ЖОВТЕНЬ. ДУБРОВКА

Тільки коли сам стаєш свідком драматичної події, усвідомлюєш, як реагують на неї інші люди — ті, розпач яких ти бачив раніше по телевізору. Взагалі, телебачення — і в цьому я переконався під час подій навколо Театрального центру на Дубровці — створює насамперед ефект присутності, однак ефект цей майже кінематографічний — ми і знаємо, що трагедія відбувається насправді, і...внутрішньо не віримо в це, все одно бажаємо сприймати її як жахливу стрічку з якогось іншого життя — чи не так було під час подій 11 вересня у Сполучених Штатах і чи не тому для усього світу ці події так швидко перейшли у політичні категорії, а для американців так і залишилися частиною їхнього щоденного життя.

Події 23—26 жовтня навколо «Норд-Осту» також залишаться частиною щоденного життя москвичів — незабутим жахом оселяться десь в куточку серця кожного, хто був у ті дні в місті — великому місті, з якого немовби викачали повітря. Я не говорю зараз про політичну складову ситуації, я вже й так багато про неї міркував, писав, говорив... І все це — через силу, все — відчуваючи себе розчавленим тяжким пресом чужої своєї трагедії. Адже трагедія не може бути чужою, навіть якщо це трагедія чужих дітей — особливо тоді, коли ти відчуваєш її хворобливе дихання десь за кілька кілометрів від власного будинку, коли ти можеш прогулятися — ось точне дієслово, — прогулятися! — до трагедії, до війни, до розстрілів, до штурму, до невідомого смертоносного газу. І все це буде звичайнісінька міська прогулянка, дорога з центру на південно-схід, де я прожив багато років...

Тут, в Москві, ми бачили і серпень 1991-го, і жовтень 1993-го — однак події цих переломних періодів все ж таки сприймалися інакше, тому що люди на барикадах Білого дому все ж йшли туди з власної волі, з власного рішення. Вони також були заручниками — однак швидше заручниками своїх переконань, а не озброєних людей із вибухівкою. До того ж і у 1991 році, і у 1993-му наприкінці тунелю все ж таки можна було побачити якийсь вихід, можна було хоча б самому собі здаватися оптимістом. А в ситуації жовтня 2002-го оптимізму бракувало, я постійно повторював колегам, які зверталися до мене за коментарями, що є оптимістом виключно як людина, яка не хотіла б дожити до чужого горя, однак як журналіст, який змушений аналізувати те, що відбувається, налаштований виключно песимістично. І в цій дилемі відчувався якийсь емоційний розлад із самим собою, незбагненний і гнітючий. Чи не вперше в житті мені так заважала власна професія — професія, яка не давала можливості просто вірити у нездійсненне чудо і таким чином пережити ці дні без постійного очікування невідворотної катастрофи, професія, яка не залишала права на помилку в ситуації, коли не помилятися просто неможливо... І я хотів залишитися вдома і не міг залишитися, і я хотів виключити телевізор і не міг без телевізора, і я прагнув бути без телефону і весь час щось комусь говорив — а десь там, зовсім поруч, куди годину йти пішки, люди — всі ще живі — чекали перебігу подій як смертельної лотереї, яка не кожному залишить шанс. І просто сподівалися, тому що в їхній ситуації вже непотрібно було аналізувати і розділяти себе та свою роботу. І від розуміння цього ставало ще більш моторошно і я хотів виключити комп’ютер, однак замість цього продовжував писати щось, цим людям вже непотрібне...