Підтримати
Навколо прохолодно й тихо. На медичній кушетці, жадібно вдихаючи кисень, лежить молодий воїн. Очі заплющені, але він при тямі, груди важко здіймаються та опускаються. Медик тримає кисневий мішок. Ще двоє схилилися над скривавленою рукою…
Серед червоних бинтів, дитячих малюнків і німих стін, які поглинають людський крик, працюють медики Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ). Медсестри, фельдшери, хірурги, анестезіологи, що добровільно залишили мирне життя, тут і зараз рятують чийогось сина, батька або коханого…
Лікар бинтує руку пораненого.
— Мабуть, не працюватиме, — важко каже він.
— Але залишиться? — питає інший.
— Залишиться…
Так почалося моє занурення в їхню рятувальну війну. Яка не припиняється ні на хвилину. Яка перетворює медиків на супергероїв зі звичайними людськими серцями.
Основне — довезти людину живою
«Поляк» (Олександр Полякін) та «Полтава» (Ірина Бабич) працюють на медичній евакуації (фронтовим сленгом — «медвак») разом. Він — лікар-хірург, вона — медична сестра. Але то — в цивільному житті. Тут, за п’ять кілометрів від фронту, вони напарники.
Ми сідаємо у величезну військову машину, обладнану під «медвак». Тут є все, щоб урятувати життя бійцю, — турнікети, пов’язки, медикаменти, кисень. Зовсім юний водій Сергій Філаретов заводить авто, і мотор розриває місцеву тишу. Автомобіль рушає і з гуркотом мчить мокрою після весняного дощу дорогою, розбиваючи в калюжах ідеальні відображення похмурого неба. Обабіч лишаються сліди війни та лінії фронту, що проходила тут пів року тому: спалені будинки, вирви, уламки боєприпасів, пошматовані обійстя, в яких давно ніхто не живе.
Ми зупиняємося в селі, за кілька кілометрів від активних бойових дій. Тут «Поляк» і «Полтава» спільно з медиками 95-ї бригади чекають на виклик. Якщо з бойових позицій надійде повідомлення про пораненого бійця — екіпаж величезної машини, накритої маскувальною сіткою, помчить його рятувати.
«Це ось третій день викликів немає, а доти було дуже багато, — зітхає «Полтава». — Були наступи росіян. Траплялося, що за день вивозили більше 20 людей».
Вона — струнка білява жінка, коротко стрижена, з обережно підведеними очима. Ми сідаємо на подвір’ї за чаєм. Навколо починають в’юнитися місцеві собаки, — лікарі прихистили чотирилапих із контузіями.
Основне завдання медиків ПДМШ, які працюють на точці евакуації, — довести людину живою та передати її лікарям на стабілізаційному пункті. Загалом один боєць переїжджає 4–5 евакуацій: спершу бойовий медик забирає його з «передка», тоді — підхоплює екіпаж евакуації. На цьому етапі працюють «Поляк» із «Полтавою». Вони передають поранених на точці перехоплення (якщо втрат багато) або самостійно довозять до стабілізаційного пункту. Звідти постраждалий потрапляє у шпиталь, а тоді вже його везуть глибоко в тил, де врятований проходить лікування.
На ділянці «Поляка» та «Полтави» найдорожче — час. Більшість військових помирає від втрати крові. «Найнебезпечніші — великі крововтрати, обширні рани, які потребують серйозного знеболювального. Все потрібно робити максимально швидко і якісно. Ми приймаємо фактично сирого бійця і маємо довести його до пункту призначення, врятувавши життя. Обмеженими засобами. У цивільному житті аналізи, кардіограми, порада колеги…» — розповідає «Поляк». Цей кремезний чоловік в окулярах здається напрочуд сором’язливим і спокійним. Проте саме він щоденно витягує людей з обіймів смерті.
Коли відбувається евакуація, участь беруть усі
В очікуванні ми ховаємося від дощу під дахом якогось недобудованого приміщення. На вулиці лютує грім. Великий дворовий пес налякано скавчить і неспокійно метається в різні боки. Як мені потім пояснять — малий пережив контузію, і тепер гучні звуки перетворилися для тварини на справжнє пекло.
«Ми приймаємо бійців із позицій, де вони добами не спали. Коли потрапляють у машину, то перша їхня думка — спати. І це — погано. Якщо поранення серйозне, ми мусимо тримати контакт», — продовжує «Поляк».
Кожен боєць переживає поранення по-різному. Бувалі — спокійніше. А коли вперше або поранення дуже тяжке — трапляється, що втрачають віру. «Потрібно з людиною вести розмову, заспокоювати, відволікати, ставити запитання, часом дурні. Тобто відводити від стресу. Таким психологом працюєш додатково», — всміхається лікар.
У автівці лікаря та його напарниці два повноцінних лежачих місця. Проте доводиться одночасно евакуювати і по чотири тяжких поранених. Вони кричать від болю та просять допомоги. Інколи непритомніють.
«Ми їдемо на точку перехоплення години півтори, потім стільки ж веземо назад. Якщо за день 3–4 евакуації, працюємо по 10–15 годин. Ти не бачиш нічого, тільки поранення та чужу долю, яку маєш урятувати. Про характер поранень, буває, пишеш на руках бійця, бо не встигаєш запам'ятовувати, щоб на стабпункті могли прочитати», — розповідає «Полтава».
Коли відбувається евакуація, працюють усі, каже «Поляк»: «Водій теж нам допомагає: прийняти бійця, на ношах високо підняти і просунути. Якщо він вільний, то руку потримати, ногу, шину. Всі беруть участь».
«Полтава» показує у телефоні змайстровані власноруч ноші — дві палиці та скривавлена тканина: «Оце нам на таких ношах привезли пораненого бійця прямо з «передка». Фактично, його в багажнику везли. Коли все трапляється швидко, людину передусім рятують, тож часто доводиться кидати в те, що є…»
Іноді медикам ПДМШ доводиться рятувати бійців не з тих підрозділів, із якими вони працюють безпосередньо. Нещодавно, згадує екіпаж, військові підвезли до них «тяжких» воїнів з батальйону «Донбас». Один — із черепно-мозковою травмою. Другий — з ущент розбитими ногами. «Обидва вижили», — усміхається «Полтава».
Нагорода для «Полтави»
Медиком-добровольцем медсестра з Полтави стала одразу після подій Революції Гідності.
«Я потрапила на розстріл на Майдані, — згадує жінка. — Спершу мені сказали, що там бойові дії. Я поїхала допомагати. А потім це все зобов’язує. Розумієш, що коли вже почав, то інакше не можна», — знизує вона плечима.
Каже, що коли у 2014 році Росія напала на Україну, шукала спосіб попасти на війну з добровольчими батальйонами. Так натрапила на контакти ПДМШ. Залишила заявку. Через три дні вже була на базі в Києві. Так, у 2015–2017 роках, коли в зоні АТО точилися гарячі бої, «Полтава» була медиком-добровольцем на фронті.
«Я підготувала «тривожну» валізку десь за місяць до повномасштабної війни. Зателефонувала — чи все в силі, чи набирають людей. Мені сказали, якщо буде наступ в одному напрямку, приїжджати на Київ. Якщо повномасштабно, то варто залишатися в себе. 24 лютого я була у військкоматі, потім у Полтаві у військовій частині, ТрО. Там мене посадили на кухню. Тож за три місяці я звільнилась і наступного дня була в ПДМШ», — згадує «Полтава».
За час повномасштабної війни вона рятує життя українським військовим уже майже рік. Днями Головнокомандувач нагородив «Полтаву» медаллю за її участь у порятунку військових на Харківському напрямку. Під час контрнаступальних дій української армії медики ПДМШ працювали разом із військовими 518-го батальйону «Дике поле».
«Ми знали весь процес і знали, коли беруть ту чи іншу висоту. Я ходила на такому піднесенні і повторювала собі, що ми можемо, ми переможемо. І самі хлопці під час наступу відчувають підйом, бо розуміють, для чого це».
«Полтава» всміхається, коли згадує один із найскладніших періодів цієї війни. Її добра усмішка стає похмурою, коли жінка згадує злочини окупантів на землях, які вони захватили.
«Коли їдеш у деокуповане село, люди тебе вітають, і ти відчуваєш внутрішню силу. А потім бачиш усе, що окупанти там накоїли… — розповідає «Полтава». — Ми зайшли у школу в Новій Гусарівці й бачили, що вони наробили. А потім у Грушівку. Нас там закидали касетами, багато місцевих було поранено, кілька людей загинуло. Поранених ми врятували».
Медики-добровольці рятують життя й цивільним. Проте, зізнається «Полтава», не часто допомагають їм без нагальної потреби. Допомоги остерігаються ще з часів АТО.
«Коли я була в шпиталі у Часовому Яру 2015-го, бабуся принесла пиріжки на свята. Доводиться відмовлятися. Одного разу нас потруїли — чи в харчування щось підсипали, чи через воду. Ти ніколи не розумієш, що може статися, тому доводиться відмовлятися, — згадує медсестра. Але без осуду додає — зараз багато людей налякані. На Луганщині у 2015-му в них була хронічна втома від війни. Їм уже було однаково, хто керуватиме, — вони хотіли, щоб це скінчилося. Я не знаю, чи можу їх звинувачувати, — для цього треба побувати в їхній шкурі».
Я питаю: а як це — залишаючись цивільною людиною, виконувати роль медика на передовій? «Дуже круто», — всміхається «Полтава».
Ця жінка бачить сенс у кожній своїй дії тут. Не сумніваючись можна сказати, що в цьому напівпорожньому селі, де більше видно залишених котів та собак і постійно чутно гуртків зброї, рятуючи життя воїнів, вона — на своєму місці. І зараз вона спокійна й зосереджена у своєму очікуванні.
«За рік у нашого екіпажу було тільки два «двохсотих». Їх уже привезли загиблими, і ми не змогли реанімувати. Уже минув час… Однак ми всю дорогу пробували, качали», — лік врятованих екіпажем «Поляка» та «Полтави» бійців пішов уже на сотні.
«Знаєте, коли мене накрило? Після Майдану. Я вперше побачила цих хлопців, які в нас під наметом лежали, зразу ж їх не виносили. Важко було це осмислити — вбивали беззбройних, дітвору, дуже молодих. Не скажу, що це була депресія, але тоді, мабуть, із пів року я майже щодня плакала. Ходила в церкву, ставила поминальні свічки, — згадує «Полтава». Погляд спрямовує кудись далеко крізь мене. І додає — а війну ти розумієш чітко — це війна. Думаю, накриє багатьох, але після перемоги».
…Ми з «Полтавою» та «Поляком» чекаємо вечора. І лише коли небо закривають сутінки, медик бригади, до якої прикомандировані добровольці, дає відбій. «Поляк» і «Полтава» сідають у свою машину. Ми котимося дорогами Донбасу назад на базу. Цього дня минулося без викликів і без втрат. Це — щасливий день.
Дехто не хоче повертатися на війну. А дехто — їхати з війни
…На світлій просторій кухні бази добровольців пахне фруктовим чаєм і грінками. Ми сидимо тут із пані Ланою — Світланою Друзенко, заступницею медичного директора ПДМШ. Вона координує більшість організаційних процесів у роботі шпиталю. Молоді колеги по-доброму називають її «мамою».
«Шпиталь був реорганізований після Іловайська. Тоді, в принципі, ніхто не був готовий до такої війни, тим більше армія, тим більше — медики. Було шоком те, що сталося. Найбільша кількість полеглих була через те, що вони не доїхали до медичної допомоги або медики не доїхали до них. Тобто вони, по суті, спливли тоді кров'ю, нікому було допомогти їм», — розповідає Світлана.
За час повномасштабного вторгнення шпиталь істотно розширився. Значно збільшилася кількість охочих допомагати у війні. Переважно всі добровольці мобільного шпиталю мають медичну освіту.
«Парамедики в нас також є, тільки їх мало і зазвичай це професійні парамедики, які давно цим займаються або мали до цього бойовий досвід, — розповідає Лана. — В нас більше медична допомога, а парамедики зазвичай працюють на ділянках стабілізаційних пунктів. До нас, звісно, інколи потрапляють випадкові люди, але вони не затримуються».
Тут так думають усі. Лікарі ПДМШ працюють на кількох напрямах: як евакуаційні бригади, як лікарі на стабілізаційних пунктах, а також як бригади з реанімобілями. Це спеціально обладнані евакуаційні машини, в яких є можливість реанімувати пораненого. Це не лише відповідальна, а й небезпечна робота.
«Стабілізаційні пункти розміщені в небезпечних місцях. Евакуаційні бригади працюють неподалік фронту. Ми працювали і в самому Бахмуті, коли до орків було 800 метрів. Ми відходили синхронізовано з рухом бригади. Тому що ми ж самі не працюємо, а разом із військовими. У них не вистачає якихось спеціалістів або просто зайвих рук, то ми їм допомагаємо», — розповідає Лана.
Медики-добровольці проводять на прифронтових територіях ротацію. Потім — повертаються додому, де на них чекає звичайне життя. «Дехто не хоче потім повертатися на війну. А дехто — не бажає їхати з війни», — каже Світлана. Люди переживають тут незабутній досвід війни, який не завжди розуміють у мирних містах. А тут, у ПДМШ, вони всі як велика сім’я.
Більше статей Надії Сухи читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google