Жовтень. Белград

Косовські серби відгукнулися на заклик прем’єр-міністра Сербії Воїслава Коштуниці і бойкотували парламентські вибори у краї. Бойкотували, хоча до участі у виборах їх закликали і представники демократичних партій, і західні політики... Вплив Коштуниці на електорат, який завжди слухняно голосував за його головного суперника Слободана Мілошевича, а тепер віддає голоси неофашистам Воїслава Шашеля, виявився сильнішим за всі поради демократів і західних доброзичливців...

Кілька років тому саме Воїслав Коштуниця був головною надією і Заходу, і демократів. Його виборчим штабом керував тепер уже забутий прем’єр Зоран Джинджич, щоб забезпечити його перемогу на виборах, виходили на вулиці студенти, Мадлен Олбрайт спеціально зустрічалася з лідерами всіх опозиційних партій, щоб пообіцяти підтримку Сербії у разі об’єднання і перемоги демократів... Навряд чи хтось із щасливих людей, які вітали поразку Мілошевича, міг собі уявити, що дуже скоро саме Коштуниця стане головною небезпекою для сербського майбутнього, а демократам спільними зусиллями буде все важче втримувати сербське суспільство від сповзання у фашизм. Так, комунізм переможений, але виявилося, що в авторитаризму кілька голів...

Пишу це не зовсім для того, щоб порівняти українські вибори з югославськими, — хоча таких порівнянь нині достатньо і в російській, і в західній пресі. Але мені здається дивним порівнювати Леоніда Кучму чи Віктора Януковича із Мілошевичем — масштаби не ті, югославський президент методично знищував власний народ не економічно, а фізично, перманентним розв’язуванням війни, — і продовжував користуватися неабиякою популярністю великої частини суспільства. Не можна порівнювати і Коштуницю з Віктором Ющенком. Хоча б тому, що переможець Слободана Мілошевича жодного дня не співробітничав із діючою владою — я вже не кажу про портфель прем’єра, і саме цим пояснювався вибір його кандидатури. Це була перевага, і це був недолік — репутаційно чиста людина не мала жодного політичного досвіду і на шляху перетворення в лідера нової країни змінилася неймовірно... Єдине, що, як на мене, єднає югославську ситуацію з українською, — це кількість голів дракона. Перемога над сербським посткомунізмом не стала звільненням для суспільства — виявилося, що звільнене місце займають нові чудовиська...

Що обіцяв Воїслав Коштуниця своїм прихильникам? Насамперед — головне: перемогу над Мілошевичем. Цю свою обіцянку він виконав. Однак домовленості про наступні дії між новою владою та суспільством не було... Виплата і підвищення пенсій, підвищення зарплат — усе те, на чому робився рейтинг в українській передвиборній кампанії? Якби демократи сказали людям, що доведеться відмовлятися від облудних моделей псевдосоціальної держави, що виживатиме не той, хто чекає допомоги, а той, хто здатний прогодувати себе сам, — президентом Сербії й нині був би Слободан Мілошевич. Якби демократи сказали людям, що домовляються з найнебезпечнішими кримінальними силами в суспільстві, аби ті не заважали народній перемозі, — їхній електорат замислився б над тим, чи варто поспішати на барикади... Результатом цієї відсутності домовленості і щирості стало дезорієнтоване, деморалізоване суспільство, яке перемогло диктатора, але саме виявилося власним диктатором. Напевно, можна сказати, що повітря стало чистішим. Але як воно важко — дихати ніби чистим повітрям і усвідомлювати, що останній історичний шанс уже використаний, революція закінчилася, а твоя країна так і не стала такою, якою ти бажав її бачити, — хоча ти доклав до цього всіх зусиль...

Чи було б краще, якби Мілошевич залишився при владі? Очевидно, що ні. Адже тоді залишалася б вічна ілюзія невикористаного шансу на докорінні зміни. В результаті поразки диктатора Сербія перетворилася на суспільство без ілюзій, і тепер кожна відповідальна людина може чесно сказати: нічого не зміниться, доки ми не відрубаємо всі голови дракона, доки ми не переможемо Мілошевича в собі. Це набагато важче, ніж проголосувати, це набагато важче, ніж вибороти перемогу, це набагато важче, ніж сприйняти поразку. Бо це означає привілей жити із розплющеними очима, бачити свою країну такою, якою вона є насправді, своє суспільство таким, яким воно є насправді, своїх героїв і своїх негідників такими, якими вони є насправді. Не вірити, а знати. Любити убогих. Усвідомлювати, що життя може минути марно.

Всього цього українському суспільству ще доведеться навчитися.