Жодного дня без рядка?..

У власників книгарень — радість: чергова порція літературного блокбастера Джоан Роулінг вже у продажу. Не менша радість — у книговидавців: зайвий привід повідомити про те, що українські діти знову почали читати. Але за яскравою суперобкладинкою загальних радощів — сумна, неприваблива правда. Чому ж діти «знову починають читати» тільки тоді, коли з’являється чергова порція нескінченного магічного бойовика, і хто заважає це робити в інший час їхнього життя, невміло розірваний між нелюбими шкільними підручниками, осколковими хрестоматіями з літератури і головним другом — комп’ютером, із стрілялками, Інтернетом і дорослими фільмами на компактах, які можна дешево оптом купити на Петрівці...
Можна, звичайно, порадіти разом із продавцями і видавцями — чарівник в окулярах, котрий намозолив очі своєю позитивністю, здертою з найкращих діккенсівських героїв і одягненою в зброю сучасного «суперхіро», усе ж таки краще телевізора з «Ментами», «Каменськими», бойовиками американського походження або холоднокровних німецьких детективів, але і це — колосальний ширвжиток, абсолютно співзвучний своєму часу обтісування масової свідомості загальними кумирами.
Як часто доводиться чути фразу «Наші діти не хочуть читати»... Психологи можуть багато розповісти з цього приводу, але якщо вдома лише спеціальна література, дамські романи Донцової — на столику в мами, комп’ютерні часописи і технічні словники — у тата, і комп’ютер на столі — у чада, то про які книги можна говорити? Хіба що про ті, які видають у шкільній бібліотеці... Виходить, не в дітях річ, а в батьках? У котрих на дітей немає часу, а найчастіше — і сил. Котрим ліньки було читати на ніч казки і самостійно, іноді — до школи, прилучати дитину до магії літер... І які, будемо відверті, самі книгу беруть до рук рідко, переважно, за порадою колеги або завдяки голосному піару в медіа, у перерві між ненавантажувальними газетами і журнальчиками та вечірніми програмами новин. І котрі крізь пальці дивляться на те, як чада прилучаються до джерел усесвіт­ніх знань з Найбільш стислих хрестоматій світової літератури — від А до Я... Всі шедеври літератури XVIII—XXI століть! Усього за двадцять гривень повний курс літератури 8—11 класів... Така от абетка класики — усе із собою, усе в кишені. І окремим файлом — уже написані кимось твори.
Усього потроху,
і можна — без хліба
Хрестоматійна вінні-пухів­ська відвертість, на жаль, у цьому випадку стає діагнозом. Величезна кількість людей мало замислюється над тим, чим щодня фарширується їхній мозок. Але коли питома вага Коельо-Муракамі-Браун перевищує припустиму норму, розпочинається інтоксикація — організм волає про нові одкровення свіжоспечених суперфілософів, але сам відмовляється сприймати їх через пересичення прописними істинами. І річ тут не в тому, що одні переспівують інших, а інші — Біблію, і не в тому, що хтось спритно закрутив сюжет, а хтось натискає на найболючіші точки людського буття, навіки забезпечуючи себе читацькою аудиторією... Просто ми живемо в дивний для нас і страшний для літератури час — час «супер», «мега», «над» та ін­ших найвищого ступеня порів­няння префіксів. І — кіль­кості проданих примірників як гарантії якості. Про горезвісну якість мало хто замислюється, коли йдеться про прибуток. І пані Роулінг уже зовсім не потрібно напружувати мізки, чого вона, до речі кажучи, від початку не прагнула робити, — кому не ліньки, візьміть і знайдіть хоча б десяток сюжетних запозичень у цих супермодних дитячих книжках. Певне, світову дитячу класику анг­лійська письменниця знає непогано, а вже компіляція різноманітних образів і сюжетних ходів — просто справа техніки, хоча, не сперечаюся, і це треба вміти робити майстерно, а у Роулінг у цьому сенсі виходять дуже талановиті колажі. От тільки діти цього не бачать, оскільки з першоджерелами ще не знайомі. Або вже не знайомі?
Чи дійсно не хочуть читати наші діти? Не думаю, що усе настільки однозначно. І не варто порівнювати їх із поколіннями батьків — тоді за книги піонери тягли тонни макулатури, металобрухту і ще бог знає чого, тільки щоб розжитися свіженькою, чистою книжкою в сяючій обкладинці...
Особисте одкровення — узяти нову, тільки видану книгу, від котрої ще терпко пахне фарбою і друкарнею, вийняти її з ряду подібних на полиці й опустити в кишеню сумки, у передчутті задоволення стати першим її читачем, першим, хто торкнеться хрустких кінчиків сторінок... Таке інтимне спілкування, як із книгою, буває тільки з музичним інструментом. А як приємно поділитися радістю, якщо купив щось цікаве, чого ще ніхто не читав і трепетно передавати це щастя друзям, даючи і їм ковт­нути цього чудодійного відвару, здатного оживити заболочений побутом мозок...
У моєму домі книги живуть активним життям — вони ніколи не осідають на полицях навіки. Улюбленою грою в дитинстві було читати книжкові корінці з інтригуючими назвами та іменами — Тікамацу, Евріпід, Джером К.Джером, «Дорога йде вдалину»... Я і зараз, коли шукаю якусь книгу, спершу бачу перед очима її корінець і корінці різнобарвних сусідів. І в будь-який момент можна було зняти з полиці томик, відкрити його і заглибитися в читання. У сім’ї читали всі, всі і завжди — вранці, за сніданком, удень, у перервах між справами, роботою, іноді навіть під час уроків, поклавши на коліна під партою, увечері — обов’язково, а траплялося — і вночі... Телевізор вмикався тільки ввечері і конкуренції не складав.
Часи змінюються і наші звички — разом із ними. Менше часу на книги, більше — на газети та інтернет-сайти. Під час тотальної інформованості бути вузьким спеціалістом модно хіба що в медицині, але й стоматолог має бути в курсі останніх політичних баталій у країні, на те йому радіо в кабінеті дозволяється.
Інформація звідусіль — із приймачів у маршрутках, із мо­ніторів у метро й екранів комп’ютерів на роботі і вдома. Телевізор узагалі має повне право на ваше життя, а тут ще й можливість буквально оселитися в домашньо­му кінотеатрі, тільки змінюючи DVD у програвачі. А відпочити — розкласти пасьянс у ноутбук чи почитати таку ж легку, як сигарета з фільтром, Донцову (Дашкову, Устинову...). Або пофілософствувати про вічного і незмінно мудрого Коельо, тим більше що всі колеги його вже прочитали, буде, що обговорити...
А ми хочемо, щоб діти із захватом читали, скажімо, Діккенса. Ну хіба не смішним їм здаватиметься сентиментальний і ранимий Девід Копперфільд, чиї халепи розтягнуті на гігантський академічний том, якщо він не літає на мітлі, не вміє до ладу поводитися з дівчатами, друзі в нього взагалі з коміксів, та й усі його неприємності замість співчуття тільки сміх викликають... Куди вже йому до чарівних боїв із тотальними силами зла. Або, скажімо, дядько Федір із глухого Простоквашиного — тільки мультфільм рятує становище, інакше б позитивного хлопчика, котрий вирішив жити самостійно з котом і собакою, які вміють говорити, уже давно скинули з корабля сучасності представники підростаючого покоління наступників «дженерейшн Пі»...
Опіумом для дитинства стало не мистецтво і навіть не та сама Пі — Пепсі... Страшилки — от символ сучасного дитинства. Не п’ять юних сищиків і вірний пес, не Том Сойєр із його геніально пофарбованим парканом, не Маленький Принц, про якого і зараз пишуть у школах твори, але читають із хрестоматій на піратських компактах. Гаррі Поттер дійсно став символом покоління — покоління маленьких дорослих, котрі у сім років уже вимагають мобільник, і щоб такий «як у Марійки», читають Роулінг, щоб бути модними, як всі, дивляться вечорами кіно разом із батьками (тому що дитячі програми нашого телебачення дійсно кримінальні за змістом і якістю) і швидше від тата вміють знайти інформацію в Інтернеті...
Найкращий подарунок — це книга...
…Але тільки тоді, коли ви точно упевнені в адресаті. Оскільки сьогодні дарувати книги, на жаль, не модно. Так само, як і ходити в бібліотеку. Здаючи книги, спостерігаю за відвідувачами — переважно, студенти і пенсіонери, ті, хто звик читати, але погнатися за сьогоднішніми цінами на видання не в змозі, а макулатурою вже на книжку не заробиш. За багато видань потрібна застава — не менше двадцяти гривень за книгу. Бібліотекарів можна зрозуміти: примірники крадуть. Але й читачу візит до храму книги обходиться у півкарбованця мінімум, особливо якщо брати серйозні книги або щось із нових надходжень. Дістати книгу, причому практично будь-яку, сьогодні не проблема. Як у супермаркеті — усе є, тільки май гроші. Але якщо потреба їсти у нас виникає щодня, то від читання серйоз­ної літератури у багатьох настала втома. І тому дівчина з палючими очима, котра жадібно обмацувала корінці десятка відібраних томиків і розуміла, що на заставу всіх у неї просто не вистачить грошей, викликала у мене гарячу симпатію. Щось на кшталт «ми з тобою однієї крові, ти і я...» Милий Кіплінг, ще один голос із дитинства, у якому було безліч уявних друзів: Малюк і Карлсон, Пеппі Довгапанчоха, Аліса з Країни Чудес, Лев Аслан і надзвичайна четвірка з «Хронік Нарнії»... І зустрітися з ними було так просто: лише відкрити зачитані до дірок книжки. Вони і сьогодні стоять на полицях, і пилу на них немає — не встигає осісти між перечитуваннями.
І як не наполягають лікарі, що книги — джерело пилу і набагато ергономніше і здоровіше їх тримати, скажімо, у пам’яті комп’ютера, як не борються дизайнери за мінімалізм і «стиль­ність» жител без книг, як би не було мало місця для повноцінного життя через вічні полиці і стелажі — як вирішити, із ким із героїв розпрощатися, кого в бібліотеку віддати, а кого — винести на вулицю, забирай, хто хочеш... Та й чи варто? Адже кому, крім себе самих, потім можна буде дорікнути в тому, що наші діти не читають?..