери підняли якорі і взяли курс на захід. У цьому була хитрість Сушона — змусити британських морських начальників подумати, буцімто він вирішив прориватися на Гібралтар. Уночі він змінить курс і піде на Стамбул. Хитрість удалася: британські флотоводці аж до тієї хвилини, коли надійшла звістка про те, що Сушон пройшов Дарданелли і став у пристані Мола в Золотому Розі, — не вірили, що він не здійснює хитрих маневрів, а просто втікає під захист турецького нейтралітету.

10 серпня 1914 року о 16.00, заледве відірвавшись від британських крейсерів, дивізія Сушона підійшла до межі мінних загороджень Дарданелл. Тепер можна подати хроніку подій, які відбулися після того, як судна-кілери кинули якорі в затоці Золотого Рогу.

11 серпня о 9.00 великий візир зібрав диван. Необхідно було вирішити, що робити з дивізією Сушона. Дотримуючись нейтралітету, Туреччина мала протягом 24 годин змусити Сушона або інтернуватися, або ж залишити територію країни. Надіслали запит німецькому послу, але той відповів відмовою. Дискусія тривала. І тоді один із міністрів, кажуть — міністр освіти, запропонував... купити дивізію Сушона, подавши все таким чином, ніби судна були замовлені Туреччиною ще до війни і тепер прибули до Стамбула. Таке розв’язання проблеми влаштовувало всіх. На 14.00 отримали згоду німецького адміралтейства. Дивізія ввійшла до складу військово-морських збройних сил Туреччини. З дозволу Вільгельма II Вільгельм Сушон одержав чин віце-адмірала німецького і турецького флотів, усіх німецьких офіцерів та унтер-офіцерів підвищили на ранг, до Туреччини викликали 500 офіцерів і 1000 унтер-офіцерів різних морських спеціальностей із Німеччини, а також адмірала на посаду командуючого військово-морськими силами.

12 серпня опівдні глава турецького уряду зібрав дипломатичний корпус і оголосив, що замовлені в Німеччині військові судна — лінійний крейсер «Явуз Султан Селім» та крейсер «Міділліє» — благополучно прибули в Туреччину й увійшли до складу флоту. На цих суднах піднято турецькі прапори, а ескадрою командує віце-адмірал Сушон-паша. У гавані Золотий Ріг відбувся парад ескадри, на чолі якої йшов лінійний крейсер «Селім», після чого на борт судна піднявся султан. Мехмеду V відрекомендували команду, переодягнену в турецьку військово-морську форму.

Практично весь вересень Сушон займався турецьким флотом, але виходити в Чорне море йому заборонили: диван не хотів втрачати нейтралітет, особливо після того, як провалився німецький наступ на Марні. Військовий міністр Енвер-паша, прибічник Сушона, вирішив прискорити події.

18 жовтня о третій годині пополудні Сушона прийняв великий візир Саїд Халім Паша. Покінчивши з традиційними східними компліментами, співрозмовники перейшли до справ: Сушон-паша зазначив, що йому необхідно відпрацювати комплекс судноводіння на ескадрі. Це можна зробити лише в Чорному морі. Саїд Халім Паша наказав секретареві написати відповідне розпорядження про дозвіл на вихід із Босфору для маневрів ескадри Сушон-паші. Підписавши папір і поставивши зелену печатку, візир попередив, що далеко в море ходити не слід, бо Туреччина — нейтральна держава. Через годину вони розпрощалися: адмірал був задоволений, візир — похмурий. Його тривожило мимовільне передчуття катастрофи.

Провокація Сушона

О 18.00 27 жовтня в каюті адмірала на крейсері «Явуз» зібралася таємна військова рада. Були присутні: Сушон, капітан 1-го рангу Ахмет Аккерман, комісар морського міністерства командор Аріф-бей, командир крейсера «Міділліє», фрегатен-капітан Кеттнер, німецький флагман мінного дивізіону (есмінців і загороджувачів), командири турецьких крейсерів і есмінців ескадри Сушон-паші. Усі чекали військового міністра Енвер-пашу. Нарешті він прибув, і о 18.15 Сушон відкрив раду стислим вступом, сказавши, що воєнна стратегічна обстановка вимагає негайної блокади Російської імперії, а цього можна домогтися, лише закривши протоки, чого можна сподіватися в тому разі, якщо Туреччина вступить у війну. За існуючої політичної обстановки в країні уряд ніколи не погодиться на порушення свого нейтралітету. Тому Сушон вирішив, узявши на себе відповідальність, здійснити напад на російські порти, після чого уряд Туреччини буде змушений забути про нейтралітет, бо Російська імперія негайно оголосить війну Туреччині. Далі віце-адмірал сказав, що він відібрав найбільш боєздатні судна, сформовані в ескадру, яка невдовзі вийде в море під виглядом навчань. Потім Вільгельм Сушон виклав свій план: «Явуз Султан Селім» і два есмінці з загороджувачем атакують Севастополь, а мінний загороджувач ставить із боку Одеси міни; крейсер «Міділліє» вогнем прикриває встановлення мін у Керченській протоці, потім, разом із крейсером «Берк», атакує Новоросійськ, щоб знищити запаси нафти; крейсер «Гамідіє» має обстріляти Феодосію, есмінці «Гайрет» і «Муаветт» атакують Одесу і прикривають встановлення мін загороджувачем «Самсун».

Енвер-паша, взявши чистий аркуш паперу, написав на ньому кілька слів і передав лист Вільгельмові Сушону, який прочитав написане вголос: «Турецький флот має домогтися панування на Чорному морі. Знайдіть російський флот і атакуйте його без оголошення війни, хоч де б ви його знайшли». Так Сушон отримав необхідні повноваження для задуманої ним операції. Відразу вигадали необхідне дипломатичне прикриття планованій операції: іноземним дипломатам скажуть, що флот завдав попереджувального удару по російських міноносцях, які супроводжували загороджувач для встановлення мінного поля біля Босфору.

О 20.25 турецька ескадра на чолі з лінійним крейсером «Явуз Султан Селім» вийшла з Босфору у відкрите море. Через десять хвилин її помітив російський поштовий пароплав, який прямував з Одеси до Стамбула. Він радирував командуючому флотом адміралу Ебергарду, ескадра якого була в морі неподалік Севастополя. Адмірал надіслав запит у Ставку командуючого фронтами Великого князя Миколи Миколайовича та в Петроград. Обидва адресати заборонили командуючому Чорноморським флотом іти на зустріч із противником, бо розуміли, чого можна сподіватися в разі виходу Туреччини з нейтралітету.

28 жовтня Сушон розділив свою ескадру на дві частини: «Міділліє» повернув праворуч, до східного берега Чорного моря, з трьома крейсерами й чотирма есмінцями, що прикривали мінний загороджувач; «Явуз Султан Селім» із чотирма есмінцями і мінним загороджувачем пішов ліворуч, до західного берега. Друга група пройшла на траверзі румунських портів і знову розділилася: два есмінці пішли в атаку на Одеський порт, а «Явуз Султан Селім» з іншими есмінцями попрямував у бік Криму. Командуючий російським флотом про це знав, але, виконуючи вказівки зі Ставки й Петербурга, повернувся до Севастополя.

О 10.20 штаб командуючого флотом у Севастополі прийняв радіо з пароплава «Олександр Михайлович»: «Бачу «Гебен» із двома міноносцями». Флаг-капітан з оперативної частини штабу, капітан 1-го рангу Кетлінський надіслав на «Олександр Михайлович» запит: «Чи впевнені, що бачили «Гебен»?», на що капітан відповів: «Гебен» знаю». Отримавши підтвердження, Кетлінський доповів про це Ебергарду, який перебував на флагмані, броненосці «Святий Євстафій». Спокійно прийнявши повідомлення, він викликав флагмінера й віддав наказ командиру лінійного мінного загороджувача «Прут» приготуватися до походу в Ялту для перевезення батальйону піхоти з 6-го полку в Одесу.

Досі військові історики не перестають поливати Ебергарда брудом, звинувачуючи його в усіх гріхах. Приміром, Ігор Бунич та Олександр Широкорад називають його ідіотом і дивуються, як можна було довірити Чорноморський флот такій людині. На борту «Прута» перебувало 750 великих донних мін, тобто половина всього запасу мін флоту, і посилати цей корабель для перевезення піхоти з Ялти до Одеси було просто абсурдно. Проте не все так просто, як здається на перший погляд. По-перше, не виключено, що між командуючим та командиром «Прута» була конфіденційна домовленість, що «Прут» виставить на шляху відходу кораблів ворога міни, і наказ мав замаскувати справжню мету походу в Ялту. По-друге, Ебергард не виключав, що противник міг із закритої позиції обстріляти гавань. І якби снаряди потрапили в начинений мінами «Прут», від флоту, який стояв у гавані, та й від самого міста не залишилося б і головешки.

Андрій Августович Ебергард походив з естонської дворянської родини, на Чорноморський флот був призначений у віці 58 років. 17 липня 1914 року в чині повного адмірала флоту закінчив морську академію генштабу, в японській кампанії виявив себе хоробрим офіцером і був нагороджений золотою зброєю за оборону Порт-Артура.

Уже о 17.00, коли «Прут» відчалив від пірса, Андрій Августович послав його командирові радіо, щоб той не заходив у гавань Ялти, а перечекав ніч на зовнішньому рейді. Якби доставка піхоти була такою терміновою, то «Прут» після прибуття в порт пришвартувався б, завантажив би солдатів і вирушив в Одесу. Але цього не сталося. Отже, Ебергард прагнув вивезти з Севастополя небезпечний вантаж мін, убезпечивши цим самим кораблі, порт і місто.

Отож, набираючи швидкість, «Прут» вийшов у відкрите море. Проте перед бонами, які закривали вхід на зовнішній рейд Севастополя з боку моря, було виставлено електромагнітне мінне поле. Рубильником від нього відав комендант фортеці, що підпорядковувався не флоту, а військовому міністерству. Коли судна виходили у відкрите море, то поле вимикав черговий оператор-мінер, а коли вони проходили поле — воно вмикалося знову. Щоб знати про ворога, Ебергард о 18.00 вислав дозор міноносців: мателотом ішов «Лейтенант Пущин», у кільватері — «Живучий» та «Жаркий», судна, збудовані в 1903—1904 роках, із швидкістю 21,1 вузла (39 км/год.), що аж на 7 вузлів (11 км/год.) менша, ніж у лінійного крейсера «Явуз Султан Селім». Судна дозору мали патрулювати море всю ніч, а в разі потреби прикрити «Прут» торпедною атакою. Коли дозор пройшов мінне поле, черговий мінер у фортеці його знову не ввімкнув. Під час наступного розгляду він засвідчив, що не зробив цього тому, що з Одеси мав вийти «Прут», а світло Херсонеського маяка повністю мінного поля не освітлює. Таким чином, база флоту залишилася без мінного захисту на всю ніч.

29 жовтня о 4.15 оперативний черговий штабу командуючого прийняв радіо з Одеси відкритим текстом: «Турецький міноносець підірвав «Донецьк», ходить по Одеському порту й підриває судна». Це було вже серйозно, і черговий підняв з ліжка адмірала. Через двадцять хвилин той був уже на флагмані «Святий Євстафій». На флот пішли радіосигнали: «Війна почалася».

Тим часом Вільгельм Сушон-паша, розпрощавшись із двома міноносцями, які атакували Одесу, не вів «Явуз Султан Селім» прямо на Севастополь, а пробирався уздовж західного берега Криму, з півночі на південь. Прибережна смуга туману приховувала Сушона, і лише коли він вийшов на траверз мису Лукулл, у штаб командуючого доповіли про появу «Явуза» із двома міноносцями. О 6.28 оголосили бойову тривогу у фортеці, і вона відкрила вогонь по противнику, що відповів бортовим залпом головного калібру, маневруючи по знеструмленому мінному полю. Штаб флоту радирував у фортецю: «Негайно включити мінне загородження», але оперативний черговий відмовився виконати наказ, бо комендант не дозволяв робити вмикання без нього. Поки шукали коменданта, поки той, усунувши чергового, сам не включив мінне поле, — Сушон тупцював по знеструмлених мінах близько 20 хвилин і випустив по місту, фортеці та суднах флоту в гавані 59 снарядів головного калібру. Але значних ушкоджень не заподіяв: лише один 150-мм снаряд вцілив у морський госпіталь, де загинули лікар та п’ять хворих матросів, десять чоловік було поранено. Тим часом відкрила вогонь носова башта головного калібру броненосця «Георгій Побєдоносець», пристрілялися й фортеці. «Явуз Султан Селім», отримавши відразу три влучення, зменшив хід — через перебиту з’єднувальну трубку одного з котлів. Сушон-паша наказав відходити, бо головну справу було зроблено: судна під турецькими прапорами бомбили російські порти, і Туреччина практично позбулася свого безневинного нейтралітету. Адмірал скомандував курс на південь.

Загибель «Прута»

«Прут» стояв на зовнішньому рейді Ялти, коли з боку Севастополя долинула артилерійська канонада. Командир запросив базу, але штаб мовчав. О 6.00 «Прут» підняв якір і вирушив до Севастополя. Через півгодини його побачили есмінці, які чергували з ночі.

Командир «Лейтенанта Пущина» виявив праворуч по борту, попереду, силует «Явуза», що був уже на траверзі Херсонеського маяка. Підскочивши ближче, дозор есмінців побачив, що судно, яке вони вважали ворожим, було криголамним пароплавом «Гайдамак», який спокійно прямував до Севастополя. Повернувшись на попередній курс, командир «Лейтенанта Пущина» одержав радіо від командуючого: «Атакувати «Гебен», прикрити «Прут».

О 7.10 російські есмінці пішли в торпедну атаку на «Явуз», що цієї миті побачив «Прут», який підходив зі сходу до Херсонеського маяка. З відстані сім кілометрів командир «Явуз Султан Селіма», капітан 1 рангу Аккерман наказав відкрити вогонь по есмінцях, які його атакували, і другим залпом 150-мм гармат накрив «Лейтенанта Пущина», що йшов головним. Один снаряд поцілив у палубу, під ходовий місток, загинуло сім і було поранено одинадцять чоловік. П’ятим залпом розвернуло штурманську рубку, розкидавши по палубі всіх сигнальників, вибух перебив провід штурвала, і судно втратило керування. Зариваючись носом, есмінець із перебитою електропроводкою й водою в трюмі, керований лише машинами, став виходити з бою. На судні спалахнула пожежа, почали вибухати патрони в носовому погребі. «Жаркий» і «Живучий», припинивши атаку, підійшли до мателота, і вся трійця повернула у бік Севастополя. Тепер «Прут» залишився сам на сам зі своїм убивцею.

7.30. Капітан 1-го рангу Аккерман наказав підняти сигнал на щоглі, пропонуючи «Пруту» спустити прапор і приготуватися до прийому призової команди. «Прут» змінив курс, повернувши до берега, але швидкість загороджувача була лише 22 км/год. Аккерман, не бачачи, щоб на загороджувачі готувалися здаватися, наказав дати попереджувальний залп.

Про геройську загибель «Прута» написав український військово-морський історик, старший лейтенант Святослав Шрамченко в журналі «Табор» за 1929 рік (текст наводиться без змін, орфографія того часу):

«Лінейний заградитель «Прут» загинув зі славою. Коли німецько-турецький крейсер-дреднавт «Гебен» побачив його, то запропонував йому піддатися. Але на це «Прут», маючи на себе ще досить великий запас мін, відкрив вогонь зі своєї малої артилерії. «Гебен» відразу «накрив» його і викликав пожар. Тоді мінний старшина, лейтенант Рогульский (поляк) спустився в трюм і, йдучи на неминучу смерть, підривним патроном взірвав днище корабля — «Прут» став потроху тонути. На німця, як вони писали, загибель «Прута» справила велике враження. Стояла чудова сонячна погода. На мостике тонучого під всіма стеньговими (бойовими) прапорами корабля сивий отец — Іеромонах Антоній (70 років), який плавал на «Пруті» більш 10 років, у золотих блискучих ризах, благословляя на смерть хрестом всю ще живу команду «Прута». Німці й турки зі свого корабля віддали військову пошану гинучому «Прутові»...»

Коли Сушон, стоячи на ходовому містку «Явуз Султан Селіма», підніс до очей свій «цейс», то бездушна оптика наблизила те, чого, найвірогідніше, жоден адмірал на флоті не бачив: над морем сяяв золотий хрест. Його тримав, стоячи на містку, одягнений у золоті ризи сивобородий священик. Сушон, повернувшись до Аккермана, наказав дати холостий залп із гармат головного калібру, салютуючи геройському подвигу моряків, які воліли радше загинути, ніж ганебно здатися.

Золотий хрест занурився навічно у хвилі Чорного моря.

Проте славне ім’я «Прут» не зникло зі штатів Чорноморського флоту. Воно відродилося дуже незвично: 24 березня 1915 року під час чергового нальоту на Одесу на мінному полі підірвався турецький крейсер «Меджидіє». Його підняли, відремонтували, він одержав нове ім’я — «Прут» — і ввійшов у штат Чорноморського флоту як пам’ять про славну загибель однойменного загороджувача. Через три роки, коли німецька армія захопила Крим, німецьке командування повернуло крейсер туркам, і більше на Чорноморському флоті корабля під назвою «Прут» не було.

Але золотого хреста над морем моряки-чорноморці не забули. Коли на засіданні Центральної Ради 10 січня 1918 року розглядався тимчасовий «Закон про фльоту Народної Української Республіки», на початку дискусії соціал-демократи були проти того, аби в надверші тризубця були обриси хреста. Тоді старший лейтенант Бєлінський сказав: «Моряки без хреста в море не вийдуть». Проти цього аргументу опоненти нічого не могли сказати. Так на полотнищі українського військово-морського прапора з’явився золотий хрест у надверші знака Святого Володимира як пам’ять про подвиг лейтенанта Рогульського та ієромонаха отця Антонія. Наказом №8 від 13 березня 1918 року по Морському відомству УНР прапор був запроваджений на Українському військово-морському флоті.

Проте на відродженому українському військово-морському флоті 1995 року військово-морський прапор «реформували»: вирішили залишити лише полотнище національних кольорів у правому куті, а знак Святого Володимира прибрали.

Вільгельм Сушон свого домігся: 4 листопада 1914 року Російська імперія оголосила війну Туреччині. Протягом 1914—1916 років він командував турецьким флотом, у вересні 1917 року йому дали 4-ту ескадру Флоту Відкритого моря на Балтиці. Сушон брав участь у захопленні Риги, 12 квітня 1918 року його ескадра ввійшла в порт Гельсінкі, а в березні наступного року він вийшов у відставку.

1938 року Сушона запросили до Туреччини. 74-річного адмірала зустріли в Стамбулі з почестями, як главу держави. Останні роки командир корабля-кілера провів у Бремені, де й помер у віці 83 роки 13 березня 1947-го.

Корабель-кілер залишався в строю до 1926 року, потім його модернізували, і вдруге він народився 1930 року. Ходив Чорним і Середземним морями до 1960 року, а 1971-го був списаний. ФРН просила Туреччину повернути «Гебен», обіцяючи заплатити за повернення, і влаштувати крейсеру вічну стоянку в Кілі, а в його приміщеннях — музей. Туреччина відмовила, і «Гебен» пішов на металобрухт. Безславний кінець...