«Знамя» і держзамовлення

Мало хто орієнтується в неосяжному, суперечливому і заплутаному літпроцесі сучасної Росії краще, ніж Сергій Чупринін. Його регулярно запрошують «журити» літературні конкурси, він координатор «грошової» премії для поетів «Тріумф», член журі ще кількох престижних премій. Нещодавно Чупринін перелічив усіх письменників країни, видавши грубий двотомник «Русская литература сегодня»: «Жизнь по понятиям» і «Большой путеводитель».

Сергій Іванович сімнадцять років очолює один із головних російських «товстих» журналів, «Знамя», переживши в його редакції і зоряні перебудовні часи, і наступний занепад, спільний для таких журналів усього пострадянського простору.

— Сергію Івановичу, після розпаду СРСР «товсті» літературні журнали і в Україні, і в Росії катастрофічно втратили тиражі. Проте надрукуватися в «Знамени», як і раніше, дуже престижно. Завдяки чому тримається ваш авторитет?

— Усі знають, що лампочка особливо яскраво спалахує перед тим, як погаснути. Тиражі товстих журналів стали знижуватися після цілковито феєричного божевільного підйому. У 1990 році тираж «Знамени» становив мільйон примірників. Ми були щасливі абсолютно: ну треба ж, яка в нас чудова країна, які чудові читачі, як багато людей хочуть читати хорошу літературу! У 1991-му все це стало поступово сипатися. І нині тираж нашого журналу — близько п’яти тисяч примірників. Тобто зниження тиражу у двісті разів. Чи означає це, що журнал став менш цікавий? Ні. Це означає лише те, що наприкінці 80-х, коли були такі шалені тиражі, люди хотіли від нас не літератури, а чогось іншого. Політики, новин, подій, розваг тощо. Нині з літературними журналами залишилися лише ті, кому потрібна саме література, сучасна література. Таких людей небагато. І ми кажемо, що нашу аудиторію приблизно можна порівняти з аудиторією камерних оркестрів. Збирається сто, двісті, триста чоловік, і цього більш ніж досить.

Журнал колись виконував кілька дуже важливих ролей. По-перше, він був чимось на кшталт «протопартії». Оскільки партій у СРСР не було, то формувалися партії прибічників тієї чи іншої ідеї, висловленої в тому чи іншому журналі. Це минуло: є партії, є парламент, є, нарешті, вулиця, де можна висловлювати свою думку. Ми перестали бути і засобом масової інформації, тому що з’явилися нормальні газети, тижневики, телебачення, Інтернет. Ми називаємо тепер себе вже установою культури і повідомляємо лише про те, які нові речі, нові твори в нас ідуть.

Які ролі залишилися за літературним журналом у Росії? Перша — це роль навігатора, або, як ми кажемо, подіуму високої літературної моди. Бо ринок, представлений книгарнями або книжковими розвалами, дає таку величезну кількість назв, імен, що в них складно зорієнтуватися. Друге: у нас, як і раніше, дуже ретельний відбір, і тому ми вважаємо, що справді ставимо якийсь знак літературної якості. Вам може не сподобатися річ, у нас надрукована, але ми можемо гарантувати, що це буде не нижче за якусь кваліфікаційну оцінку.

— А як ви самі орієнтуєтеся в літературному потоці?

— Ми просто беремо рукописи. Адже ми не влаштовуємо конкурсів, нікого не запрошуємо до себе. Поводимося так само, як російська православна церква, яка не займається місіонерською діяльністю, нікого не вмовляє іти в храм, але відкрита для кожного, хто хоче в цей храм увійти. Ви хочете ввійти до храму справжньої серйозної літератури? — вперед, двері відчинено.

У Росії журнальна традиція давня: першим редактором першого літературного журналу була Катерина Велика. Понад двісті років тому! Характерно, що журнали нового покоління, які виникали в 90-ті роки й виникають тепер, у нульові, зазвичай не витримують конкуренції: виходить лише пілотний номер чи два-три номери — і все.

— Літературним журналам часто закидають, що вони обслуговують ту чи іншу вузьку письменницьку тусовку. Чи так це?

— Ні! Зрозуміло, є певна кількість авторів, співпрацею яких із нами ми пишаємося. Скажімо, ми пишаємося тим, що тільки в нас друкують свої нові вірші Белла Ахмадулліна та Олег Чухонцев. Ми пишаємося, що тільки з нами співпрацюють кілька широко відомих письменників. Та водночас ми відкриті для письменників зовсім нових, я не завжди знайомий із людиною, чию повість чи віршовану добірку ми надрукували.

— Чи часто на ваших сторінках відбуваються яскраві літературні дебюти?

— Тут важко говорити про останні роки, оскільки я боюся, що вашим читачам імена письменників, яких ми відкрили і в яких бачимо великий потенціал, навряд чи щось скажуть. Проте за ті сімнадцять років, що я обіймаю посаду головного редактора, ми, наприклад, відкрили читачам Віктора Пелевіна. Його перша повість «ОМОН Ра» прийшла до нас самопливом. До мого кабінету ввійшла дама-редактор відділу прози і сказала: «Сергію Івановичу, ось річ, яку ми точно не надрукуємо, бо це не література, а фантастика. Та я знаю, що ви начебто любите фантастику, може, почитаєте?» Я прочитав, ми, зрозуміло, відразу її надрукували, а потім і наступні його твори: і «Жизнь насекомых», и «Чапаев и пустота»...

Ще одного разу на початку 90-х теж самопливом надійшло оповідання зовсім молодого тоді юнака, він працював учителем німецької мови в одній із московських шкіл. Оповідання називалося «Урок каллиграфии». Ми прочитали й захопилися, бо воно було справді бездоганно, артистично написане, це маленьке оповідання, в якому не було нічого, крім прози: ні сюжету, жодних заманок для читача — просто дуже добре написане. Ми запитали цього молодого автора, чи є в нього щось ще. У нього виявився роман. Ми надрукували цей роман, він називався «Всех ожидает одна ночь», така стилізація під російську прозу другої половини ХІХ століття, так якби Гончаров або Тургенєв залишили роман, нікому не відомий. Потім минуло ще кілька років, цей молодий чоловік виїхав у Швейцарію й надіслав нам звідти роман, який називався «Взятие Измаила». Роман отримав Букеровську премію, і його автор Михайло Шишкін став широко відомим. Потім його роман, теж надрукований у «Знамени», «Венерин волос», отримав премію «Національний бестселер», хоча це дуже складна проза для читачів високої кваліфікації. Михайло Шишкін — нині один із найвідоміших серйозних письменників у сучасній Росії.

— До речі, ви ж член журі багатьох літературних премій. Літературна премія в Росії — це фактор промоушну книжки чи просто матеріальна допомога автору?

— На початку 90-х років ми придумали й почали давати літературні премії свого журналу. Тоді надворі була гіперінфляція, ми могли собі дозволити платити тільки дуже скромні гонорари, і цього гонорару авторові часто не вистачало, щоб поїхати з редакції додому на таксі. Тоді ми придумали премію, аби якось допомагати хоч деяким нашим авторам. Літературні премії в Росії починалися саме так: я не можу дати всім, але хоча б декому дати можу.

Цей час минув, нині я координатор літературної премії поетів «Тріумф», її лауреатом нинішнього року став Олег Чухонцев. Премія велика, її спонсор — РАТ «ЄЕС Росії», простіше сказати — Чубайс, його ж, напевно, знають усі в Україні? Досить багато грошей — п’ятдесят тисяч доларів. Коли мені на прес-конференції поставили запитання, аналогічне вашому, я відповів: так, я, звичайно, дуже втішений, що лауреат зможе поліпшити свої фінансові справи, хоча, на жаль, життя в Росії тепер так влаштоване, що за п’ятдесят тисяч доларів не можна собі купити навіть однокімнатну квартиру в Москві.

Мені колись один старий письменник казав: «Хіба ж можна тепер займатися літературою? Ну, випустите ви книжку, ну, буде успіх, то й що? Ось я, наприклад, отримав за свій перший роман Сталінську премію. Вже через тиждень, каже він, у мене була квартира на вулиці Горького, дача в Передєлкіно, машина із шофером і дружина — балерина Большого театру!» Це я розумію! А тепер? Ну, зуби собі полагодить поет, піджак купить, дружині сережки...

Це я жартую, звісно. Тому в моїх очах це зовсім не головне. Літературна премія, звичайно, має бути засобом промоушну автора та його книжки. З цим завданням літературні премії в Росії не впорюються, бо ринок влаштований інакше і майже не звертає на них уваги. Хоч ось, скажімо, продажі Шишкіна пішли саме після Букеровської премії і «Національного бестселера», такі приклади є.

Але головне завдання літературних премій в іншому. Вони відіграють роль вказівного перста, який кваліфікованим, грамотним читачам — я волію вживати вислів «читаючий стан» — вказує на того чи іншого автора: дивися, цього слід прочитати обов’язково.

— Наскільки я знаю, «Знамя» тривалий час спонсорував Фонд Сороса. Хто вам допомагає тепер і якою, на вашу думку, має бути роль держави у підтримці товстих журналів?

— У 1991 році начальство пішло. Доти ми друкувалися в державній друкарні, у нас не було навіть своєї бухгалтерії, все це робили якісь інші люди. Прибуток від тих шалених тиражів — якби вони були тепер, ми б усі, зрозуміло, відпочивали б у Ніцці і каталися б у «порше»: уявіть, мільйон примірників! — усе це діставалося невідомо кому, йшло в те саме «золото партії».

У 1991 році нас кинули. Точніше, ми самі захотіли цього, оголосили про свою незалежність. Відтоді нашою голов­ною опорою, як і раніше, є передплатник. Журнал майже не продається вроздріб, на наш жаль і деякої частини читачів, — це, як з’ясувалося, економічно неефективно й недоцільно. Були спроби знайти спонсора. Спонсорів у нашій країні ні нам, ні нашим колегам із інших журналів знайти не вдалося. Немає жодної російської комерційної структури, яка готова була б підтримувати літературні журнали. Жодної! Єдиним винятком став американський єврей угорського походження Джордж Сорос, що упродовж семи років вів програму безплатно передплати на літературні журнали для російських бібліотек і бібліотек СНД. Інакше кажучи, ми одержували гроші не у вигляді спонсорської допомоги, а як оплату того тиражу, який відправляли в бібліотеки. Такою була ця програма.

Соросу спочатку хотілося, щоб ми навчилися заробляти самі. Досить швидко з’ясувалося, що це абсолютно неможливо. Точно так само, як не можна зробити самоокупним камерний чи симфонічний оркестр. А спроба влаштовувати вар’єте силами камерного ансамблю — це погано і для ансамблю, і для вар’єте. Тому ми ніколи не пробували зробити наш журнал привабливішим для ринку. Тоді в Сороса народилася справедлива чудова думка: непогано було б ділити цю підтримку з якимись російськими інституціями, дер­жавними чи комерційними. Держава в особі Міністерства культури погодилася здійснювати цю підтримку і, зрозуміло, обдурила. Тобто обдурила не зовсім: Мінкульт замов­ляє нам триста примірників журналу для бібліотек Росії. Триста примірників — це все, чим нам допомагає наша держава.

— Вас така ситуація влаштовує? Чи чекаєте від держави чогось більшого?

— Не влаштовує. Я вважаю, що літературні журнали відіграють важливу культурну та соціальну роль. І ми хотіли б разом із державою... пригадуєте, як у Пастернака? — «труда со всеми сообща и заодно с правопорядком». І я вбачаю великі можливості у тій формі співпраці, яку можна описати бридким словом «державне замовлення». Скажімо, нинішній рік у Росії оголошено роком російської мови. Ми весь рік вели в журналі дискусію про російську мову. Нам здається, ми виконуємо ті ж самі завдання, які ставить і держава. Чому б не оголошувати конкурси, гранти, у здійсненні яких ми могли б брати участь? Ми розуміємо, що було б нерозумно просити гроші просто так. Але ми хотіли б брати участь у якихось державних програмах.

Зазвичай людей відлякує слово «держзамовлення», вони починають думати, що держава вимагатиме від них чогось бридкого, поганого, неприємного... Ні. Держава, як правило, принаймні публічно, хоче тільки хорошого: зміцнення моральності, сім’ї, духовності, збереження традицій, розвитку інноваційних технологій тощо. Я думаю, що й українська теж.