Журналіст/боєць ЗСУ Мирослав Откович: «Ракетні, бомбові удари Росії стерли фронт. Вагітні жінки, які гинуть у центрі Києва, так само — на фронті»

19 листопада, 2022, 08:40 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Правда про війну

Журналіст/боєць ЗСУ Мирослав Откович: «Ракетні, бомбові удари Росії стерли фронт. Вагітні жінки, які гинуть у центрі Києва, так само — на фронті»
© Мирослав Откович/facebook

Журналіст Мирослав Откович увірвався в інформаційний простір Фейсбуку відразу після початку російської агресії.

Ставши добровольцем, він також добровільно веде щоденник війни. Його читають тисячі українців, дізнаючись про неприкриту пафосом правду. Про те, як буває страшно перед боєм, як ідуть хлопці, з якими ділив хліб іще вранці, як війна змінює людей і чому ці зміни — частіше не ПТСР, а глибинне переплавлення особистості та цінностей.

Читайте також: Як спілкуватись із тими, хто повернувся з фронту. Кілька важливих порад

Мирослав розмірковує про велике, під лупою розглядаючи кожен свій маленький день на війні. І дає надію, що після Перемоги ми зможемо побудувати нову велику країну. Разом із ним та його побратимами.

Я вирішила не переривати його розповідь запитаннями й просто записувала.

«Війна заходила під шкіру. Я відчував, що так змінюються люди»

Війна почалася з дзвінка батька моєї коханої дівчини о 5-й ранку. Так я зрозумів, що росіяни почали бомбити міста. Я знав, що піду на війну, тому що працювати в медійній сфері для мене вже було мало — треба було фізично захищати столицю. Простояв добу в черзі, отримав зброю — і почалися завдання.

Скажу чесно: спочатку не було розуміння, що це буде така велика масштабна війна. Гадалося, що, можливо, вдасться захистити Київ, і вони там заспокояться, відступлять. Гадав, це триватиме місяців зо два.

Читайте також: Воєнний стан: особливості роботи призовних комісій

Я потрапив до Солом’янської РДА, там формувався 130-й батальйон, у якому я зараз перебуваю. Людей було дуже багато — на вході всі не поміщалися. Я не маю військового досвіду — якби запізнився на день, мене б уже не взяли.

Коли людина не знає, що на неї очікує, у неї немає страху. Страх до мене прийде набагато пізніше. Після першого бою, перед другим. Це як стрибати з парашута: вперше легко, а вдруге — важко.

Спершу був романтично-патріотичний порив. Не ейфорія, але на адреналіні. Кілька днів злилися в цілісний епізод. У мене є фото в перший день — повністю цивільна людина. А є фотка умовно за два тижні: такий командос, не за навичками, але візуально. Мої зовнішні та внутрішні зміни відповідають змінам у війську загалом. Я відчував, що так змінюються всі люди.

Війна просто заходила під шкіру, в мозок, у свідомість, підсвідомість, поведінку. Я, наприклад, міг уночі зірватися, накинути на себе бронежилет, узяти автомат і почати виходити. А мені товариш каже: «Ей, ти куди?». Я кажу: «Та ж усі йдуть», а він мені: «Ні, всі сплять».

«Ні, всі сплять»
«Ні, всі сплять»
Мирослав Откович/facebook

Наше бажання випереджало наші вміння й навички. На нашому тлі — таких от журналістів, художників, малярів-штукатурів, айтішників, менеджерів — дуже вирізнялися колишні АТОвці. Вони бачили на 10 кроків уперед. У них це вже було, в нас — ні. Ми вчилися елементарних речей. Коли я не міг заснути, будив товариша-АТОвця й питав: «Слухай, автомат на запобіжнику — це коли запобіжник у режимі вгору чи вниз?»

На даху Солом’янської РДА був наш штаб. Наше завдання було утримувати райдержадміністрацію. Стіни будівлі там — скло, гіпсокартон і бетонний каркас, на якому це все закріплено. Прострілюється все наскрізь, але в нас був наказ — тримати. Я був помічником гранатометника, який володіє РПГ. Мине трохи часу — і я стану навідником міномета, опановуватиму приціл, вивчатиму дирекційні кути з компасом, типи мін. І вже в березні воюватиму за Ірпінь у складі мінометного розрахунку.

Читайте також: Історія Бадрі Лолашвілі-«Піночета». Загинув у ближньому бою від кульового поранення…

«Сім’я сиділа біля хати. Залетіла міна — і вони так і залишилися там сидіти»

В Ірпені ми робили тактичні речі. Завдання наше, мінометників, було прикривати піхоту. Якби на наші позиції пішли рашисти, ми мали їх відсікати.

Нам в Ірпені не довелося відпрацювати з мінометів, але наша присутність підняла бойовий дух хлопців, що ми їх мали прикривати. Ми ж проводили тактичні дії, маневри, допомагали місцевим.

Коли приїхали, на вулиці лежали трупи. Пригадую, сім’я сиділа біля хати, вони чи то курили, чи то пили каву, чи просто розмовляли. Залетіла міна — і вони так і залишилися там сидіти.

Нам потрібно було робити і якісь тимчасові захоронення, сповіщати про це волонтерів, дивилися, щоб не було мародерів. У нас у перспективі ще будуть бої, перші підтверджені «двохсоті» з боку ворога, підірвані склади боєприпасів. Це буде тоді, коли ми приїдемо до Харкова.

Пригадую той день, нас усіх вишикували і сказали: «Ми їдемо на Харків. Хто хоче, може відмовитися». І з великої шеренги лише одна людина відмовилася. Вже після того, як відкрилися факти звірств у Ірпені та Бучі, війна стала іншою. Вона масштабувалася. Справедливість існуватиме лише тоді, коли буде помста, коли не буде незакритих гештальтів, не буде скривдженої жертви, яка не змогла відповісти за свою кривду. Усі можливі переговори з Росією, Путіним, Кремлем, так званою опозицією неможливі, поки ми не помстимося сповна.

Харьков, 2022 г.
Харьков, 2022 г.
Мирослав Откович/facebook

Читайте також: «Їх прикопували в пакеті випадкові люди». В Ізюмі здають зразки ДНК, щоб ідентифікувати загиблих

Ця війна прибирає напівтони, залишаючи чорне та біле. І ухвалювати рішення — так чи ні — стає легко. Я дуже часто називаю те, що ми робимо, роботою. Бо не можу сказати, що отримую від цього задоволення. Я роблю те, що маю робити.

Накази знімають страх. Я вирішив: навіть якщо сумніваюся, виникає страх чи немає повного розуміння, треба спочатку виконати наказ. Я можу абстрагуватися від ситуації і зробити вигляд, ніби це відбувається не зі мною. Це така психологічна ширма, яка дає змогу зменшити амплітуду, залишатися холоднокровним. Бо в бою надмірний порив призводить до плачевних наслідків, там треба бути максимально сконцентрованим, обережним.

Якщо ти починаєш надмірно хвилюватися, ти плавишся. У мене була така ситуація, коли побратим поплавився. Він не розумів стратегії, не сприймав складнопідрядні речення, розумів тільки точні команди на один рух. Я його виводив із позиції на евакуацію під шквальним артилерійським обстрілом. Казав: «Вставай» — він вставав. «Зроби два кроки й візьми в руки міномет» — він підходив. «Іди за мною», «стрибай в окоп», «тримай правий фланг автоматом», «вилізь з окопу», «йди за мною, сідай в машину». І таким чином я його вивіз із укриття на евакуацію.

З побратимами
З побратимами
Мирослав Откович/facebook

Це не означає, що людина вийшла з ладу надовго чи назавжди. Він це усвідомив, пережив, адаптувався і зараз є добрим бійцем. Важливо, щоб у той момент була людина, яка тебе виведе. Важливо усвідомлювати, що буде наказ — ти його виконаєш. Не тому, що ти безстрашний, герой, великий патріот. А тому що якщо ти його не виконаєш, можуть постраждати твої побратими, ворог може прорвати фланг.

Читайте також: Мопедофобія. Як знайти опору, коли світ котиться до біса

«Один бій із людиною можна прирівняти до року в тісних дружніх стосунках»

Навколо мене зараз — люди різного складу мислення, з різних прошарків суспільства, представники різних професій, об’єднані бажанням установити справедливість, вигнати окупантів із нашої землі, захистити своїх рідних і близьких. Навколо мене — чудові люди з різними, часом досить складними характерами. Але коли бачиш цю людину в бою, часто розумієш — це бог війни. А він у цивільному житті був водієм. Хто б міг подумати? У військовому сприйнятті люди просто виконують наказ. Якщо ж дивитися з цивільного погляду, то довкола мене — герої.

Я нещодавно втратив чотирьох побратимів. Вони загинули в одній машині. Це хлопці, з якими я виходив на бої, з якими жив в одній кімнаті. Ми жартували, інколи сварилися, потім мирилися. Не можна сказати, що всі вони були моїми друзями. Для таких людей є термін «побратим». Ви пережили спільні травми, радість, досвід. Коли йдуть ці хлопці, це дуже боляче.

Один із них мені напередодні загибелі казав, що їм треба пояснити, щоб вони пішли з нашої землі. Він хотів, щоб це все швидше закінчилося, хотів додому, до дружини, дітей. Я записав це на відео й нещодавно, після його похорону, надіслав його дружині. Це важливі слова, які вона має почути й знати, про що думав, чим керувався та за що загинув її чоловік.

Читайте також: «Просто не зміг би спокійно спостерігати». Історії чоловіків, які повернулися з-за кордону боронити Україну і загинули

Нас називають «кабачками», бо так називають міни з мінометів. Коли по рації кажуть: «Кабачки», працюйте по такій-то позиції» чи там «П*дари ідуть через посадку», ти вискакуєш під обстрілом в укриття, виводиш міномет, кладеш міну, тебе коригують. Ти концентруєшся, абстрагуєшся від того, що летить навколо тебе. Розумієш: коли ти зараз почнеш ховатися від мін, то не наведеш міномет.

Думаєш: хай буде, що буде, а я працюю. Чітко кладеш міну, як тебе попросили, і чуєш по рації: «На 5, дякую!»

Після бою
Після бою
Мирослав Откович/facebook

Після цих слів ти розумієш, що відбувся як боєць, воїн, навідник міномета. Ти точно зменшив кількість армії окупанта. Попри все, війна — це азарт. Це ніби виходиш на ринг, де щодня — по кілька поєдинків. Але може бути смерть, каліцтво — ставки є дуже високими.

Українські командири намагаються зрозуміти, як мислять орки. Переважно доходять висновку, що вони тупі, бо мислять шаблонно й за старими радянськими інструкціями. Чому ми взагалі почали перемагати їх? Бо діємо асиметрично, нестандартно, намагаємося креативити, творчо підходимо до війни. Ось ця військова творчість, можливо, сягає корінням у те, що в нашій армії багато добровольців, які прийшли з доброю освітою, вихованням, правильними цінностями. Вони креативні, світоглядно не обмежені. Ці наші креативність, упертість і затятість — ключові чинники, які допомагають переламати хід війни.

Серед ворогів є люди, які просто люблять убивати, і багато таких, які вміють це робити. У мене найскладніші бої були в селі Дементіївка на Харківщині. Там виявилося, що на нас ішли морпіхи й вагнерівці. Морпіхи — регулярна російська армія, а вагнерівці — найманці. Треба завжди ставитися з повагою до ворога. Бо інакше з’являється відчуття невразливості. А якщо на війні ти хапаєш таке відчуття, то починаєш нехтувати безпекою, стаєш безстрашним і вразливим. Дуже часто це закінчується втратами.

«Коли я мив підлогу станції метро «Держпром», то збагнув, що військова служба складається не лише з боїв»

Я намагаюся розмовляти з рідними так часто, як це можливо. Ми навчилися виживати в цих умовах, зв’язок для нас є замінником спілкування. Ми намагаємося якомога більше обговорювати особистих речей, вибудовувати стосунки. Я став більш сентиментальним. Раніше був скупим на ніжні слова, а тепер почав їх говорити. Тому що треба жити тут і тепер.

З коханою. Боєць ЗСУ Мирослав Откович та журналістка Ілона Довгань.
З коханою. Боєць ЗСУ Мирослав Откович та журналістка Ілона Довгань.
Мирослав Откович/facebook

У мене є фото коханої. Є якісь амулетики. Мені сестра подарувала розмальованого ангелика, вона в мене художниця. У критичні моменти ці речі тримають тебе. Це як сигнал по вай-фаю: всі абоненти онлайн, вони твої, ти відчуваєш, що вони про тебе думають. В Ірпені я взагалі почав на стінах малювати. Знайшов якусь іграшкову мишку, домалював до неї Карлсона — вийшла 3D-інсталяція. Я навіть записався на письменницький курс онлайн. Щоправда, слухати не завжди вдається. Жадана пропустив. Я в Харкові, а не виходить перетнутися. Сподіваюся, рано чи пізно зустрінемося. Можливо, прочитаю йому свої вірші.

Зі мною в батальйоні служить Сергій Василюк, лідер гурту «Тінь сонця». Ми вже зробили пісню. Я завжди мріяв, аби хтось із рок-виконавців на мої вірші написав пісню. Бачте, війна нас зблизила, ми товаришуємо. Тепер на мої вірші є пісня, вона присвячена коханій. Вона описує те, як важко бути на відстані.

На другий місяць війни у мене була криза. Я почувався розчарованим. Ми жили в харківському метро. Я не зовсім розумів, що ми там робимо. 24 години на добу горіло світло, я не розумів, коли день, коли ніч. Ми просто були в резерві.

Я перестав розуміти сенс перебування в армії, рвався кудись уперед. Коли я мив підлогу станції метро «Держпром», то збагнув, що, можливо, військова служба не складається лише з боїв. Це лише 5–10% роботи. Потрібно залишатися відповідальною людиною зі своїми цінностями в будь-яких ситуаціях і ставитися до кожного завдання ретельно.

Читайте також: Як харківські мародери допомагають уряду боротися зі шкідливими звичками

«Влада на 80% мала б бути сформована з людей, які були на війні»

Із цієї війни ми маємо вийти сильнішими, кращими, розумнішими і з таким усвідомленням, яким зараз живуть, наприклад, ізраїльтяни. Кожен ізраїльтянин пам’ятає — ніколи знову. Вони пережили геноцид і знають, що більше ніколи не дадуть можливості над собою таке вчинити. Там будь-хто знає, що в будь-який момент його можуть покликати в армію захищати свою державу.

Ми маємо вийти з відчуттям закритих гештальтів. Маємо помститися за всіх. Пояснити, що ми є сильною нацією. Ми не те, що маємо право на існування — ми маємо право на існування в процвітаючій державі.

Не треба думати, що з війни всі повернуться з великими психологічними трансформаціями. Так, 15–20% ветеранів потребуватимуть психологічної допомоги. Але решта людей повернуться абсолютно нормальними, адекватними. Просто нас буде дуже багато. Суспільство зміниться.

З колегою по старій роботі
З колегою по старій роботі
Мирослав Откович/facebook

Питання ще — як цивільні адаптовуватимуться до нових умов. Я чудово розумію, що вам дуже непросто. Ми не надто переймаємося, коли немає світла чи коли запускають дрони. Не можна бачити ПТСР лише у військових. Ракетні, бомбові удари Росії стерли фронт. Вагітні жінки, які гинуть у центрі Києва, так само — на фронті. Тому ми всі будемо єдиним монолітним суспільством. Не буде частини суспільства, яку треба адаптувати. Ми вже всі на фронті, маємо бути свідомими й одне одному допомагати.

Ми будемо повоєнною нацією, нацією-переможницею, й маємо зберегти пам’ять про загиблих. Бо завдяки їхній самопожертві ця перемога буде можливою. Потім ми маємо створити максимально якісні умови для продуктивних, освічених, енергійних людей, які повернуться з фронту, щоб вони могли брати участь у розбудові держави, щоби знову на чергових виборах до парламенту не сиділи люди, які заховали голови в пісок.

Під час попередніх виборів після АТО, 2019 року, взагалі модно було запрошувати до списків комбатів. Мовляв, у нас теж є ті, хто воював! Зараз, мені здається, влада на 80% мала б бути сформована з людей, які були на війні, які поставили все на кін. Бо до них немає питань, чи готові вони жертвувати заради держави. Вони пройшли перевірку в реальному часі. Вони дали правильну відповідь.

Я не кажу про мілітаризацію держави. Вона так чи інакше буде, бо Росія не зникне. Це постійне тавро. Ми маємо постійно бути готовими до війни, доки Росія не зникне як імперія й не розпадеться на менші країни.

Мирослав Откович/facebook

Після перемоги ми маємо почуватися на міжнародній арені як нація переможців. Ми не є другорядними в ЄС. Навпаки — на нас мають рівнятися, до нас мають стукати, бо всі зрозуміли наш потенціал і те, якою буде Україна в перспективі. Це буде сильна прогресивна держава, яка вистояла, виборола беззаперечне право на існування своєї міжнародної правосуб’єктності.

Ми маємо після війни стати державою, яка диктує умови. Унікальний пережитий нами досвід буде корисний усім. Ми можемо стати локомотивом, надати свіжий подих міжнародним трансатлантичним структурам, як-от НАТО чи ЄС. Ми є тим вулканом, який іще має в собі вогонь.

Related video

Більше статей Надії Сухи читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК